Цивільне право України - Дзера О.В. - 1. Виникнення права власності

1. Виникнення права власності

Виникнення у особи права власності можливе у разі наявності певного юридичного факту, який відповідно слугує юридичною підставою визнання такої особи власником. Як зазначено у ст. 328 ЦК України, право власності набувається за підставами, не забороненими законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Іншими словами, у наведеній статті закріплюється презумпція правомірності набуття права власності.

У гл. 24 ЦК "Набуття права власності" не міститься вичерпного переліку конкретних підстав набуття (виникнення) права власності. Натомість у статтях цієї глави підставою набуття права власності безпосередньо передбачені правочини (ст. 328) та інші окремі підстави набуття права власності на: новостворене майно (ст. 331); перероблену річ (ст. 332); загальнодоступні дари природи (ст. 333); безхазяйну річ (ст. 335); рухому річ, від якої власник відмовився (ст. 336); знахідку (ст. 338); бездоглядну домашню тварину (ст. 341); на скарб (ст. 344); майно за набувальною давністю (ст. 344); державне та комунальне майно в порядку приватизації (ст. 345). У вищезгаданих статтях містяться також положення про умови та порядок переходу до особи майна у її власність.

Вищеперерахований перелік підстав виникнення у особи права власності не є вичерпним, адже існують і інші підстави, передбачені численними актами законодавства України. При цьому такі підстави можуть бути єдиними для суб'єктів усіх форм власності (загальними або універсальними) або притаманними лише певним суб'єктам тієї чи іншої форми власності (приватної, державної, комунальної). Так, унаслідок підприємницької діяльності може поповнюватися як приватна, так і державна та комунальна власність. Лише фізичні особи можуть одержувати у власність доходи у вигляді заробітної плати, стипендій, аліментів тощо. В порядку конфіскації майна за рішенням суду за вчинення правопорушення право власності може набувати лише держава.

У цивілістичній науці прийнято ділити усі підстави (способи) набуття права власності на первісні і похідні. Для такого поділу використовуються два підходи: за критерієм волі або за критерієм правонаступництва.

Якщо керуватися критерієм волі, то до первісних підстав (способів) мають належати ті, за яких право власності виникає незалежно від волі попередніх власників або навіть усупереч їм, а до похідних - ті, за яких право власності виникає за волею попереднього власника, що відбувається, як правило, за договорами, при спадкуванні за заповітом. За цим критерієм відповідно до первісних підстав можуть бути віднесені суспільне та індивідуальне виробництво (адже виробник продукції (товарів) набуває на неї право власності вперше за відсутності первісного власника), специфікація, правомірне заволодіння дарами природи, за набувальною давністю, а також конфіскація майна за скоєне правопорушення, націоналізація.

Прихильники критерію правонаступництва до первісних підстав виникнення права власності пропонують включати ті, які не містять ознак правонаступництва, а до похідних - ті, які забезпечують перехід права власності в порядку правонаступництва. Тим самим, до похідних зараховують також націоналізацію, конфіскацію, реквізицію1.

Заради справедливості необхідно визнати, що обидва підходи не є ідеальними при визначенні первісних та похідних підстав виникнення права власності. Але так чи інакше більшість авторів схильні вважати похідними ті підстави, які залежать від волі попереднього власника, з чим можна погодитися з певними застереженнями. Наприклад, у разі відмови від прийняття спадщини спадкоємцями за заповітом, успадковувати майно будуть спадкоємці за законом, можливо, фактично всупереч волі спадкодавця.

Не можна обійти увагою певну логічну закономірність, яка полягає у тому, що набуття особою права власності на річ, у якої вже є власник, означає, що попередній власник втрачає право власності на цю річ за власною волею або поза своєю волею в порядку конфіскації, реквізиції тощо. Можливі й особливі випадки припинення у власника права власності без переходу його до іншого власника, наприклад у разі знищення речі, її споживання.

Важливе теоретичне і практичне значення має правильне визначення конкретного моменту виникнення у особи права власності, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того, при відчуженні речі ризик випадкової загибелі або її випадкового псування переходить до набувача водночас із виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено законом або договором. З цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження набутим майном.

Цивільне законодавство передбачає правила про визначення моменту виникнення права власності щодо випадків переходу майна від однієї особи до іншої за договорами. Так, відповідно до ст. 128 ЦК УРСР право власності у набувача майна за договором виникало з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Наведеною нормою встановлено загальне правило про виникнення у набувача права власності на майно з моменту передачі речі. Передачею визнавалося вручення речей набувачеві, а також здача транспортній організації для відправлення набувачеві та здача на пошту для пересилання набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі прирівнювалася передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі (ч. 2 ст. 128 ЦК УРСР). Водночас сторони на свій розсуд мали право визначати угодою будь-який інший момент, який не збігатиметься з моментом передачі речі.

У ЦК УРСР не містилося спеціального застереження щодо моменту виникнення права власності за договорами відчуження жилих будинків, які підлягали нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. В ст. 227 ЦК УРСР лише передбачалося, що договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, якщо хоч би однією з сторін є громадянин, та зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої ради народних депутатів. Недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору за цією статтею спричиняло його недійсність, і взагалі не визначалися правові наслідки недодержання вимоги про реєстрацію (безпосередньо таку реєстрацію вчиняли бюро технічної інвентаризації). За таких обставин, як правило, вважалося, що право власності на такий об'єкт виникає в момент нотаріального посвідчення договору.

У новому ЦК України у вирішенні цього питання збереглися деякі попередні підходи та відбулося чимало істотних новел.

По-перше, в ст. 331 ЦК визначено порядок, а також певною мірою момент набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва. За загальним правилом ч. 1 ст. 331 ЦК, право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Звідси можна зробити логічний висновок, що у таких випадках моментом виникнення у особи права власності має вважатися момент виготовлення (створення) такого майна, якщо інше не буде обумовлено договором або законом.

Водночас у ч. 2 ст. 331 ЦК передбачені спеціальні положення щодо моменту виникнення права власності щодо нерухомого майна, які полягають у наступному:

1) право власності на новостворене нерухоме майно (жилі будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна);

2) якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації;

3) якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

По-друге, ст. 334 ЦК визначаються положення щодо моменту набуття права власності на майно за договором. Так, згідно з частинами 1, 2 ст. 334 ЦК право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором бо законом. При цьому переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. Відповідно до передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товаророзпорядчого документа на майно. Таким чином, зміст наведених положень відтворює з певними редакційними особливостями зміст відповідних положень ст. 128 ЦК УРСР.

Натомість істотними новелами відзначається зміст частин 3, 4 ст. 334 ЦК, відповідно до яких, по-перше, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору не посвідченого нотаріально, дійсним; по-друге, якщо ж договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Державну реєстрацію відповідних правочинів (договорів), здійснювану відповідно до ст. 210 ЦК, не можна змішувати з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно, здійснювану відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень".

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. № 671 було створено Державний реєстр правочинів, держателем якого визначено Міністерство юстиції України, а адміністратором - ДП "Інформаційний центр" Мін'юсту України, а також затверджено Тимчасовий порядок державної реєстрації правочинів. Згідно з цим Тимчасовим порядком конкретно реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням, а ті нотаріуси, які не мають доступу до єдиної комп'ютерної бази даних Реєстру, в день посвідчення правочину надсилають один його примірник реєстратору, який в день отримання примірника вносить відповідний запис до Реєстру. Отже, саме з внесенням посвідченого правочину (договору) до зазначеного Реєстру має вирішуватися питання про момент виникнення права власності, а не з реєстрацією речових прав, у тому числі права власності, яка вчиняється за іншою процедурою та іншими органами. Зокрема, на підставі окремих нормативно-правових актів Міністерство юстиції України встановило, що: а) реєстрація земельних ділянок та прав на них здійснюється у складі державного реєстру земель, а функції адміністратора Державного реєстру земель має виконувати Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах; б) реєстрація об'єктів нерухомого майна та прав на них здійснюється у Реєстрі прав власності на нерухоме майно згідно з Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, функції адміністратора Реєстру прав власності на нерухоме майно здійснюються державним підприємством "Інформаційний центр" Мін'юсту України, а функції реєстратора - органами БТІ.

Законом України від II лютого 2010 р. до вищезгаданого Закону були внесені істотні зміни. Він одержав також назву ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Цим Законом були внесені зміни до ЦК та інших законів України. Зокрема скасовано державну реєстрацію правочинів щодо нерухомого майна, органами державної реєстрації визнано Мін'юст України та його територіальні органи. Однак повною мірою ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" набере чинності з 1 січня 2012 р.

Право власності на окремі види майна обов'язково має підтверджуватися відповідними право встановлювальними (правовстановлюючими) документами. На жаль, перелік таких документів законом прямо не передбачений, але певні орієнтири визначені. Так, у Законі України "Про порядок реєстрації речових прав на нерухомість та їх обмежень" передбачено, що підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є:

державний акт про право власності на земельну ділянку;

нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни земельної ділянки або іншого нерухомого майна;

договір про приватизацію майна державних підприємств;

договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрований на біржі в установленому порядку;

нотаріально посвідчений договір про поділ, перерозподіл, об'єднання нерухомого майна;

свідоцтво про право на спадщину;

свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя; свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів; свідоцтво про право власності на будівлю (частину будівлі), споруду; рішення суду про право власності на об'єкт незавершеного будівництва; акти прийому нерухомого майна до експлуатації;

договори про іпотеку, оренду строком більше одного року, інші визначені законом документи щодо речових прав на нерухоме майно; рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, що набрали законної сили;

інші акти органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом.

У законодавстві можуть визначатися певні особливості встановлення моменту виникнення права власності щодо окремих видів майна. Так, досить складними є відносини переходу права власності на акції та інші цінні папери. Тут можливі різні варіанти встановлення моменту виникнення права власності залежно від виду цінних паперів (іменні чи на пред'явника, документарні чи бездокументарні тощо), від підстави чи способу придбання їх набувачем. При цьому слід враховувати правила спеціальних законодавчих актів, зокрема законів України "Про цінні папери та фондовий ринок" та "Про національну депозитарну систему і особливості електронного обігу цінних паперів".

У ст. 5 Закону України "Про національну депозитарну систему і особливості електронного обігу цінних паперів" перехід права власності на цінні папери визначається наступним чином.

1. Іменні цінні папери, випущені в документарній формі (якщо умовами емісії спеціально не зазначено, що вони не підлягають передачі), передаються новому власникові шляхом повного індосаменту.

У разі відчуження знерухомлених іменних цінних паперів право власності переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.

Права на участь в управлінні, одержання доходу тощо, які випливають з іменних цінних паперів, можуть бути реалізовані з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів.

2. Право власності на цінні папери на пред'явника, випущені в документарній формі, переходить до нового власника з моменту передачі (поставки) цінних паперів.

Відповідно ч. 2 ст. 1299 ЦК право власності на спадкове нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.

Законом можуть встановлюватися й інші спеціальні положення щодо моменту виникнення у особи права власності (наприклад такі положення передбачені статтями 697, 705, 853, 876).