Цивільне право України - Дзера О.В. - 3. Розвиток інституту права власності та інших речових прав

Формування правової системи України здійснювалося під впливом соціально-політичної обстановки в Росії, в СРСР та відповідних партійних рішень. Саме під таким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української PCP в юридичній літературі періоду соціалістичного будівництва, в якій виділялося більше 10 етапів становлення держави і права СРСР і УРСР, які відповідали тому чи іншому періоду соціалістичного будівництва. Проте при визначенні основних етапів становлення законодавства про власність, інших речових прав такий підхід є неприйнятним, оскільки перехід від одного етапу до іншого не супроводжувався істотними змінами в правовому регулюванні відносин власності. Тому пропонується виділити три такі основні етапи становлення права власності з 1917 до 1996 р.

Російська Жовтнева соціалістична революція започаткувала політику скасування приватної власності на землю, надра, ліси ті інші засоби виробництва і здійснення безоплатної примусової "соціалістичної націоналізації". Ідеї цієї революції втілювалися також в Україні, але з певним інтервалом у часі. В перші післяреволюційні роки в Україні радянською владою приймалися акти, аналогічні законодавчим актам (декретам) Росії, або підтверджувалася їх автоматична дія на території України. Особливістю цього періоду було те, що на момент Жовтневої соціалістичної революції 1917 р. в Україні, на відміну від Росії, ще не було сформовано чисельного прошарку власне української буржуазії та великих землевласників, організаційно міцних політичних партій, що уповільнювало ознайомлення широких верств населення з комуністично-більшовицькими ідеями.

Діяльність Української Центральної Ради та прийняті нею чотири Універсали характеризуються відсутністю чіткої програми економічних перетворень, у тому числі щодо відносин власності. Водночас у Поясненнях Центральної Ради Української Народної Республіки до III Універсалу заборонявся розподіл земель власників, наділи яких не перевищували 50-100 десятин землі. Доля приватної власності на інші об'єкти фактично залишалася поза увагою Центральної Ради.

Нормотворчість і послідовність не була властива й періоду правління Гетьманства (квітень-грудень 1918 р.) та Директорії (грудень 1918 р. - березень 1919 р.). Так, Грамотою до всього українського народу Гетьмана П. Скоропадського і Отамана Ради Міністрів М. Устимовича проголошувалося відновлення права приватної власності, в тому числі на землю, однак уже в Універсалі Трудового Народу Директорії йшлося про передачу земель народу без викупу у землевласників.

В умовах продовження громадянської війни за ініціативою комуністичної партії більшовиків 6-10 березня 1919 р. у м. Харкові відбувся III Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому, зокрема, було прийнято першу Конституцію УРСР, у ст. З якої проголошувалося, що УРСР "втілює у життя заходи, що безпосередньо спрямовані до знищення існуючого економічного устрою і виявляються в скасуванні приватної власності на землю і на всі інші засоби виробництва". З цього моменту Радянська влада остаточно утверджує курс на ліквідацію приватної власності на засоби виробництва як основи капіталістичної системи, на утвердження соціалістичної економіки, заснованої на державно-колективній соціалістичній власності. Не може вважатися відмовою від цього курсу введення Радянською владою "нової економічної політики" (НЕПу), яка призвела до пожвавлення товарно-грошових відносин, активізації діяльності дрібних товарних підприємств (1921-1928 рр.). Перехід до НЕПу був тимчасовим вимушеним кроком, покликаним урятувати країну від остаточного занепаду економічного життя, а населення - від голодної смерті.

З метою забезпечення регулювання майнових відносин в умовах НЕПу розпочалася розробка першого Цивільного кодексу РРФСР, яка здійснювалася за конкретними рекомендаціями В. І. Леніна. Його вказівки, вважає автор, зводилися до таких принципових положень:

а) радянська влада допускає в країні лише державний капіталізм;

б) все в галузі господарства є "публічно-правове, а не приватне";

в) має бути забезпечене застосування до цивільних правовідносин революційної правосвідомості;

г) мають бути створені правові засади для втручання держави в цивільні відносини та повного контролю за приватними підприємствами і об'єднаннями.

Такі вказівки насамперед мають на меті не допустити перемоги капіталістичного сектора економіки над соціалістичним.

Ленінські ідеї про принципи регулювання цивільних відносин знайшли своє втілення ще задовго до прийняття Цивільного кодексу, а саме - у Декреті ВЦВК

РРФСР від 22 травня 1922 р. "Про основні приватні майнові права, що визначаються РРФСР, охоронювані її законами і захищувані судами РРФСР"'. Аналогічний акт (постанова) 26 липня 1922 р. був прийнятий також в Україні2. Російський декрет та українська постанова були прийняті для визначення взаємовідносин між державними органами і приватними особами та їх об'єднаннями, а також з метою проголошення певних майнових прав громадян, гарантій захисту цих прав. Зазначеними законодавчими актами заборонялися угоди чи інші дії, які б забезпечували право власності на нерухомість. Можливе було лише орендне користування нерухомістю. Право приватної власності допустиме було тільки щодо рухомого майна, не вилученого з цивільного обігу. Громадянам дозволялося укладати різноманітні не заборонені законом угоди. При цьому не передбачалася денаціоналізація вилученого у власника майна. Особливо важливою подією стало визнання права спадкування за заповітом і за законом дружинами і прямими низхідними нащадками в межах загальної вартості спадщини до 10 000 золотих карбованців.

Цивільний кодекс був підготовлений досить швидко. Так, уже 16 грудня 1922 р. постановою ВУЦВК ввів у дію Цивільний кодекс УРСР3 (Цивільний кодекс РСФСР було прийнято 31 жовтня 1922 р. 4-ю сесією ВЦВК і було введено в дію постановою ВЦВК з 1 січня 1923 р.).

Перший Цивільний кодекс УРСР практично повністю відтворював структуру і зміст Цивільного кодексу РРФСР, обидва містили однакову кількість статей - 435.

Визначальною для встановлення правових засад відносин власності стала ст. 52 ЦК УРСР, якою передбачалися державна (націоналізована і муніципалізована), кооперативна і приватна форми власності. Предметами приватної власності могли бути: ненаціоналізовані будівлі, торговельні й промислові підприємства з кількістю найманих працівників, яка не перевищує встановленої спеціальними законами; знаряддя і засоби виробництва; гроші, цінні папери та інші цінності, у тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмети домашнього вжитку, господарства і особистого користування; товари, продаж яких не заборонено законом, і будь-яке інше майно, не вилучене з приватного обігу (ст. 54).

Земля, надра, ліси, води і залізниці загального користування могли бути виключно власністю держави (ст. 53). Підприємства, в яких кількість найманих працівників вище встановлено законом, телеграф, радіотелеграф, інші споруди державного значення могли стати предметом приватної власності лише на підставі концесії, виданої урядом (ст. 55). Зброя, військове спорядження, вибухові речовини, спиртомісткі речовини вищевстановленої міцності і сильнодіючі отрути могли перебувати в приватному володінні лише з дозволу відповідних органів влади (ст. 56).

До ст. 59 ЦК додано важливу Примітку 1 у такій редакції: "Бувші власники, майно яких було експропрійоване на підставі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мають права вимагати повернення цього майна".

Контроль держави щодо здійснення власниками своїх повноважень покликана була забезпечувати, зокрема, ст. 58 ЦК, якою власнику дозволялося здійснювати права володіння, користування і розпорядження майном у межах, визначених законом. Тому дії власника з перевищенням цих меж мають визнаватися неправомірними з усіма правовими наслідками, що випливають з цього. В розділі "Право власності" містилися також статті, які визначали умови витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння та усунення порушень його права (статті 59-60), регулювали відносини спільної часткової власності (статті 61-65), встановлювали правила визначення моменту виникнення права власності (статті 66-67), передбачали підстави для реквізиції та конфіскації майна (статті 69-70).

Досить багато статей (20) було присвячено спадковим відносинам. Порівняно з попереднім періодом ЦК УРСР 1922 р. безперечно розширив права громадян, зберігаючи при цьому також кілька обмежень. По-перше, могло успадковуватися майно лише у частині, що не перевищувала 10 000 золотих карбованців з вирахуванням боргів спадкодавця (за винятком предметів хатньої обстановки та вжитку, які не зараховувалися до зазначеної обмежувальної суми, і концесійних, забудов-них та деяких інших подібних прав за угодами з державними органами). Вартісне обмеження успадковуваного майна проіснувало досить недовго. Так, постановою ЦВК і РНК СРСР від 29 січня 1926 р.1, введеного в дію з 1 березня цього ж року, максимальний розмір майна, яке могло успадковуватися, було скасовано. Постановою було також рекомендовано союзним республікам скасувати з 1 березня 1926 р. обмеження щодо складу майна, яке не могло переходити в порядку спадкування або дарування.

Необхідно звернути увагу на надзвичайно високу законотворчість в Україні, як і в інших союзних республіках протягом 1922-1925 рр., коли було прийнято 10 кодексів. Так, лише в 1922 р. були прийняті Цивільний кодекс, Земельний кодекс. Кодекс законів про працю. Кодекс законів про освіту, Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Ветеринарний кодекс, Виправно-трудовий кодекс.

XIV з'їзд ВКП(б), який відбувся 18-31 грудня 1925 р., проголосив курс на соціалістичну індустріалізацію, для проведення якої НЕПом були закладені певні передумови. В цей період, однак, не відбулося глибинних змін у правовому регулюванні відносин власності, оскільки ці зміни стосувалися переважно відносин у сфері господарювання, земельних, орендних відносин, і спрямовувалися вони на забезпечення перемоги соціалістичного сектора економіки над приватним. Відповідно до здійснюваної союзної політики було оновлено Кримінальний кодекс, вперше прийнято Адміністративний кодекс.

Важливою подією було прийняття ЗІ травня 1926 р. першого Кодексу про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР2 (скорочено - Сімейний кодекс). В Україні ще в 1919 р. були завершені роботи з розробки Сімейного кодексу, однак підготовлений проект так і не був прийнятий через воєнні дії. Тому певний час сімейні відносини регулювалися окремими законами, які мали істотні недоліки.

Сімейний кодекс 1926 р. заповнив правовий вакуум у цій важливій сфері суспільних відносин і зафіксував новий підхід до укладення шлюбу та його правовий наслідків. Так, визнаючи правові наслідки лише за шлюбом, зареєстрованим в органах ЗАГСу, Сімейний кодекс водночас надавав судам право в окремих випадках ураховувати фактичні шлюбні відносини і вирішувати питання про право дружин, які перебувають у таких відносинах, на аліменти та на спільно набуте майно. Тим самим укладачі Сімейного кодексу прагнули захистити жінок, які вступали у фактичний шлюб із заможними чоловіками, працювали в їх господарстві, а після припинення такого шлюбу були позбавлені можливості захистити свої майнові права. За таких умов непоодинокими були випадки використання чоловіками жінок як робочої сили, а не з метою створення сім'ї1.

Сімейний кодекс ввів принцип спільності нажитого подружжям майна (до цього діяв принцип роздільності спільно нажитого подружжям майна, що знову ж таки ставило жінок у скрутне становище, оскільки чоловіки мали значно кращі можливості для заробітку). Відповідно до ст. 125 Сімейного кодексу "майно, нажите подружжям спільною працею в період шлюбу, вважається належним обом з подружжям на засадах спільної власності (статті 61-65 Цивільного кодексу УРСР) у рівних частках". Інше майно мало належати до роздільної власності.

Отже, правовому регулюванню відносин власності та інших майнових відносин були притаманні такі особливі риси:

1) запровадження багатоукладності економіки;

2) введення приватної власності фізичних і юридичних осіб з обмеженням її розмірів та правомочностей власників;

3) встановлення переваг соціалістичної та кооперативної власності над приватною;

4) вилучення багатьох об'єктів із цивільного обігу (земля, ліси, великі підприємства тощо);

5) надання власникам певного майна (зброї, вибухових речовин, спиртомістких речовин тощо) права "приватного володіння", яке не передбачало можливості відчуження його іншим особам;

6) введення інституту "забудови", яким визначалися права громадян-забудовників житла без набуття ними права власності на такі будівлі;

7) здійснення громадянами права власності допустиме в межах, передбачених законом;

8) закріплення в ЦК УРСР неправових принципів, за якими цивільні права не мають охоронятися законом, якщо вони здійснюються всупереч їх соціально-господарським призначенням;

9) підпорядкованість правових норм соціалістичним ідеям та партійним інтересам;

10) завідомо тимчасова дія правових норм щодо приватної власності, що обумовлювало непередбачуваність правової політики.

З 1929 р. здійснюється наступ на приватний сектор економіки, на селі створюється колгоспна система господарювання, завершується соціалістична реконструкція, активізується боротьба з куркульством, запроваджуються обмеження щодо приватної власності, що призводить до остаточної перемоги соціалістичного сектора над приватним у першій половині 1930-х pp. Однак право особистої власності громадян набуває свого юридичного оформлення лише в Конституції СРСР 1936 р. (Конституції УРСР 1937 p.). Ця подія завершує перший етап післяреволюційного становлення права власності в СРСР і в Українській PCP.

Право особистої власності громадян на їх трудові доходи, як зазначалося в ст. 10 Конституції СРСР (ст. 10 Конституції УРСР), і заощадження, на жилий будинок і підсобне домашнє господарство, на предмети домашнього (хатнього) господарства і вжитку, на предмети особистого користування і комфорту, так само і право спадкування особистої власності громадян, охороняються законом. Така юридична конструкція права особистої власності громадян, з незначними змінами, проіснувала в правовій системі СРСР більше ніж півстоліття.

Уперше конституційного оформлення набула також власність колгоспного двору, яка фактично являла собою різновид особистої власності громадян. Водночас, у Конституції СРСР (ст. 9) містилася також норма про дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів, яке було засноване на особистій праці і виключало експлуатацію чужої праці, що мало радше символічний характер, оскільки для його існування не було створено відповідних соціально-економічних гарантій та морально-політичної терпимості у ставленні населення до цих господарств. Власне, це з часом призвело до повного зникнення з економічної системи цього типу господарств.

Таким чином, у 1929-1936 pp. завершилося остаточне примусове знищення решток приватної власності, в країні утвердилася соціалістична система господарювання на основі державної власності, і панівною формою індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ стало право особистої власності.

Певні особливості мало правове регулювання власності в період "партійно-державного соціалізму" (1937-1990 pp.), якому були притаманні такі основні риси: 1) панування командно-адміністративних методів управління економікою; 2) утвердження переваг державної власності, спрямоване на максимальне "одержавлення" економіки; 3) абсолютна підпорядкованість правової системи партійно-ідеологічним інтересам КП PC та інтересам партійно-державної номенклатури; 4) превалювання державного інтересу над особистим.

Процес нормотворення в цей час здійснювався з різним ступенем інтенсивності, але без зміни самої сутності та призначення особистої власності в соціалістичному суспільстві. Введення Конституцією СРСР 1936 р. істотних новел щодо права власності не призвело до адекватного оновлення цивільного законодавства, яке фактично не було розраховане на регулювання особистої власності громадян.

Деякі корективи були внесені в інститут права власності в період Вітчизняної війни (1941-1945 pp.), які, однак, не можна віднести до категорії радикальних. Соціалістична економіка, соціалістична власність, побудовані на адміністративно-планових засадах, особиста власність громадян виявилися порівняно легко пристосованими до умов військового часу. В цей період посилюються адміністративно-владні принципи управління економікою, запроваджуються додаткові заходи (кримінального, адміністративного, цивільного права) із захисту об'єктів соціалістичної власності, зазнає суттєвих змін спадкове право. Провідне місце у сфері регулювання відносин власності воєнного періоду відведено актам, що стосувалися націоналізованого, конфіскованого, реквізованого та безхазяйного майна.

Важливе значення мав Указ Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. "Про спадкоємців за законом і за заповітом", на підставі якого були внесені відповідні зміни до цивільних кодексів союзних республік. Указом, зокрема, було розширено коло спадкоємців за законом і за заповітом, встановлювалося три черги спадкоємців, було введено категорію спадкоємців, які набули право успадковувати так звану "обов'язкову частку".

У післявоєнні роки, до 1961 р., право особистої власності поповнювалося незначною кількістю законодавчих актів. Серед них особливе значення мав Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. "Про право громадян на покупку і будівництво індивідуальних жилих будинків", яким було скасовано право забудови і надано право кожному громадянину СРСР придбати або побудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок в один чи два поверхи з кількістю кімнат від однієї до п'яти включно як у місті, так і за його межами. Одночасно будівлі, які належали громадянам на праві забудови, перейшли в їх особисту власність. Указом не встановлювався максимальний розмір площі жилого будинку, не визначалась кількість жилих будинків, що могли перебувати в особистій власності громадянина. Однак таке "упущення" вже через кілька років було ліквідовано. Так, уже 8 березня 1954 р. у ст. 182 ЦК УРСР 1922 р. були внесені зміни, відповідно до яких жилі будинки, належні громадянам на праві особистої власності, могли бути предметом купівлі-продажу з тим, щоб у результаті цих договорів у покупця, його дружини і неповнолітніх дітей не здійснювалося продажу більше одного будинку протягом трьох років.

Згодом Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 липня 1958 р. максимальний розмір жилих будинків, що могли перебувати в особистій власності громадянина, обмежувався 60 кв. м. Таким чином, партійно-державне керівництво привело право особистої власності громадян на жилий будинок у повну відповідність до "пролетарських потреб трудящих", визначених марксистсько-ленінською ідеологією.

У період від першої до другої кодифікації цивільного права розвиток цивільно-правової науки щодо права власності громадян також не відзначався активністю і не завжди був адекватним нормотворчим процесам. Так, у 1920-х рр. зусилля вчених-юристів зосереджувалися на загальних проблемах держави і права в соціалістичному суспільстві, на обгрунтуванні класово-революційної сутності права, на формуванні концепції "господарського права", на утвердженні переваг планового регулювання майнових відносин, заснованих на соціалістичній власності (переважно державній). Однак дослідженню проблем права власності громадян у цей період належної уваги не надавалося, оскільки в умовах революційної ейфорії власність громадян у свідомості переважної частини населення під впливом комуністичної пропаганди асоціювалася з капіталістичною власністю, яка породжує зло.

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. цивілістика почала набувати ознак професійного конструктивізму, в якому поєднується ідеологізоване обожнювання соціалістичного права та глибокий аналіз правових норм і пошук шляхів їх удосконалення. Відбулася активізація правової науки у зв'язку з першою нарадою працівників права, проведеною в 1938 р., на якій головною темою обговорення стали питання системи права та співвідношення її окремих складових частин (галузей права, правових інститутів).

У післявоєнний період поступово відновилося обговорення питань системи радянського права, в тому числі цивільного, в ході якого сформувався цивільно-правовий напрям дискусії. Поштовхом для неї стала стаття А. В. Венедиктова "О системе Гражланского кодекса СССР" у журналі "Совстское государство и право" (N& 2, 1954 p.). Однак уже в 1957 p. у зв'язку з внесенням змін до Конституції СРСР характер дискусії змінився, оскільки взамін прийняття Цивільного кодексу СРСР передбачалося прийняття загальносоюзних Основ цивільного законодавства і кодифікованих актів союзних республік. Тому з 1957 р. наукові цивільно-правові дослідження здійснювалися паралельно з кодифікаційними роботами, які завершилися прийняттям 8 грудня 1961 р. Основ цивільного законодавства Союзу PCP і союзних республік, а згодом - Цивільного кодексу Української PCP (18 липня 1963 p.).

У Цивільному кодексі УРСР 1963 p. у розділі II "Право власності" було вміщено вісім глав: "Загальні положення" (статті 86-88); "Державна власність" (статті 89-93); "Власність колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань" (статті 94-96); "Власність профспілкових та інших громадських організацій" (статті 97-99); "особиста власність" (статті 100-111); "Спільна власність" (статті 112-127); "Виникнення і припинення права власності" (статті 128-143)" "Захист права власності" (статті 144-150).

У Цивільному кодексі УРСР закріплювалися два види власності: соціалістична й особиста. Першу становили: державна (загальнонародна) власність; власність колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань; власність громадських організацій. Відповідно для державної власності як основної форми соціалістичної власності законодавець встановив чимало переваг у її здійсненні та захисті. Крім того, єдиним власником усієї державної власності визначалася держава (ст. 89 ЦК УРСР), тобто в цілому СРСР, а не союзні республіки.

У Цивільному кодексі УРСР 1963 р. було повністю відтворено норми Основ щодо права власності громадян, водночас він поповнився значною кількістю нових правових норм, які базувалися на досягненнях юридичної науки, судової практики. Кодекс уперше детально врегулював спільну часткову власність, спільну сумісну власність колгоспного двору, вказав на існування спільної сумісної власності подружжя. Цивільний кодекс не встановив загальних кількісних обмежень щодо об'єктів права особистої власності, за винятком жилих будинків і деякого іншого майна. Разом із тим, у ньому визначались об'єкти, які взагалі не могли перебувати у власності громадян або набувалися з особливого дозволу. В Цивільному кодексі передбачались максимальні розміри жилих будинків, наслідки набуття громадянином жилого будинку і одночасно кооперативної квартири чи квартири в будинках державних, кооперативних і громадських організацій. Ряд статей стосувався підстав виникнення права особистої власності або її припинення, обсягу правомочностей власників, захисту їх майнових прав.

Прийняття нового цивільного законодавства стало поштовхом для бурхливої наукової активності, що, безумовно, сприяло розвитку цивільно-правової науки. Не залишився поза увагою також інститут права власності. Особливо плідним у науково-практичному відношенні виявився період 1963-1973 pp., коли було опубліковано ряд ґрунтовних праць, присвячених аналізу нового законодавства про власність громадян. У них зазвичай розглядалися й питання щодо поняття права особистої власності громадян, її сутності. Однак поза критикою були основні ознаки особистої власності: її похідний характер від соціалістичної власності, її споживче призначення та трудове походження. Вони вважалися незаперечними істинами.

У другій половині 1980-х рр. відбулися історичні соціально-політичні події" які прямо чи опосередковано сприяли припиненню функціонування соціалістичної системи і переходу до ринкової економіки. Ці події впливали певним чином і на формування нових відносин власності. Так, XXVII з'їзд КПРС (1986 р.) започаткував певні прогресивні зміни в суспільстві, які призвели до так званих "перебудовних процесів" і демократизації суспільства. На виконання рішень з'їзду Політбюро КПРС розглянуло питання боротьби з нетрудовими доходами громадян і передбачило розробку нормативних актів, які б врегулювали індивідуальну трудову діяльність (ІТД) громадян. Тобто малося на увазі "впорядкувати" ІТД таким чином, щоб громадяни не могли отримувати високі прибутки.

На підставі аналізу правових наслідків застосування Закону про ІТД обґрунтовується висновок про те, що з його прийняттям у СРСР поза волею партійно-владних структур почав формуватися новий соціальний прошарок населення, чому сприяла також певна демократизація суспільного життя. Такі соціально-економічні процеси набули нового прискорення після прийняття 26 травня 1988 р. Закону "Про кооперацію в СРСР", який сприяв утворенню нового кооперативного сектора економіки, інтеграції особистої власності й виробництва, не керованого переходу засобів виробництва у власність громадян.

Вищенаведені та інші особливості розвитку відносин власності громадян стали предметом широкого наукового обговорення наприкінці 1980-х років, яке виявило досить різні погляди на цю проблему. Одні автори (В. П. Мозолін) вважали, що особиста власність громадян СРСР існує у формі власності на предмети споживання й у формі власності на майно, використовуване з комерційною метою, інші автори (В. П. Шкредов, Н. Д. Єгоров, О. В. Осипенко) пропонували розглядати власність громадян, що займалися ІТД, як приватну або дрібну приватну власність, яка мислилась ними як допоміжна, що мирно співіснує з особистою власністю громадян.

Особливу думку обстоював відомий вчений С. С. Алєксєєв, який у своїй праці "Собственность - право - социализм" (1989 р.) висловив впевненість у створенні соціалістичного ринкового господарства без участі приватної власності і запропонував законодавчо передбачити "виробничу" власність на засоби виробництва як різновид особистої власності, вважаючи введення приватної власності найгіршим варіантом розвитку суспільних відносин у СРСР.

Таким чином, напередодні прийняття в 1990-х роках у СРСР і колишніх союзних республіках нового законодавства про власність представники юридичної науки загалом не піддавали сумніву доцільність збереження інституту права особистої власності. Дискусії ж велися переважно навколо тієї чи іншої модифікації індивідуальної форми привласнення громадянами матеріальних благ, у тому числі і засобів виробництва, але з урахуванням обраного країною курсу на формування соціалістичного ринку. Відтак, радикальне реформування відносин власності в СРСР перебувало здебільшого під впливом загальнополітичної ситуації в країні та прагнення народів союзних республік до політичної І економічної самостійності, до покращення добробуту.

Новим етапом становлення законодавства про власність був 1990-й рік. Відбулося започаткування правових засад нового інституту права власності Декларацією про державний суверенітет України (від 16 липня 1990 p.), яка заклала нові принципи побудови української держави, та Законом України "Про економічну самостійність Української PCP" (від 3 серпня 1990 p.), яким були визначені зміст, мета й основні принципи економічної самостійності України, механізм господарювання, регулювання економіки і передбачалися три форми власності: державна, колективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова).

Видатною подією було ухвалення 7 лютого 1991 р. Закону України "Про власність". Безперечно, в ньому були прийняті окремі прогресивні і вдалі положення Закону СРСР "Про власність у СРСР" від 6 березня 1990 р. Однак порівняльний аналіз змісту обох законів свідчить про наявність у них істотних відмінностей як у структурі, так і в змісті. Наприклад, Закон України "Про власність" містить 57 статей (союзний - 34), преамбулу (в союзному Законі преамбула відсутня), 8 розділів (союзний - 6). В українському Законі "Про власність" відносини власності, в тому числі і громадян, одержали більш повну регламентацію. В Законі України "Про власність" (в першій редакції) були передбачені індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна і державна, в союзному Законі - власність громадян, колективна і державна. Союзним Законом власникові надавалося право використовувати своє майно "для будь-якої господарської діяльності". В Законі України "Про власність" таке питання вирішене більш радикально, оскільки в ньому прямо передбачено право власника використовувати своє майно для підприємницької діяльності. Ці та інші відмінності між обома Законами свідчать, таким чином, про власне бачення в Україні проблем правового регулювання відносин власності.

Знаковим стало прийняття Верховною Радою України 7 липня 1992 р. змін до Закону "Про власність", відповідно до яких було вилучено поняття "індивідуальна власність" і введено повноцінне право приватної власності, яке знайшло своє остаточне утвердження в новій Конституції України від 28 червня 1996 р.

У зв'язку з прийняттям Закону "Про власність" фактично втратила чинність переважна частина норм ЦК УРСР щодо особистої власності громадян, хоча законодавчих рішень з цього приводу тривалий час не приймалося, що породжувало небажаний правовий вакуум у правовому регулюванні відносин власності громадян. І лише 16 грудня 1993 р. з ЦК України були виключені глави 7, 8, 9 та окремі статті про право власності як таю, що втратили чинність. Водночас певного праворегулюючого значення для відносин власності громадян набули закони про приватизацію, про підприємства, про підприємництво, про господарські товариства та інші законодавчі акти ринкового спрямування.

Закон України "Про власність" передбачив, що майно, яке є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, а за державною установою (організацією) - на праві оперативного управління. Такі права багатьма юристами визнаються обмеженими речовими правами, які згодом знайшли свій подальший розвиток у Господарському кодексі України.

З прийняттям у 1996 р. нової Конституції України та у 2003 р. нового Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, які набули чинності з 1 січня 2004 року, чимало положень Закону України "Про власність" вступили в суперечність з цими та іншими законами, а відтак, цілком закономірно Законом України від 27 квітня 2007 р. № 108 його було визнано таким, що втратив чинність. Однак важко переоцінити значення Закону України "Про власність" у формуванні інституту речового права та його складової частини - права власності, а тому Його принципові положення будуть і надалі аналізуватися в порівняльно-історичному аспекті.

Відповідно до визначених Конституцією України форм власності в новому ЦК України знайшли врегулювання приватна власність, право власності Українського народу та державна власність, комунальна власність. У ЦК вміщена окрема книга третя - "Право власності та інші речові права", яка містить два розділи: "Право власності" та "Речові права на чуже майно". Розділ "Право власності" охоплює глави "Загальні положення про право власності", "Набуття права власності", "Припинення права власності", "Право спільної власності", "Право власності на землю (земельну ділянку)", "Право власності на житло", "Захист права власності".

Другий розділ "Речові права на чуже майно" містить такі глави: "Загальні положення про речові права на чуже майно", "Право володіння чужим майном", "Право користування чужим майном", "Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб", "Право користування чужою земельною ділянкою для забудови".

Такою є структурна побудова інституту права власності та інших речових прав у новому ЦК України. Проте система інституту речового права не вичерпується сукупністю норм ЦК, адже досить значна частина норм міститься в Земельному, Сімейному, Господарському та інших кодексах, а також інших актах законодавства.

Зрозуміло, що формування норм стосовно права власності та інших речових прав, їх система та зміст багато в чому залежать від закріплених у Конституції України, ЦК України форм власності.