Цивільне право України - Дзера О.В. - 2. Підстави та умови недійсності правочинів

Відповідно до ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів. Підстави, умови, правові наслідки недійсності правочинів визначаються нормами гл. 16 ЦК "Правочини" (статті 215-236).

З огляду на складність питань щодо недійсності правочинів (угод за ЦК УРСР) Пленум Верховного Суду України 28 квітня 1978 р. прийняв постанову "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", яка була чинною до прийняття нової постанови "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", проект якої був прийнятий у першому читанні 12 червня 2009 р., а 6 листопада 2009 р. - в остаточній редакції.

Загальні вимоги щодо недійсності правочину сформульовані в ст. 215 ЦК, в якій записано таке.

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У наведеній статті визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Зазвичай для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, тобто вимог волевиявлення учасника правочину щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочином, вчинюваним батьками, інтересів малолітніх дітей. Тобто порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом.

Недійсність правочину може наставати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Наведену норму не слід розуміти як таку, що забороняє суду розглядати позови про нікчемність правочину.

Відповідно до п. 5 постанови Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 р. вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору і вона може бути заявлена окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, у цьому разі в судовому рішенні суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Іншими словами, суд не визнає нікчемний правочин недійсним, а лише констатує факт його нікчемності (недійсності). Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним. Однак це не означає, що потреби в необхідності визнання нікчемним правочину може не виникнути. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, якщо він нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований у державних органах тощо.

У таких випадках рішенням суду можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, державні органи зобов'язані скасувати реєстрацію тощо.

Нікчемними, зокрема, є правочини:

а) вчинені з недодержанням обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад правочини щодо забезпечення виконання зобов'язань (ст. 547);

б) вчинені з недодержанням обов'язкової вимоги закону про нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220);

в) вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221);

г) вчинені недієздатною фізичною особою (ст. 226);

г) вчинені без дозволу органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 224);

д) які порушують публічний порядок (ст. 228).

Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів дійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224) за підставами, визначеними в ЦК.

Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів. Це правочини, вчинені:

а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222);

б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223);

в) під впливом помилок (ст. 229);

г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233).

Водночас у ЦК передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману (ст. 230), у результаті зловмисної домовленості представником однієї сторони з другою стороною (ст. 232), а також фіктивні правочини (ст. 234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але, на відміну від оспорюваних, які суд може визнати недійсними, суд визначає їх недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.

Важливо також зазначити, що оскільки норма ч. З ст. 215 ЦК передбачає право однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, яка заперечує дійсність правочину, вимагати його недійсності судом, коло позивачів не може обмежуватися лише сторонами. Такий підхід узгоджується зі ст. З ЦП К України, згідно з якою кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У зв'язку з цим сумнівною є норма ст. 207 ГК України, яка передбачає можливість визнання недійсним господарського зобов'язання лише на вимогу однієї зі сторін, або відповідного органу державної влади. Така норма не узгоджується навіть з ГПК України, який не містить подібних обмежень.

Підстави недійсності правочинів передбачають також інші кодекси та закони України, зокрема ГК, СК, ЗК, закони України "Про оренду землі", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Необхідно також враховувати, що законодавством інколи можуть встановлюватися інші правові наслідки порушень сторонами правочину вимог закону.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність у один рік. Правова позиція з цього питання викладена в п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 р. № 3, де зазначено, що саме по собі недодержання вимог закону про переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності при продажу учасником спільної часткової власності частки сторонній особі не є підставою для визнання угоди недійсною. У даному випадку співвласник вправі у межах установленого законом строку вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця за укладеною угодою.

Наведена правова позиція в постанові Пленуму ВСУ від 28 квітня 1978 р. зберігає свою актуальність, адже формулювалася вона щодо застосування ст. 114 ЦК УРСР, яка встановлювала такі самі спеціальні правові наслідки порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності, як і ст. 362 ЦК України. Більше того, вона знайшла своє закріплення також у постанові Пленуму ВСУ від 24 жовтня 2008 р. "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" (п. 32), а також у постанові Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 р.

Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розірвання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину (угоди) недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання правочину-договору - неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір на момент його укладення не містить порушень закону. Такі засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними в цивілістичній науці і не піддавалися сумнівам. З цього приводу ВСУ у своїй постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зазначив, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених договором та законом. Така позиція ВСУ безумовно є правильною і має бути підтримана і з прийняттям нового ЦК незважаючи на відсутність у новій постанові такого роз'яснення.

Однак ця абсолютна істина останнім часом була порушена українськими законодавцями. Так, ЗУ "Про приватизацію державного майна" (ст. 27) від 19 лютого 1997 р. було введено норму про те, що на вимогу однієї зі сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду. Така норма є юридичним казусом, який вимагає негайного виправлення.

Між тим, президія ВАСУ (нині - ВГСУ) у своїх роз'ясненнях "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. (з наступними змінами) фактично схвалила таку помилкову законодавчу позицію і зазначила, що, за загальним правилом, невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною, але законом можуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема п. 5 ст. 27 ЗУ "Про приватизацію державного майна").

Подібна парадоксальна ситуація вперше виникла в РФ, оскільки у ст. 30 Закону РФ "Про приватизацію державних і муніципальних підприємств в РФ" також було встановлено, що угоди приватизації визнаються недійсними, зокрема у випадках, коли покупець відмовився від платежів за придбаний об'єкт приватизації та порушення умов придбання, на яких було придбано об'єкт приватизації. Відомі російські юристи зазначили, що ці обставини є підставою для розірвання, але не для визнання недійсними договорів. При цьому вони стверджують, що при розірванні договору сторони не вправі, за загальним правилом, вимагати повернення того, що вже було виконано1.

Щоб якось компенсувати цю неточність, Пленум ВС РФ та ВАСУ РФ роз'яснили, що визнання угоди приватизації недійсною тягнуло б за собою двосторонню реституцію, а тому при розірванні договору купівлі-продажу об'єкта приватизації сторони мають право вимагати повернення виконаного.

Неукладеним має визнаватися правочин, при вчиненні якого сторони в належній формі не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов (ст. 638 ЦК, ст. 181 ГК). Тобто у даному разі між ними не виникло бажаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Між тим, учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212-1215 ЦК України, статті 469-470 ЦК УРСР). Однак і у вирішенні цього питання в законодавстві інколи простежується непослідовність. Так, відповідно до ст. 14 ЗУ "Про оренду землі" відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов може бути підставою для визнання договору недійсним. Нині є усі підстави вважати, що вирішуючи спори щодо договорів з невизначеними істотними умовами необхідно керуватися нормами ст. 638 ЦК та ст. 181 ГК про неукладеність договору.

Однак останнім часом Вищий господарський суд України та деякі представники господарсько-правової науки зайняли позицію, яка заперечує можливість звернення з позовними вимогами про визнання договору неукладеним з огляду на те, що такий спосіб захисту не передбачений ЦК2. З цим важко погодитися, адже вимога про визнання договору неукладеним спрямована на встановлення факту договірних правовідносин, що передбачено ст. 16 ЦК.

У судовій практиці стала заперечуватися взагалі можливість звертатися з позовами про визнання договорів (правочинів) неукладеними. Таку позицію зайняв також Верховний Суд України, який у своїй постанові Пленуму від 6 листопада 2009 р. зазначив, що вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом і у цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК. Між тим, така правова позиція, по-перше, ігнорує попередню усталену судову практику, по-друге, не ґрунтується на нормах ЦК України (ст. 16), ГК України (ст. 181), які дають підстави для протилежних висновків. Більше того, для застосування положень глави 83 ЦК попередньо необхідно встановити факти неукладеності правочину, відсутності договірного правовідношення.