Цивільне право України - Дзера О.В. - Об'єкти права власності

Стаття 177 ЦК визначає коло об'єктів цивільних прав. Однак не всі із зазначених у ній об'єктів можуть бути водночас об'єктами права власності. Об'єктом права власності можуть бути будь-які окремі рухомі чи нерухомі речі, їх сукупність (майно). Правовий режим речі поширюється також на тварини, крім випадків, передбачених законом (ст. 180 ЦК). Певні речі, визначені законом, не можуть бути у власності фізичних чи юридичних осіб, а можуть перебувати лише у державній власності.

Останнім часом термін "майно" набув розширеного тлумачення, адже відповідно до ст. 190 ЦК майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Таким чином, це дає підстави будь-які види майнових прав та обов'язків до кола об'єктів права власності, що зрештою може призвести до юридичної помилки. Не можуть належати на праві власності нереалізовані майнові права та невиконані договірні обов'язки (наприклад, несплачена винагорода за продане майно), а відтак, вони можуть бути об'єктом зобов'язальних чи інших прав. Поза сумнівом, що об'єктами права власності є цінні папери, і до його власника переходять у сукупності всі права, які ними посвідчуються (ст. 194). Таким чином, об'єктами права власності можуть бути лише ті об'єкти цивільних прав, які мають речово-правовий характер, існують об'єктивно в тій чи іншій матеріалізованій формі, доступній для реального володіння, користування та розпорядження.

Правовий режим об'єктів права інтелектуальної власності визначається нормами Книги четвертої ЦК "Право інтелектуальної власності".

Правовий режим певних об'єктів може визначатися також спеціальними законами. Наприклад, відповідно до Закону України "Про державну статистику" статистична інформація, отримана у процесі державних статистичних спостережень, а також первинні дані, одержані у процесі проведення інших статистичних спостережень, є державною власністю (ст. 23).

Законом (статті 317, 319 ЦК) власнику надаються відповідні правомочності, які забезпечують йому повне панування над належним йому майном та закладеними в ньому благ.

У статті 319 ЦК встановлюються визначальні принципи здійснення права власності. Під здійсненням права власності необхідно розуміти умови й порядок реалізації власником своїх правомочності володіння, користування та розпорядження щодо належного йому майна. Такі правомочності власник може здійснювати самостійно або за допомогою інших осіб (представників, управителів тощо).

Однак такі особи не набувають статусу суб'єктів права власності. Вони є суб'єктами здійснення права власності в інтересах власника.

Одним із найвагоміших правил щодо реалізації права власності є положення про здійснення власником тріадних правомочностей своїм майном на власний розсуд. Тобто власник здійснює їх за власною волею і не зобов'язаний отримувати на це дозвіл інших осіб. Дія цього правила не скасовується і тоді, коли правомочності власника реалізуються його представником, адже останній вчиняє відповідні дії за волею власника, виконує його вказівки.

У будь-якому цивілізованому суспільстві існують певні правила співжиття, покликані гармонізувати інтереси індивідуума з інтересами інших осіб та суспільства загалом. Наприклад, якщо законодавчі акти встановлюють певні правила щодо містобудування та архітектури, то власник, який будує споруди на земельній ділянці, що перебуває в його приватній власності, зобов'язаний вчиняти будівництво з дотриманням цих правил.

Дії власника не повинні суперечити також моральним засадам суспільства. Наприклад, власник не має права використовувати належне йому майно для виготовлення порнографічних видань чи виробів, не повинен піддавати катуванню належних йому тварин, жорстоко поводитися з ними.

Положення ч. З ст. 319 ЦК про те, що всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, необхідно розуміти таким чином, що забезпечувати такі умови мають держава та утворювані нею державні органи, а також органи місцевого самоврядування. Дане положення випливає і з Конституції України. Зокрема, на Кабінет Міністрів України покладається обов'язок забезпечувати рівні умови розвитку всіх форм власності (ст. 116), що водночас стосується і забезпечення рівних умов здійснення власниками своїх прав. Водночас законами України можуть передбачатися особливості у правовому режимі власності фізичних і юридичних осіб, держави, територіальної громади (ст. 92 Конституції України). Наразі окремими спеціальними законами певним суб'єктам цивільного права встановлюються деякі переваги або обмеження у підприємницькій чи іншій діяльності. Наприклад, Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 29 листопада 2001 р. призупинено примусову реалізацію майна державних підприємств та господарських товариств, частка держави у статутних фондах яких становить не менше 25 відсотків.

У статті 13 Конституції України зазначено: "Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству". У такій редакції конституційна норма не лише покладає на власника обов'язки, а й орієнтовно вказує до чого зобов'язаний власник. Тому норми частин 4 і 5 ст. 319 взаємопов'язані за своїм змістом і мають тлумачитися в комплексі. Поняття "власність зобов'язує" необхідно розуміти в широкому значенні. Так, найбільш повно зобов'язання власників земельних ділянок визначені в Земельному кодексі України (ст. 91). Такі власники зобов'язані забезпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням, підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі тощо.

Держава взяла на себе обов'язок не втручатися у здійснення власником права власності. Однак вона не позбавлена права через відповідні органи влади контролювати власників щодо виконання ними своїх обов'язків, дотримання вимог закону та застосовувати до порушників передбачені законодавством заходи впливу. Наприклад, Законом України "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції" передбачається право уповноважених органів виконавчої влади, зокрема, вилучати з обігу неякісну та небезпечну продукцію та приймати обов'язкові для власника рішення щодо подальшого поводження з нею (ст. 7).

Власник вільний у здійсненні права власності. Однак ця воля не безмежна. Його діяльність може бути обмежена чи припинена у випадках і в порядку, встановлених законом. Зі змісту ч. 7 випливає, що такі заходи не обов'язково мають бути результатом допущеного власником правопорушення. Наприклад, Законом України "Про банки і банківську діяльність" встановлено, що банк може мати у власності за певних умов нерухоме майно вартістю до 25% капіталу банку (ст. 48). Крім того, за допущені порушення правил вчинення банківських операцій Національний банк України може відкликати в банку-порушника банківську ліцензію (ст. 20), що, безумовно, так чи інакше призведе до обмеження діяльності банку і як власника.

Чимало обмежень встановлено щодо відчуження чи передачі в оренду об'єктів державної та комунальної власності. Не можна вважати обмеженнями встановлення, наприклад, засновниками господарських товариств, спеціального порядку відчуження майна цих товариств. У випадках і в порядку, встановлених законом, власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб. Такі санкції до власника можливі у випадках призначення тимчасової адміністрації Національним банком України в разі істотної загрози платоспроможності банку, банкрутства суб'єкта підприємницької діяльності, створення власником перешкод наймачу в користуванні майном власника тощо.

Закон встановлює спеціальні умови здійснення власником права власності на національні, культурні та історичні цінності (Закон України "Про охорону культурної спадщини").

Оскільки ЦК закріплює принципи свободи власника у здійсненні права власності (ст. 319), то відповідно він має право також на використання свого майна в підприємницькій діяльності, не забороненій законом. Цей висновок ґрунтується також на положенні ст. 42 Конституції України, згідно з якою кожен має право на підприємницьку діяльність. Законом можуть бути встановлені випадки обмежень у використанні власником майна для підприємницької діяльності. Такі обмеження можуть встановлюватися, наприклад, для недопущення монопольного становища суб'єкта господарювання (підприємництва), для прямих банківських інвестицій та участі банків у капіталі будь-якого підприємства та установи.

Для того, щоб власник мав змогу використовувати самостійно належне йому майно в підприємницькій діяльності, йому необхідно набути статус суб'єкта підприємництва відповідно до закону. Таким суб'єктом можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (статті 50 і 83 ЦК), які пройшли державну реєстрацію в порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Підприємницькою вважається діяльність юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, здійснювана з метою одержання прибутку та подальшого його перерозподілу між учасниками, зокрема, підприємницького товариства.

Власник має право також передати своє майно для використання у підприємницькій діяльності, здійснюваній третіми особами за цивільно-правовими договорами, зокрема, за договором управління майном.

В окремих випадках законом встановлюються умови використання власником майна в підприємницькій діяльності, наприклад, щодо обігу цінних паперів, формування статутного капіталу банків, використання валютних коштів, правочинів з цінними металами та нерухомістю.

Правові засади підприємництва як виду господарської комерційної діяльності визначаються багатьма актами законодавства, в тому числі ГК (статті 42-51).

Згідно зі статтею 321 ЦК право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Норма про непорушність права власності стосується всіх її форм, тоді як ст. 41 Конституції України передбачає непорушність лише права приватної власності. Непорушність права власності полягає в Його недоторканності, а водночас і в недоторканності самого майна власника. Всі особи мають утримуватися від безпідставного заволодіння майном власника та завдання йому шкоди. Не допускається також протиправне позбавлення права власності або обмеження в його здійсненні.

Однак можуть виникати ситуації, в яких необхідне виправдане з юридичного погляду коригування права власності, обсягу повноважень власника тощо. Частина 2 встановлює загальне правило, згідно з яким власник може бути позбавлений права власності або обмежений в його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Наприклад, ст. 362 ЦК визначає, що "продавець частки у праві спільної часткової власності має право продати її стороннім особам лише за умови, що інші співвласники відмовляються від її придбання".

Позбавлення власника права власності можливе у випадках звернення стягнення на майно за його борговими зобов'язаннями, конфіскації майна як санкції за скоєні адміністративні правопорушення чи кримінальні злочини. Здійснюється припинення права власності в судовому порядку.

Частина 3 ст. 321 ЦК передбачає можливість припинення права власності шляхом примусового відчуження майна з мотивів суспільної необхідності за підставами і в порядку, встановленими законом, але лише за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості. Такі правові наслідки наступають, зокрема, у випадках викупу пам'яток історії та культури (ст. 352), викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (ст. 350), реквізиції (ст. 353). Однак в умовах воєнного або надзвичайного стану примусове відчуження майна здійснюється з подальшим повним відшкодуванням його вартості.

У всіх зазначених випадках обмеження у праві власності, припинення права власності можливе лише за підставами та в порядку, встановленими актами, що мають статус закону, адже відповідно до ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України. Щодо певної частини обмежень (обтяжень) нерухомого чи рухомого майна передбачена державна реєстрація відповідно до законів України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".

Оскільки відповідно до ч. 4 ст. 319 ЦК "власність зобов'язує", то цілком логічним є правило ст. 322 ЦК, яке встановлює презумпцію обов'язку власника нести всі витрати, пов'язані з утриманням належного йому майна. До таких витрат належать витрати, пов'язані зі зберіганням майна, його ремонтом, забезпеченням збереження його властивостей тощо. Такий обов'язок власника є похідним від належних йому як абсолютному володарю правомочностей володіння, користування та розпорядження майном. Невиконання власником свого обов'язку з утримання своєї власності може створювати небезпеку для третіх осіб.

Житловим законодавством встановлюється обов'язок власників житлових будинків, квартир забезпечувати утримання, ремонт, експлуатацію тощо цих об'єктів за власні кошти. Статтею 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено, що утримання приватизованих квартир (будинків) здійснюється за рахунок коштів їх власників. Закон України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" встановлює обов'язок співвласників нести витрати щодо утримання не лише займаних ними приміщень у багатоквартирному будинку, а й щодо їх спільного майна. За Законом України "Про страхування" підлягають обов'язковому страхуванню певні види майна (наприклад, об'єкти космічної діяльності), яке здійснюється власником чи іншими уповноваженими на це особами. На власників можуть покладатися законом також обов'язки щодо сплати податкових та інших платежів і зборів.

Договором або законом обов'язок з утримання майна власника може бути покладено на іншу особу. Наприклад, відповідно до ст. 776 ЦК поточний ремонт переданої в найм речі проводиться наймачем за його рахунок, якщо інше не передбачено договором або законом. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її в себе на утриманні (ст. 340 ЦК). У разі ж повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням тварини (ст. 342). При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійсненним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 947). Таким чином, законом або договором тягар з утримання може бути тимчасово перекладений на інших сторін, але з покладенням на власника обов'язку відшкодувати їм зазначені витрати.

Стаття 323 ЦК встановлює також загальне правило про те, що ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник. Це правило може бути змінено лише договором або законом. Особливість норми ст. 323 полягає насамперед у тому, що під ризиком випадкового знищення та випадкового пошкодження майна необхідно розуміти економіко-правові наслідки втрати матеріального блага, належного власнику, за відсутності вини власника чи інших осіб. У тих самих випадках, коли знищення або пошкодження є результатом винних дій конкретних осіб, відшкодування збитків покладається на цих осіб відповідно до правил, що регулюють відповідні правовідносини.

Наведена норма визначає економіко-правові наслідки повної або часткової втрати майна у двох ситуаціях, а саме: а) коли майно перебуває в безпосередньому володінні та користуванні власника і не є об'єктом того чи іншого договірного правовідношення; б) коли майно є предметом договору, який передбачає передачу цього майна.

Закономірно, що в першому випадку ризик випадкового знищення чи пошкодження майна завжди несе власник, якщо інше не встановлено законом.

У разі відчуження майна за договором ризик випадкового його знищення чи випадкового пошкодження також покладається на власника, якщо інше не встановлено договором або законом. У Цивільному кодексі 1963 р. також містилася норма про ризик власника, але в іншій редакції. Так, відповідно до ч. 1 ст. 130 ЦК 1963 р. ризик випадкової загибелі чи випадкового псування відчужуваних речей має переходити до набувача одночасно з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено законом або договором. У принципі, норма ст. 323 нового ЦК також дає підстави для висновку про те, що ризик випадкового знищення чи випадкового пошкодження майна до моменту переходу його у власність набувача несе відчужувач, а з моменту його переходу у власність набувача до останнього переходив і цей ризик. Тому в таких випадках важливо правильно встановити момент виникнення права власності в набувача майна за договором, зокрема за правилами ст. 334 ЦК. Сторони можуть за домовленістю змінити наведене загальне правило й передбачити, що ризик випадкового знищення чи випадкового пошкодження майна переходить до набувача з моменту підписання договору, з моменту його нотаріального посвідчення, не пов'язуючи це з переходом права власності.

Закон може встановлювати особливі правила ризику. Наприклад, ст. 668 ЦК, зокрема, передбачає, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом, а щодо товару, проданого під час його транспортування, - з моменту укладення договору купівлі-продажу, якщо інше не встановлено договором або звичаями ділового обороту. Питання ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження речі, матеріалу врегульовані також статтями 772 і 842 ЦК.

Законодавство може встановлювати спеціальні правила захисту інтересів власника в разі технологічних, екологічних катастроф та за інших обставин надзвичайного характеру, наприклад, за Законом України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного характеру" громадяни України мають право, зокрема, на відшкодування згідно із законом шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.