Цивільне право України - Дзера О.В. - 3. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, зокрема: право на ім'я; право на зміну імені; право на використання імені; право на повагу до гідності та честі; повага до людини, яка померла; право на недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю; право на інформацію; право на особисті папери; розпорядження особистими паперами; право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів; право на таємницю кореспонденції; захист інтересів фізичної особи при проведенні фото -, кіно -, теле-, та відеозйомок; охорона інтересів особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах; право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на місце проживання; право на недоторканність житла; право на вибір ролу занять; право на свободу пересування; право на свободу об'єднання; право на мирні зібрання закріплені у главі 22 ЦК України.

Названа глава містить статті 294, 295 та 296, пов'язані із правом фізичної особи на ім'я. Право на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію, свідчить про сімейну належність даної особи і наявність у неї у зв'язку з цими встановленими законом можливостями. Традиційно це право надає його носієві юридично забезпечену можливість мати ім'я, вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем.

Згідно з ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції, що можна вважати важливою гарантією від спотворення імені, зокрема при перекладі іншою мовою.

Право на ім'я не має сімейно-правової природи, оскільки не можна змішувати право на присвоєння імені у відповідності із нормами сімейного права із самим правом на ім'я. Останнє є ширшим за своїм змістом.

У право на ім'я включається: право громадянина вимагати від інших осіб звертатися до нього відповідно до його прізвища, ім'я та по батькові; право на зміну імені, по батькові та прізвища; право вимагати припинення незаконного використання прізвища, імені та по батькові; право вимагати від інших осіб утримуватися від порушення права на ім'я.

Право на ім'я виникає з моменту народження фізичної особи. У разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо ж таке перекручення було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якщо ж перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації. В разі відмови виправити ім'я фізична особа має право звернутися до суду і захистити своє право шляхом подання відповідної заяви за умов, визначених ЦПК України.

Право на зміну імені є важливою гарантією права на ім'я фізичної особи. ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім'я. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, наділяється правом змінити своє прізвище та (або) власне ім'я за згодою батьків або одного з них чи піклувальника (ст. 295 ЦК України). По-батькові фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти років, може бути змінено у разі зміни її батьком свого власного імені. Прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи можуть бути змінені у разі її усиновлення відповідно до закону. Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його недійсним.

Фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності (ст. 296 ЦК України) і користується своїм ім'ям, по батькові та прізвищем, беручи участь у суспільних відносинах. При укладенні правочинів, притягненні до відповідальності за заподіяння шкоди тощо має бути відомо ім'я конкретної особи. При укладенні усної чи конклюдентної угоди ім'я однієї чи обох сторін може бути і не вказано, проте відсутність зазначення імені у цих випадках не означає відсутність самого права на ім'я.

Про обмеження можливості використання імені фізичної особи йдеться у частинах 2-7 ст. 296 ЦК України.

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини свідчить, що сфера дії ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод розповсюджується також і на питання, пов'язані із реєстрацією та зміною імені та прізвища. Так, у своїх рішеннях Суд зазначав, що "...ст. 8 не містить ніяких явних положень щодо імен. Однак імена, як і прізвища, є способом ідентифікації осіб у їх сім'ях і суспільстві (рішення у справі від 22 лютого 1994 р № 280-В, параграф 24; рішення у справі від 25 листопада 1994 р. №299-В, параграф 37), тому стосуються особистого і сімейного життя..." (рішення у справі від 24 жовтня 1996р., параграф 21).

У той самий час практика Суду свідчить, що "... основна мета ст. 8 полягає у захисті окремої особи від свавільного втручання державної влади; вона встановлює певні позитивні обов'язки, які покликані забезпечити "повагу" до сімейного життя. Однак межі між позитивними та негативними зобов'язаннями, що випливають з цієї статті, складно визначити. В обох випадках - і в цьому вони подібні - необхідно дотримуватись справедливого балансу між конкуруючими інтересами окремої особи, з одного боку, та суспільства - з іншого, і в обох контекстах Держава користується певною свободою розсуду" (рішення у справі від 28 листопада 1996р., параграф 63).

Отже, практика Європейського суду з прав людини не заперечує встановлення Державою-учасницею Конвенції певного внутрішнього порядку викладення імен та прізвищ і не розцінює як порушення прав осіб на повагу до приватного і сімейного життя. При вирішенні питання щодо наявності втручання у право особи на приватне життя відповідно до ст. 8 Конвенції Суд звертав увагу на незручності, яких зазнавала особа у повсякденному житті у випадку відмови національними органами зареєструвати чи змінити ім'я та прізвище, і брав до уваги той факт, чи становила така відмова надмірний тягар для особи.

Згідно із ст. 28 Конституції кожен має право на повагу до його гідності. ЦК України гарантує кожному право на повагу до його гідності та честі (ст. 297) і вказує на те, що гідність і честь фізичної особи є недоторканними і підлягають захисту в разі їх порушення.

Так, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу №6-569кс02 за позовом К. Ч-ко до Акціонерного товариства закритого типу "У", закритого акціонерного товариства "Видавництво"К", м. Л-ва про захист честі та гідності, відшкодування моральної шкоди, встановила таке.

Ч-ко К К. звернулася з позовною заявою до відповідачів про захист честі та гідності в зв'язку з поширенням неправдивої інформації щодо неї загальнонаціональним каналом "І" 10 квітня 2001 р. в авторській програмі Громадського російського телебачення "О" з телевізійним ведучим ГРТ М. Л-вим - автором програми та ЗАТ "Видавництво "К" в газеті "К" від 13 квітня 2001 р.

Вважаючи, що розповсюджені відомості принижують честь та гідність і € втручанням в її приватне життя, позивачка просила суд зобов'язати відповідачів спростувати відомості, що не відповідають дійсності та компенсувати заподіяну їй моральну шкоду в розмірі 200000грн, стягнувши 100000 грн з АТЗТ"У", 75000 грн З ЗАТ "Видавництво "К" та 25000 грн з М. Л-ва.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 січня 2002 р. позов Ч-ко К. К. задоволено частково.

Визнано такими, що не відповідають дійсності, певні відомості, розповсюджені М. Л-вим на телеканалі "1" АТЗТ "У" в програмі "О" 10 квітня 2001 р. Зобов'язано М. Л-ва спростувати відомості як такі, що не відповідають дійсності в програмі "О" в місячний строк з дня набрання рішенням чинності. На користь Ч-ко К. К. з М. Л-ва вирішено стягнути 2500 грн на відшкодування спричиненої моральної шкоди. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

В апеляційному порядку справа не переглядалась. В касаційній скарзі, поданій представниками Ч-ко К. К, порушується питання про зміну зазначеного рішення в зв'язку з порушенням судом вимог ст. 48 Закону України "Про телебачення і радіомовлення". За змістом даної норми матеріального права телерадіоорганізація не несе відповідальності за розповсюдження по телебаченню і радіо даних, що не відповідають дійсності, якщо вони містяться в авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису. Водночас поширені стосовно позивачки відомості суд визнав не тільки такими, що не відповідають дійсності та викладені неправдиво, а й втручанням в приватне життя позивачки з вираженням неповаги до неї особисто. Оскільки останнє є порушенням особистого немайнового права, звільнення від відповідальності за яке закон не передбачає, застосування судом п. "г" ст. 48 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" визнано неправильним.

Як підставу для звільнення від відповідальності ЗАТ "К" суд послався на ст. 42 Закону України "Про інформацію", хоча згадана норма безпосереднього відношення до спірних правовідносин не має, оскільки визначає лише перелік учасників інформаційних відносин. Зазначені порушення норм матеріального права стали підставою відповідно до вимог ст. 340ЦПК України для скасування оскаржуваного судового рішення. При розгляді справи судом також були допущені істотні порушення норм процесуального права.

При зверненні до суду позивачка та її представники в судовому засіданні посилались та доводили наявність обставин (фактів), які суд взагалі залишив без уваги. Так, зокрема, були залишені без уваги доводи про те, що розповсюдження інформації на телеканалі "1" мало місце у (/юрмі трансляції, а не ретрансляції, і що для ретрансляції згаданої вище телепрограми не було правових підстав. Позивачка посилалась і на те, що вищезгаданими неправдивими відомостями принижені ЇЇ честь та гідність, і не лише М. Л-вим, а й іншими відповідачами - АТЗТ "У" та ЗАТ "Видавництво "К". Наведені та інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, судом не досліджувались і в судовому рішенні не зазначені. В порушення вимог ч. 2 ст. 203 ЦПК України суд фактично відмовив заявникам у виготовленні обгрунтування постановленого рішення.

За таких обставин Судова палата дійшла висновку про скасування оскаржуваного рішення з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Правові підстави до зміни рішення при розгляді справи в касаційному порядку відсутні, оскільки вищенаведені порушення норм процесуального права призвели до неповного встановлення обставин справи і, як наслідок, до неправильного її вирішення.

Отже, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила таке: касаційну скаргу Ч-ко К К. задовольнити частково; Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 січня 2002 р. скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій справі №6-1049кс02 Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Б., Н. до редакції газети "З", Л., С, Ф. про захист честі та гідності, про відшкодування моральної шкоди, стягнення судових витрат за касаційною скаргою Б. на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 грудня 2000р. та ухвалу судової палати в цивільних справах Запорізького апеляційного суду від 30 жовтня 2001 р., встановиш таке.

У липні 1998р. Б., Н. звернулися з позовом до редакції газети "З", Л., С, Ф. про захист честі та гідності, відшкодування моральної шкоди та стягнення судових витрат. Причиною позову була публікація в 80-му номері газети "З" статті "Веселівська "опозиція" 16 червня 1998 р., в якій містились неправдиві відомості про позивачів, що принижують їх честь та гідність, а також завдають їм моральної шкоди. Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 грудня 2000 р., залишеним без змін ухвалою судової палати в цивільних справах Запорізького апеляційного суду від 30 жовтня 2001 р., в задоволенні позовів відмовлено, оскільки, на думку суду, відомості, опубліковані в статті, хоча і не відповідають дійсності, але не принижують честь і гідність заявників і не заподіяли їм моральної шкоди.

У касаційній скарзі Б. просила скасувати постановлені в справі рішення, посилаючись на неправильне застосування судом вимог норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, Судова палата вирішила, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п. З постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990року №7 при розгляді цивільних справ, порушених у порядку ст. 7 ЦК України суди повинні з'ясувати, чи поширені відомості, про спростування яких заявлений позов, чи порочать вони честь, гідність і ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що деякі факти, викладені у статті, не відповідають дійсності, однак вони не порочать честі та гідності позивачів. У газеті "3" від 7 липня та 29 серпня 1998 р. було надруковано спростування, редакція газети вибачилася перед позивачами за допущені помилки. Позивачами не представлено, а судом не добуто доказів про заподіяння їм моральної шкоди.

Судом були з'ясовані дійсні обставини справи, права та обов'язки сторін і дана належна оцінка добутим у справі доказам. Постановлене рішення законне і обгрунтоване, підстав для його скасування Судова палата не знайшла.

Касаційна скарга Б. була залишена без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 грудня 2000 р. та ухвала судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Запорізької області від 30 жовтня 2001 р. - без змін.

Європейський суд з прав людини переважно опосередковано вирішує питання про захист честі та гідності.

Зокрема у справі "Палієнко проти України" № і і901/02 від 29 червня 2006 р. серед інших вимог розглядався позов про наклеп. Так, у грудні 2001 р. заявник подав позов до Ново заводського суду проти Юридичного коледжу Чернігова та його ректора за наклеп. Заявник стверджував, що протягом слухання Атестаційної комісії 14 травня 2001 р. ректор зробив три наклепницькі та образливі заяви на його адресу, включаючи одне грубе запитання щодо його психічного здоров'я. Заявник вимагав вибачень та компенсації за моральну шкоду. Протягом слухання справи одним з основних аргументів заявника було те, що він ніколи не страждав на будь-які психічні хвороби. На доказ цього він надав довідку, ймовірно, видану психіатричною лікарнею, із засвідченням того, що заявник ніколи не проходив там лікування. Аргументом захисту було те, що ректор ніколи не висловлював образливих речей, що приписуються йому заявником. Однак вони поставили під сумнів достовірність вищезазначеної довідки і попросили суд перевірити твердження заявника. 21 березня 2002 р. цю заяву було задоволено, і до Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні було направлено прохання надати інформацію щодо того, чи проходив заявник будь-яке лікування там. З квітня 2002 р. лікарня надала суду довідку про те, що протягом декількох років заявник перебував на обліку як психічно хворий і проходив стаціонарне лікування у різних психіатричних клініках. Однак декількома роками раніше його було знято з обліку через довготривале послаблення симптомів хвороби. Суддя зачитав цю інформацію на одному з наступних слухань; однак у кінцевій ухвалі не було жодного посилання на цей факт. З червня 2002 р. Новозаводський суд відхилив позов заявника як безпідставний. Суд визнав, що заявник не зміг довести, що відповідач робив заяви щодо його психічного стану.

Проблема поваги до людини не вичерпується лише питаннями права на особисту недоторканність фізичної особи за її життя і положеннями щодо можливості вилучення тканин, органів з тіла особи, яка померла (ст. 289 ЦК України), захисту честі і гідності померлої людини тощо, а породжує і зобов'язання кожного шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла (ст. 298 ЦК України). Шанобливе ставлення повинне поширюватися і на місце поховання людини. Право на відшкодування майнової та моральної шкоди у разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем його поховання, мають члени сім'ї померлого, близькі родичі.

Поняття ділової репутації стоїть поряд із поняттям честі та гідності (ст. 299 ЦК України). Протягом довгого часу в законодавстві і юридичній літературі право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднувалися в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до чинного ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи.

Право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності складає право на індивідуальність, передбачене ст. 300 ЦК України

Особисте життя кожної людини гармонійно взаємодіє з її суспільним життям. В цьому обидві форми соціального існування людини невіддільні і рівнозначні. Проте найбільш вразливим для різних вторгнень і втручань є особисте життя громадян. Саме тому закон закріплює численні гарантії недоторканності особистого життя та його таємницю (ст. 301 ЦК України).

Потреба в особистому житті знаходиться за межами права, але право виражає, закріплює цю потребу та забезпечує її задоволення. Воно лише в найзагальніших рисах впливає на характер взаємовідносин між людьми в сфері особистого життя, оскільки ці відносини регулюються в основному нормами моралі.

Вся сфера сімейного життя, дружніх зв'язків, інтимних та інших особистих стосунків, симпатій і антипатій охоплюється поняттям особистого життя. Право на особисте життя означає надану людині й гарантовану державою можливість контролювати інформацію про самого себе, не допускати розголошення відомостей особистого, інтимного характеру.

Право людини на особисте життя - це також можливість її безперешкодного спілкування з іншими людьми. Згідно з ЦК України фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб.

Суб'єктивне право на особисте життя характеризується у доктрині цивільного права як особисте немайнове право особи на свободу визначення особистої поведінки в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд, яка виключає будь-яке втручання в її особисте життя з боку інших осіб, крім випадків, передбачених законом. Структуру цього суб'єктивного права можна вбачати у двох взаємопов'язаних групах повноважень. Перша з них виконує функцію забезпечення недоторканності особистого життя, друга - функцію збереження таємниць цього життя.

Збереження у таємниці обставин свого особистого життя - право кожної фізичної особи. Виключення з цього правила міститься у ч. 4 ст. 301 ЦК України, згідно з якою обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.

Статтею 200 гл. 15 ЦК України інформація віднесена до нематеріальних благ.

Право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово, або в інший спосіб - на свій вибір, - закріплює Конституція України (ч.2 ст. 34).

Згідно з ч. 1 ст. 302 ЦК України фізична особа має право на інформацію - право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Не допускаються збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

ЦК України зобов'язує фізичну особу, яка поширює інформацію, переконатися в її достовірності. Достовірною вважається інформація, яка відповідає дійсності. Переконання у достовірності інформації повинно базуватися на особистій перевірці, отриманні відповідних доказів, виходити з достовірних джерел. Так, достовірною інформацією вважається інформація, отримана з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо). Якщо фізична особа поширює таку інформацію, вона не зобов'язана перевіряти її достовірність і не несе відповідальності у разі її спростування.

Стаття 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на свободу вираження поглядів та право на отримання інформації. Європейський суд з прав людини і Європейська Комісія розглядають значну кількість прецедентів щодо застосування цієї статті. Отже, свобода слова розглядається як одна з головних опор демократичного суспільства і є основоположною умовою, яка слугує його прогресу і самореалізації кожного індивіда.

У справі "Ліндер проти Швеції" заявник вимагав від держави доступу до персональної інформації, оскільки вважав, що на підставі цієї інформації йому було відмовлено у прийомі на роботу. Уряд відмовив у доступі з мотивів захисту національної безпеки. Проте Європейський суд визначив, що ст. 10 не встановлює захист його прав в цьому випадку, оскільки ця стаття встановлює обов'язок для держави не перешкоджати отриманню інформації, що с доступною. У квітні 1997 р. Комісія визнала неприйнятною заяву, у якій йшлося про відмову у дозволі компанії ознайомитись із судовими архівами для збирання інформації про потенційних шукачів кредитів для того, щоб подавати цю інформацію фінансовим структурам.

Між тим, у справі "Герагян Хорхурд Патгамаворакян Акум проти Вірменії" №11721/04, в контексті ст. 10 оспорюється відмова в отриманні інформації під час виборчої компанії і Суд фактично визнав прийнятною в контексті ст. 10 частину заяви щодо доступу до документів, які с в наявності у органів влади і які не мають стосунку до жодного іншого права, яке захищається Конвенцією.

Законодавством України закріплено право кожної фізичної особи на особисті папери (ст. 303 ЦК України) та право особи, якій належать особисті папери, розпорядитися ними на власний розсуд, у тому числі і на випадок своєї смерті (ст. 304 ЦК України). Узагальнені названі права у спеціальній літературі дістали назву права на недоторканність особистої документації.

Стаття 303 ЦК України містить перелік особистих паперів, називаючи документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Цей перелік не є вичерпним.

Зміст права на особисті папери включає в себе: право авторської приналежності, повноваження по користуванню і розпоряджанню матеріальним об'єктом розглядуваного права, диспозитивні повноваження.

Ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать. Якщо ж особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх використання, у тому числі опублікування, потрібна згода і цієї особи. В разі смерті вказаних фізичних осіб, особисті папери можуть бути використані лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів і сестер.

Розпоряджанню особистими паперами самою фізичною особою, якій вони належать і які є її власністю, присвячена окрема норма кодексу - ст. 304 ЦК України.

Особисті папери фізичної особи - документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо, які передані до фонду бібліотек або архівів, можуть бути предметом вільного ознайомлення та використання, зокрема шляхом опублікування. Закон вимагає в такому разі додержання прав самої фізичної особи, якій вони належать, а також іншої фізичної особи, особистого життя якої стосуються ці папери. У разі смерті названих фізичних осіб - додержання прав їхніх дітей, вдови (вдівця), якщо ж їх немає, - батьків, братів та сестер, у випадку, коли інше не встановлено договором, на підставі якого були передані особисті папери. Обмеження права на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів, мають міститися лише у спеціальних законах (ст. 305 ЦК України).

Відповідно до ст.31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, зокрема ст. 306 ЦК України.

Об'єктом права на таємницю кореспонденції є різного роду довідки про поштові і телеграфні відправлення, телефонні розмови, які можуть видаватися підприємствами зв'язку лише відправнику, адресату, особі, яка брала участь у телефонній розмові, абоненту телефонної мережі чи їх представникам. Під "довідками" розуміють інформацію про зміст кореспонденції, про осіб, які скористалися послугами органів зв'язку, про наявність чи відсутність кореспонденції. Листи, телеграми тощо є власністю адресата. Право на таємницю кореспонденції має абсолютний характер, тому суб'єктами, які зобов'язані зберігати таємницю кореспонденції, є невизначене коло осіб.

Отже, ст. 306 ЦК України, так само як ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. визначають принцип свободи кореспонденції. Він стосується, зокрема, відправлення приватних, особистих або сімейних листів, а також телеграм чи навіть зберігання матеріалів або "предметів, що можуть належати до категорії кореспонденції".

До сфери захисту Європейський суд також відносить кореспонденцію комерційного характеру і професійну кореспонденцію. При цьому європейська судова практика з питань письмової кореспонденції стосується головним чином скарг, поданих особами, позбавленими свободи, а саме: тимчасово ув'язненими (рішення у справі "Пфайфер і Планкль проти Австрії" від 25 лютого 1992р., СЕйН№233); бродягами (рішення у справі "МакКаллум проти Сполученого Королівства" від 30 серпня 1990р. М 183; "Кемпбелл проти Сполученого Королівства" від 25 березня 1992р. № 233).

У рішенні у справі Класса суд зазначив (п. 41), що "хоча в пункті 1 ст. 8 не згадуються телефонні розмови, Суд разом з Комісією вважає, що ці розмови входять у поняття "приватне життя" і "кореспонденція", які містяться в даній статті. Суд не виключає, що оскаржуване законодавство і, отже, заходи, які воно дозволяє, можуть призводити до втручання до здійснення особою права на повагу до житла. Проте Суд не вважає себе зобов'язаним ухвалювати рішення щодо цієї проблеми в даному випадку".

Фізична особа може бути знята на фото -, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою (ст. 307 ЦК України). Форма виразу згоди ЦК України не передбачена, що можна тлумачити таким чином: згода може бути виражена як в усній, так і в письмовій формі, але її наявність за названих обставин є обов'язковою. Із змісту статті можна зрозуміти, що згода повинна передувати такій дії, як зйомка. Слід виходити із того, що отримані за допомогою фото -, кіно-, теле- чи відеозйомки об'єкти носять характер звичайної інформації і не підпадають під положення ст. 308 ЦК України, в якій йдеться про художні твори, які є об'єктами творчої діяльності людини. Формулювання назви статті через поняття "захисту" інтересів фізичної особи вказує на те, що законодавець приділяє увагу переважно захисній функції права у даному випадку, тобто усуненню наслідків недотримання прав фізичної особи. Особливої уваги потребує визначення межі між інтересами фізичної особи та правами інших осіб вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію (ст. 302 ЦК України).

Стаття 308 ЦК України вказує на те, що фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті - за згодою їх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає - батьків, братів та сестер. Останнє доповнення дозволяє охороняти після смерті також інтереси як бездітних, так і неодружених осіб. Із змісту статті можна також зробити висновок, що у разі смерті самої зображеної фізичної особи, її дітей, вдови (вдівця), батьків, братів та сестер, художні твори, про які йдеться уданій статті, можуть бути безперешкодно показані, відтворені і розповсюджені. Публічний показ, відтворення, розповсюдження художніх творів, на яких зображено фізичну особу (наприклад відомого письменника, політичного діяча) не завжди пов'язані з порушенням права на честь, гідність, лілову репутацію цієї особи (статті 297, 299 ЦК України), але певне розміщення, співставлення, місце, де розташовані ці художні твори, можуть викликати небажані асоціації або їх небажаність може пояснюватися іншими причинами, які призводять до порушення особистих немайнових прав фізичної особи, якими вона володіє довічно. Як виключення із правила, вказується на те, що без згоди фізичної особи фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений, якщо фізична особа позувала авторові за плату.

Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості передбачається ст. 309 ЦК України і означає можливість і право фізичної особи користуватися гарантованою свободою у названих сферах. Гарантії такої свободи, перш за все, надає Конституція України у ст. 54. Розрізняють технічну та духовну (літературну, художню, наукову) творчість. Важливою гарантією названого права слід визнати те, що цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається. Між тим, створення умов для розвитку літературної та художньої критики та інших форм об'єктивної оцінки історико-культурних процесів визнається явищем позитивним. За ст. 15 Конституції цензура заборонена не лише у сфері творчої діяльності.

Право на місце проживання пов'язане з майновим правом на житло, яке гарантується ст. 47 Конституції України. Разом з тим воно має самостійний характер в силу особливостей його змісту і меж здійснення. Стаття 310 ЦК України присвячена не праву фізичної особи на вибір місця проживання, а саме праву мати таке місце. Право на місце проживання можна вважати одним із основних прав людини, яке забезпечує її людську гідність і повинне бути гарантованим кожній без виключень фізичній особі незалежно від можливостей придбати його за своїм матеріальним станом чи інших негативних обставин. Демократичне суспільство не повинно миритися з положенням, коли у державі існують "бездомні" особи. ЦК України надає фізичній особі право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, передбачених законом.

Конституція України у ст. 30 гарантує кожному громадянину недоторканність житла. Зміст права на недоторканність житла має внутрішню і зовнішню сторони. Так, внутрішня сторона цього права проявляється в тому, що громадянин самостійно визначає свій розпорядок дня, час для відпочинку, прийому гостей тощо. Зовнішня сторона права на недоторканність житла виконує охоронну функцію, юридично захищаючи громадянина від вторгнення до житла третіх осіб.

Цивільно-правовий аспект такої недоторканності полягає не лише в тому, що ніхто не може проникнути до житла без волі тих, хто в ньому проживає, а й у тому, що фізична особа не може бути виселена з нього, за винятком випадків, прямо передбачених законом. Відповідно до ч. 2 ст. 311 ЦК України проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду, що відповідає конституційним вимогам (ст. 30). ЦК України містить виключення щодо змісту попередніх двох частин, а саме йдеться про невідкладні випадки, пов'язані із рятуванням життя людей та майна або безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції). Таким чином, фізична особа згідно зі ст. 312 ЦК України має право на вибір та зміну роду занять. У випадках, передбачених законом, фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Така заборона може бути встановлена за рішенням суду.

Сутність права на свободу пересування полягає в тому, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування територією України і на вибір місця перебування (ст. 313 ЦК України).

Юридичний зміст права на свободу пересування включає ряд повноважень, серед яких можна назвати: право вільно пересуватися в межах своєї держави; право на вибір місця перебування; право на вільний виїзд за межі своєї держави; право на безперешкодне повернення до своєї країни.

Наведений перелік повноважень не є вичерпним, оскільки стосується лише основних можливих шляхів реалізації права на свободу пересування. Так, ст. 33 Конституції закріплює право фізичних осіб вільно залишати територію України та право громадян України в будь-який час повернутися до України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Відповідно до ЦК України право на вільний самостійний виїзд за межі України має фізична особа, якій виповнилося шістнадцять років. Право фізичної особи на свободу пересування може обмежуватись лише у випадках, передбачених законом.

Правомірність обмежень права на свободу пересування неодноразово стаєш об'єктом розгляду в Європейському суді з прав людини. Так у справі "Анпюненков та інші проти України" №14183/02 (рішення від 25 листопада 2005р.), заявники скаржились на тривале обмеження їх свободи пересування в результаті застосування підписки про невиїзд. Вони посилались на ст. 2 Протоколу №4. Уряд стверджував, що підписка про невиїзд була застосована до заявників як частина умов застави. Уряд зазначив, що цей захід не може вважатись таким, що обмежує право заявників на свободу пересування, оскільки його не було застосовано незаконно, державні органи не зловживали своїми повноваженнями, надаючи чи відмовляючи у клопотанні заявників тимчасово залишити місце перебування.

В свою чергу, заявники стверджували, що підписка про невиїзд була запобіжним заходом, відмінним від застави. Цей захід встановив їм зобов'язання звертатись до судді, що розглядає їх справу, кожного разу, коли вони мали бажання залишити своє місце перебування, таким чином, обмеживши їх свободу пересування. Далі заявники скаржились, що Кримінально-процесуальний кодекс забороняв застосування більше одного запобіжного заходу одночасно. Тому, на їх думку, запобіжний захід був незаконним та став неспіврозмірним тягарем для них.

Європейський суд не став з'ясовувати, чи була підписка про невиїзд запобіжним заходом, відмінним від застави, а тільки звернув увагу на те, що в ході судового розгляду заявники були обмежені зобов'язанням отримати від національного суду дозвіл залишити їх місцезнаходження або тимчасового перебування кожного разу, коли вони бажали виїхати. У зв'язку з цим Європейський суд погодився з тим, що мало місце обмеження права на свободу пересування і втручання в розумінні ст. 2 Протоколу №4. Разом з тим, для того щоб вважати вказане обмеження права на свободу пересування неправомірним, необхідною була наявність, по-перше, вчинення обмеження не "відповідно до закону" і по-друге, його невідповідність вимогам, що ставляться у демократичному суспільстві. Водночас, на думку Європейського суду, застосований захід переслідував законні цілі, а саме "підтримку громадського порядку" та "запобігання злочинам", тобто відповідав закону. Також для визначення пропорційності обраного запобіжного заходу Європейський суд намагався впевнитись, чи дійсно заявники намагались залишити місце перебування, та, якщо так, чи було їм відмовлено у цьому. Було встановлено, що заявник В. С. двічі звертався за дозволом залишити Київ та в обох випадках отримав такий дозвіл. З огляду на вищевикладене, Європейський суд не зміг дійти висновку, що справедливого балансу між вимогами загального інтересу та правами заявників не було досягнуто. Тому Європейський суд визнав, що у цій справі обмеження свободи пересування заявників було пропорційним. Відповідно, у цій справі не було порушення ст. 2 Протоколу №4 до Конвенції.