Цивільне право України - Дзера О.В. - 7. Правові наслідки порушення прав інтелектуальної власності

Перерахувати всі можливі порушення права інтелектуальної власності неможливо, оскільки порушенням права інтелектуальної власності є будь-яке посягання на особисте немайнове або майнове право інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи інше посягання на нього. До порушення права інтелектуальної власності можна віднести невизнання чи привласнення права авторства, порушення умов договору, використання об'єкта інтелектуальної власності без дозволу суб'єкта даного права, відмову сплатити винагороду за використання об'єкта інтелектуальної власності або її несвоєчасну чи неповну виплату тощо.

Основна ознака порушення - заподіяння майнової та (або) моральної шкоди правам та інтересам суб'єкта права інтелектуальної власності.

Потерпілою особою, в разі порушення права інтелектуальної власності, можуть бути творець об'єкта даного права, інші суб'єкти прав інтелектуальної власності.

ЦК України встановлює цивільно-правову відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності. Кожна особа, яка вважає своє право порушеним, може звернутися до суду за захистом своїх особистих немайнових чи майнових прав інтелектуальної власності.

Слід зазначити, що згідно з оглядовим листом ВГС України 2007 р. реалізація особою права на судовий захист свого оспорюваного права інтелектуальної власності на твір не може вважатися протиправною поведінкою або порушенням договірного зобов'язання1.

Так, колективне підприємство звернулося до господарського суду з позовом до Державного підприємства про стягнення суми штрафу на підставі укладеного ними договору.

Рішенням місцевого господарського суду позов було задоволено повністю. Рішення, з посиланням на приписи статей 173, 193, 230 Господарського кодексу України та статей 202, 418, 424, 509, 526, 546, 547, 551 Цивільного кодексу України, мотивовано порушенням Державним підприємством виключних майнових прав Колективного підприємства на твір "В." у зв'язку зі зверненням Державного підприємства до місцевого районного суду з позовом, мотивованим наявністю у Державного підприємства майнових прав на цей твір, що є підставою для стягнення з Підприємства штрафу відповідно до умов договору відчуження майнових прав інтелектуальної власності.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду з даного спору було змінено: з Видавництва-на користь Підприємства стягнуто певну суму, а в іншій частині позову відмовлено з підстав помилкового розрахунку штрафу за умовами названого договору.

Судовими інстанціями у справі встановлено:

- за договором відчуження майнових прав інтелектуальної власності, укладеним Державним підприємством (відчужувач) та Колективним підприємством (набувач), позивачеві було передано майнові права інтелектуальної власності на твір "В.";

- вартість відчужених майнових прав, передбачену цим договором, перераховано позивачем за платіжним дорученням;

- умовами названого договору передбачено таке: "У випадку невиконання відчужувачем пунктів 1-4 Договору в частині порушення ним виключного права набувача на використання усіма відомими йому дозволеними способами на весь строк охорони без обмеження території виключного права на дозвіл або заборону використання іншими особами службового твору автора Н. - "В." відчужувач виплачує набувачу штраф у розмірі двадцяти тисяч відсотків від двохсот п'ятдесяти гривень - грошової компенсації за передані майнові права";

- відповідність укладеного договору вимогам чинного законодавства встановлено рішенням господарського суду в іншій справі, яке було перевірено в апеляційному та касаційному порядку;

- після фактичного виконання учасниками спору названого договору Державне підприємство звернулося до місцевого районного суду з позовом про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію авторського права на твір "Р." від 27 травня 2003 р., виданого гр. Ш. Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, заборону гр. Ш. випуску газети з найменуванням "С", стягнення компенсації за порушення майнових авторських прав з мотивів порушення майнових авторських прав Державного підприємства на твір "В.";

- за порушення умов спірного договору шляхом подання названого позову з Державного підприємства підлягає стягненню штраф відповідно до умов договору.

Причиною спору в даній справі стало питання про наявність правових підстав для стягнення з відповідача штрафу за порушення зобов'язання за договором відчуження майнових прав інтелектуальної власності від 2 вересня 2004 р.

Приймаючи рішення про задоволення даного позову, господарські суди виходили з того, що подання Державним підприємством позову до суду, мотивованого наявністю у Державного підприємства майнових авторських прав на спірний твір, є порушенням названого договору та, відповідно, підставою для застосування до відповідача передбачених цим договором майнових санкцій. Проте такий висновок зроблено попередніми інстанціями з порушенням передбачених ст. 43 Господарського процесуального кодексу України правил оцінки доказів, а тому цей висновок не можна визнати правильним.

Статтею 440 ЦК України визначено, що майновими правами інтелектуальної власності на твір є: право на використання твору; виключне право дозволяти використання твору; право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Частиною 1 ст. 31 Закону України "Про авторське право і суміжні права" автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права, зазначені у ст. 15 цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково. Передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторським договором. Як виявилося із встановлених судовими інстанціями фактичних даних, у ході виконання спірного договору позивачеві було належним чином передано майнові права інтелектуальної власності на твір "В.".

Оскільки авторський договір за своєю правовою природою регулює правовідносини, пов'язані лише з передачею майнових авторських прав, і не охоплює сферу охорони відчужених прав, суд не погодився з висновком господарських судів про те, що порушення відповідачем майнових авторських прав позивача є, по суті, невиконанням вимог спірного договору. До того ж господарськими судами не з'ясовано, яким чином подання відповідачем позову до третьої особи після передачі майнових прав на спірний твір порушує права Підприємства як власника таких авторських прав.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ч. 1 ст. 16 зазначеного Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Отже, реалізація відповідачем права на судовий захист свого оспорюваного права або інтересу не може вважатися протиправною поведінкою або порушенням договірного зобов'язання. Таким чином, попередні судові інстанції, не встановивши такої обов'язкової умови для настання договірної відповідальності, як протиправність діяння відповідача, прийняли рішення про стягнення з Державного підприємства штрафних санкцій, тим самим порушивши вимоги ст. 47 Господарського процесуального кодексу України щодо прийняття рішення за результатами обговорення всіх обставин справи.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України касаційну скаргу задовольнив: судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Серед способів захисту прав інтелектуальної власності можна назвати: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; поновлення становища, що існувало до порушення права; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення або його припинення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування.

ВГС України, наприклад, роз'яснив, що подання позову про визнання прав на знаки для товарів і послуг відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України є способом захисту цивільних прав у суді шляхом визнання права1. Розв'язання спорів про встановлення власника свідоцтва на знаки для товарів і послуг віднесено до компетенції судів. Цей висновок був зроблений на основі розгляду наступної справи.

Товариство з обмеженою відповідальністю "П." (далі - Товариство) звернулося до господарського суду з позовом до приватного багатогалузевого підприємства "П." (далі - Підприємство), Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі - Державний департамент) про визнання майнових прав на знаки для товарів і послуг та зобов'язання внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України знаків для товарів і послуг.

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено частково: за Товариством визнано майнові права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг "ОБУ", заявка № 2003033147 від 28 березня 2003 р., та майнові права інтелектуальної власності на графічний знак для товарів і послуг, свідоцтво № 14162 від 29 грудня 1999 р. У частині зобов'язання Державного департаменту внести зміни в Державний реєстр свідоцтв України знаків для товарів і послуг, вказавши Товариство власником графічного знака для товарів і послуг (свідоцтво № 14162 від 29 грудня 1999 р.), позов залишено без розгляду. Постановою апеляційного господарського суду рішення залишено без змін.

Підприємство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і в позові відмовити. Скаргу було мотивовано тим, що судом першої інстанції рішення першої інстанції прийнято без дослідження оригіналу договору, на підставі якого передавалися майнові права на знак для товарів і послуг № 14162 від 29 грудня 1999 р. Крім того, майнові права на знак для товарів і послуг "ОБУ" позивачу взагалі не передавалися, про що свідчить наданий апеляційному суду договір від 13 січня 2004 р, належна оцінка якого апеляційним судом не дана.

У касаційній скарзі Державний департамент зазначав, що рішення місцевого господарського суду підлягає скасуванню з підстав його прийняття у відсутність представника Державного департаменту інтелектуальної власності. Крім того, на думку скаржника, у позивача не було підстав для звернення з позовом про визнання прав на знаки для товарів і послуг, оскільки договір про передачу прав власності на знак для товарів і послуг є дійсним, листом Українського інституту промислової власності № 24568 від 6 липня 2004 р. представника Товариства було повідомлено про зміну найменування заявника за заявкою № 2003033147 на Товариство, а публікація в офіційному бюлетені "Промислова власність" № 9 від 15 вересня 2004 р. про передачу права власності на знак для товарів і послуг за свідоцтвом № 14162 відбулася згідно з рішенням Державного департаменту інтелектуальної власності від 12 серпня 2004 р. Таким чином, позивачу не було відомо про порушення його прав, отже, провадження у справі підлягало припиненню.

У відзиві на касаційну скаргу Товариство зазначало, що попередніми судовими інстанціями обставини справи досліджені повно та всебічно, а тому у касаційній скарзі слід відмовити. Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке. Судовими інстанціями у справі встановлено що:

- 13 січня 2004 р. Підприємством та приватним підприємством "Т." (правонаступником якого є Товариство) укладено договір купівлі-продажу об'єктів інтелектуальної власності (далі - Договір);

- умовами Договору передбачено передачу приватному підприємству "Т." всіх виключних майнових прав інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг "ОБУ" (заявка 2003033147 від 28 березня 2003 р.) та графічний товарний знак (свідоцтво на знак № 14162 від 29 грудня 1999 р.) ;

- відповідно до умов Договору позивач сплатив на користь Підприємства обумовлену суму 120 грн, що підтверджено платіжним дорученням від 14 травня 2004 р. № 633;

- 11 червня 2004 р. позивач звернувся до державного підприємства "Український інститут промислової власності" з клопотанням про внесення змін у найменування заявника по знаку для товарів і послуг "ОБУ" та про внесення до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг відомостей про передачу права власності на знак, вказаний у свідоцтві № 14162, Товариства;

- згідно з повідомленням державного підприємства "Український інститут промислової власності" від 6 липня 2004 р. № 24568 заявником за заявкою і від 28 березня 2003 р. № 2003033147 - на знак для товарів і послуг "ОБУ" визнано Товариство;

- рішенням Державного департаменту від 12 серпня 2004 р. 2901 підтверджено перехід прав інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг, свідоцтво № 14162.

Причиною спору зі справи стало питання про належність позивачеві прав на знаки для товарів і послуг.

Відповідно до п. 3 ст. 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг"1 право власності на знак засвідчується свідоцтвом. Пунктом 7 ст. 16 вищезазначеного Закону передбачено, що власник свідоцтва може передавати будь-якій особі право власності на знак повністю або відносно частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг, на підставі договору. Крім того, п. 9 цієї статті передбачено, що договір про передачу права власності на знак і ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені у письмовій формі і підписані сторонами. Сторона договору має право на інформування невизначеного кола осіб про передачу права власності на знак або видачу ліцензії на використання знака. Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені відомостей в обсязі та порядку, встановлених Установою, з одночасним внесенням їх до Реєстру. У разі опублікування відомостей про передачу права власності на знак стосовно частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг Установа видає нове свідоцтво на ім'я особи, якій передане це право, за наявності документа про сплату державного мита за видачу свідоцтва.

Пунктом 1 ст. 16 зазначеного Закону також передбачено, що права, які випливають зі свідоцтва, діють від дати подання заявки.

Згідно з п. 5 ст. 10 вказаного Закону заявник може вносити до заявки зміни, пов'язані зі зміною особи заявника, за умови згоди зазначених у заявці інших заявників. Такі зміни може за згодою всіх заявників вносити також особа, яка бажає стати заявником. Ці виправлення та зміни враховуються, якщо вони одержані закладом експертизи не пізніше одержання ним документа про сплату державного мита за видачу свідоцтва. Порядок внесення таких змін передбачено Правилами складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затвердженими наказом Державного патентного відомства України від 28 липня 1995 р. № 116 (в редакції наказу Держпатенту від 20 серпня 1997 р. № 72).

Судовими інстанціями встановлено, що перехід права власності на знаки для товарів і послуг згідно із свідоцтвом № 14162 та заявкою від 28 березня 2003 р. № 2003033147 відбувся на підставі договору та належним чином зареєстрований Державним департаментом. Зазначені дії сторін не суперечать чинному законодавству та відповідають приписам статей 422, 427 Цивільного кодексу України, що передбачають можливість передачі майнових прав інтелектуальної власності на підставі договору, який встановлює умови такої передачі.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України захист цивільних прав у суді передбачений також шляхом визнання права. Крім-того, ст. 21 Закону України "Про захист прав на знаки для товарів і послуг" передбачено, що суди відповідно до їх компетенції розв'язують, зокрема, спори про встановлення власника свідоцтва.

Таким чином, на думку ВГС України, судові інстанції правомірно визнали за позивачем права інтелектуальної власності на відповідні знаки для товарів і послуг. Що ж до невірної, на думку скаржника, оцінки апеляційним господарським судом Договору, оскільки екземпляр, наданий суду Підприємством, не передбачає передачі прав на знак для товарів і послуг "OSV" за заявкою від 28 березня 2003 р. № 2003033147, то, як вбачається з постанови апеляційного господарського суду, це питання судом досліджувалося. Зокрема, судом було оглянуто оригінал Договору, який подавався позивачем до Державного департаменту для перереєстрації прав власності на знаки для товарів і послуг, і цей документ оцінено з урахуванням даних, що в ньому містилися.

Відповідно ж до ст. ПІ7 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, переглядаючи справу в касаційному порядку, не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Що ж до твердження про порушення судом першої інстанції прав Державного департаменту у розгляді справи, то, як вбачалося з рішення суду, вимоги позивача до Державного департаменту взагалі залишено без розгляду в зв'язку з неподанням позивачем доказів звернення до названого Департаменту. Тому права Державного департаменту не могли бути порушені.

З огляду на наведене Виший господарський суд України дійшов висновку про відсутність визначених законом підстав для скасування оскаржуваних рішень.

Інша справа, яка розглядалась ВГС України, дозволила суду розробити такі рекомендації: відсутність з боку відповідача зі справи протиправної поведінки, причинного зв'язку між діями відповідача та можливими збитками позивача, недоведеність позивачем факту заподіяння шкоди та її розміру виключають можливість задоволення позову про стягнення збитків у зв'язку з використанням без дозволу позивача знака для товарів і послуг1.

Так, Товариство звернулося до господарського суду з позовом до Підприємства про відшкодування шкоди, завданої діями недобросовісної конкуренції, мотивуючи свої вимоги посиланням на приписи статей 6, 203, 440 Цивільного кодексу Української PCP (далі - ЦК УРСР) та статей 1, 4, 20 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції"2. Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у позові відмовлено повністю.

Перевіривши повноту встановлення судами першої і апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого. Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:

- позивач обґрунтовує свої вимоги посиланням на те, що: відповідач у період з липня 1999 р. по січень 2003 р. вчиняв дії, які суперечили правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності, а саме: використовував без дозволу позивача його фірмове найменування, інші позначення, а також нормативно-технічну документацію шляхом випуску розчину "Р." фактично від імені позивача, але не надавши йому можливості впливати на умови виготовлення та реалізації цього лікарського засобу;

- протягом 1998-2001 рр. відповідач здійснював промислове виробництво лікарського засобу - розчину "Р." у флаконах різної місткості на підставі договору про спільне виробництво лікарських препаратів, укладеного Підприємством з Товариством 17 лютого 1998 р. із строком дії до 31 грудня 2001 р.;

- зазначеним договором та програмою робіт, що є додатком № 1 до нього, було передбачено спільне впровадження сторонами в промислове виробництво лікарських засобів, у тому числі розчину "Р." у флаконах місткістю 200 мл в обсягах: у 1998 р. - 20 000 шт., у 1999 - 50 000 шт., у 2000-2001 роках - 70 000 штук на рік;

- договір про спільне виробництво лікарських препаратів від 17 лютого 1998 р. сторонами не розривався і не оспорювався, а втратив силу із завершенням строку дії;

- питання про виконання чи порушення сторонами умов названого договору не є предметом даного позову і знаходиться поза його межами;

- після закінчення дії договору про спільне виробництво лікарських препаратів відповідач продовжував самостійно здійснювати промислове виробництво лікарського засобу (розчину "Р.");

- на етикетках флаконів із розчином "Р.", що були виготовлені відповідачем протягом 1998-2002 рр., зазначалося, що цей лікарський засіб виготовлено за участю Товариства, а також вказувався номер реєстраційного посвідчення, належного позивачу;

- промислове виробництво розчину "Р." здійснювалося відповідачем у 1998- 2002 рр. на підставі Пускового регламенту на виробництво цього розчину від 15 травня 1998 р., відповідної Тимчасової фармакопейної статті ТФС від 15 січня 1998 р. та ліцензій серії ВРМ № 4174 і серії АА № 137148 на здійснення підприємницької діяльності з виробництва лікарських засобів, виданих відповідачеві Міністерством охорони здоров'я України;

- те, що медичний препарат виготовлено за участю Товариства, відповідач мав зазначати на етикетці розчину "Р." відповідно до приписів відповідної Тимчасової фармакопейної статті, погодженої з позивачем 12 січня 1998 р. і затвердженої фармакопейним комітетом Державного комітету з медичної та мікробіологічної промисловості "Держкоммедбіопром" Міністерства охорони здоров'я України 15 січня 1998 р.;

- відповідно до Порядку державної реєстрації (перереєстрації) лікарського засобу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня

1998 р. № 569, позивачеві 23 липня 1998 р. видано реєстраційне посвідчення № Р/98/17/31 на лікарський засіб - розчин "Р.";

- позивач листом від 9 листопада 1998 р. дозволив відповідачеві використання номера реєстраційного посвідчення (№ Р/8/7/1) на етикетці лікарського засобу - розчину "Р.";

- відповідач не використовував дозвіл на здійснення промислового випуску лікарського засобу (розчин "Р.") від 28 серпня 1998 р. серії ВМ № 114 через скасування цього дозволу в 1998 р.;

- у період існування спірних правовідносин Товариство не здійснювало виробництва лікарських засобів (у тому числі й розчину "Р."), а з травня 2001 р. взагалі не мало права на виробництво і реалізацію лікарських засобів внаслідок відсутності необхідної ліцензії;

- позивач обґрунтовував свої вимоги посиланням на неправомірне використання відповідачем промислової технології виробництва, але відповідний винахід за деклараційним патентом України від 15 листопада 2001 р. є власністю інших осіб, тоді як Товариство не подало доказів наявності у нього прав на його використання (крім того, дію зазначеного патенту припинено з 14 січня 2002 р. у зв'язку з несплатою відповідного збору);

- позивачем не доведено факт заподіяння збитків та їх розмір.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про захист економічної конкуренції" економічна конкуренція (конкуренція) - це змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Статтею 4 цього Закону визначено, що неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця), який має пріоритет на їх використання. Відповідно до ст. 8 цього Закону дискредитацією господарюючого суб'єкта (підприємця) є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю господарюючого суб'єкта (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця). Статтею 20 вищевказаного Закону встановлено, що вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладення Антимонопольним комітетом України штрафів, передбачених цим Законом, а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством.

Згідно з ч. 1 ст. 440 ЦК УРСР (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Водночас, для застосування такого заходу відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність сукупності усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки; шкоди; причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача шкоди та збитками; вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. Згідно зі ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Попередні судові інстанції, оцінивши доводи сторін і подані ними докази, з дотриманням приписів ст. 43 ГПК України, встановили факт відсутності конкуренції між Товариством і Підприємством, що виключає й можливість недобросовісної конкуренції, а також дійшли висновку щодо відсутності з боку відповідача протиправної поведінки, відсутності причинного зв'язку між діями відповідача та можливими збитками позивача, недоведеності позивачем факту заподіяння шкоди та її розміру.

Водночас, загальна оцінка правомірності ліцензійної діяльності Підприємства з виготовлення лікарського засобу (розчину "Р.") знаходилася, на думку ВГС України, поза межами даного позову, а тому й не могла бути підставою для задоволення касаційної скарги.

У свою чергу, посилання Товариства в обгрунтування позову на ст. 203 ЦК УРСР, яка стосується відповідальності за порушення договірних зобов'язань, було оцінено судом як безпідставне, оскільки предметом даного позову (визначеним позивачем) стало відшкодування саме позадоговірної (внаслідок недобросовісної конкуренції) шкоди.

Інші доводи касаційної скарги не спростували, на переконання суду, висновків попередніх судових інстанцій щодо фактичних обставин справи та стосуються оцінки наявних доказів, тоді як касаційна інстанція відповідно до ч. 2 ст. ПІ7 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З урахуванням викладеного Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів зі справи відповідають встановленим ними фактичним обставинам, прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права і передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.

Суд може захистити право інтелектуальної власності або інтерес іншим способом, передбаченим договором або законом.

Стаття 432 ЦК України закріплює спеціальні норми для захисту права інтелектуальної власності судом.

Отже, захист прав інтелектуальної власності особи здійснюється як способами, передбаченими ст. 16 ЦК України, так і специфічними, передбаченими лише для захисту прав інтелектуальної власності.

Вищий господарський суд у своєму оглядовому листі зазначив, що за приписами ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" у зв'язку з порушенням авторського права і (або) суміжних прав є можливим одночасне застосування кількох або усіх передбачених зазначеною статтею способів цивільно-правового захисту таких прав, у тому числі й у різних судових провадженнях1.

Так, відкрите акціонерне товариство (далі - Акціонерне товариство) звернулося до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю (далі - Товариство) компенсації за порушення авторського права у сумі 1581750 грн, що було на період розгляду справи еквівалентним 8550 мінімальних заробітних плат. У подальшому позивач уточнив свої вимоги та просив суд зобов'язати відповідача виплатити компенсацію за порушення авторського права у розмірі 3759 мінімальних заробітних плат, що становить 770595 грн, а також стягнути з Товариства судові витрати.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково: з Товариства на користь позивача стягнуто компенсацію за порушення авторського права в сумі 102500 грн, а також судові витрати, у т. ч. 5000 грн за оплату послуг адвоката та 15070 грн за проведення судової експертизи в даній справі; крім того, з відповідача в доход Державного бюджету України стягнуто штраф у сумі 10250 грн. Рішення суду мотивовано встановленими рішеннями господарського суду з інших господарських справ фактами порушення відповідачем виключних авторських прав Акціонерного товариства шляхом публікації семи статей без отримання відповідного дозволу позивача, що згідно з ч. 1 ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" є підставою для стягнення з відповідача компенсації за назване порушення.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду з даної справи було змінено; провадження у справі припинено в частині стягнення компенсації за порушення авторського майнового права позивача на шість статей; з відповідача на користь Акціонерного товариства було стягнуто 14350 грн компенсації за порушення авторського права, а також судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог; з Товариства в доход Державного бюджету України стягнуто штраф у сумі 1435 грн. У прийнятті названої постанови суд апеляційної інстанції виходив з факту існування рішення суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, оскільки захист порушених відповідачем авторських прав Акціонерного товариства шляхом публікації шести статей, виключне право на використання яких належить позивачеві, був предметом позову в іншій господарській справі.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Акціонерне товариство просило скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. За твердженням скаржника, матеріально-правові вимоги у даній справі та в іншій господарській справі ґрунтуються на різних способах захисту авторських прав, передбачених Законом, у зв'язку з чим висновок апеляційного суду про тотожність спорів у названих справах є хибним.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права. Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність задоволення касаційної скарги з урахуванням такого. Причиною подання касаційної скарги з даної справи стало питання щодо можливості застосування декількох, передбачених Законом, способів захисту порушених майнових авторських прав.

Частиною 1 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до приписів абз. 2 ч. 1 ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" при порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, передбачених ст. 50 цього Закону, недотриманні передбачених договором умов використання творів і (або) об'єктів суміжних прав, використанні творів і об'єктів суміжних прав з обходом технічних засобів захисту чи з підробленням інформації і (або) документів про управління правами чи створенні загрози неправомірного використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав та інших порушеннях особистих немайнових прав і майнових прав суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав мають право: а) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення; б) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення; в) подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; г) подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій; д) вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України; е) брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів, технологічних процесів і господарських операцій, пов'язаних з виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, щодо яких є підстави для підозри про порушення чи загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; є) вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень; ж) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об'єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження; з) вимагати прийняття інших передбачених законодавством заходів, пов'язаних із захистом авторського права та суміжних прав. Отже, суд дійшов висновку, що наведена норма, визначаючи способи цивільно-правового захисту авторських прав, не виключає можливості одночасного застосування до порушника зазначених правових засобів оперативного впливу, в тому числі й у різних судових провадженнях.

Оскільки до предмета позову з іншої справи належала вимога щодо публікації в засобах масової інформації даних про допущені Товариством порушення авторського права позивача, у той час коли предметом спору з даної справи є захист виключних майнових прав позивача шляхом стягнення компенсації з відповідача, висновок апеляційного суду про тотожність підстав та предмета позовів у зазначених господарських справах був невірним. Згідно з ч. 2 ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" суд має право постановити рішення чи ухвалу, зокрема, про виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу.

Таким чином, висновок місцевого господарського суду про стягнення з відповідача 102500 грн компенсації за неправомірну публікацію спірних статей, з урахуванням обсягу вчиненого порушення та результ