Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 3. Умови здійснення права притримання

Важливим для правильного застосування правових норм, присвячених притриманню, є визначення підстав і передумов, які обумовлюють виникнення цього права.

В юридичній літературі під підставами і передумовами виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин розуміється певний комплекс різних за характером явищ, взаємодія яких тягне за собою рух цивільного правовідношення (прав, обов'язків). Серед них виділяють дві основні категорії: нормативні передумови та фактичну підставу виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин.

Згідно з ч. 2 ст. 11 ЦК України підставою виникнення правовідносин є юридичні факти, тобто передбачені правовими нормами конкретні обставини, з настанням яких виникають, змінюються або припиняються правові відносини. Підставою виникнення правовідношення притримання є складний юридичний факт, який створює абстрактну можливість появи у кредитора права притримання. Аналіз норм ЦК України про притримання дозволяє виокремити наступні елементи такого юридичного факту.

Згідно з ч. 1 ст. 594 ЦК України притриманням забезпечуються вимоги кредитора по оплаті речі або відшкодуванню пов'язаних з нею витрат або інших збитків. Крім цього чинне законодавство містить ряд спеціальних норм, які передбачають можливість кредитора застосовувати право притримання в таких зобов'язаннях, як: договори підряду (ст. 856 ЦК України), побутового підряду (ч. 2 ст. 874 ЦК України), перевезення (ч. 4 ст. 916 ЦК України, статті 163, 170 КТМ України), комісії (ст. 1019 ЦК України).

Однак наявність спеціальних норм, які безпосередньо надають кредиторам за окремими вилами зобов'язань можливість притримання майна боржника, зовсім не означає, що за іншими видами договірних зобов'язань кредитори таким правом не користуються. Навпаки, правом притримання наділений будь-який кредитор за будь-яким договірним зобов'язанням, за окремими винятками. Неможливість застосування притримання може бути обумовлена лише договором чи законом щодо вимог, які не пов'язані з оплатою речі, відшкодуванням витрат на неї чи збитків (ч. 2 ст. 594 ЦК України).

Вимоги, які забезпечуються притриманням, повинні бути виражені у грошовій формі, оскільки одержувана кредитором з вартості реалізованої притримуваної речі грошова компенсація здатна адекватно задовольнити лише грошову вимогу. Разом з тим, грошовий характер забезпечуваної притриманням вимоги зовсім не заперечує можливість застосування притримання у зобов'язаннях, предметом яких є, наприклад, виконання певних робіт, надання послуг. Адже у разі невиконання цього зобов'язання у кредитора виникає вимога відшкодування збитків, яка носить грошовий характер, а тому може бути забезпечена притриманням.

Із змісту ст. 594 ЦК можна дійти висновку, що, за загальним правилом, кредитор набуває право на притримання лише тієї речі, якою він володіє правомірно і яка належить боржникові за невиконаним ним зобов'язанням, а не за іншим зобов'язанням, з яким така річ не пов'язана. Ця ж стаття застерігає, що договором або законом може передбачатися можливість забезпечення притриманням інших вимог кредитора, а не лише вимог щодо оплати притриманої речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків. Під "іншими вимогами" не слід розуміти вимоги за іншими зобов'язаннями сторін, які не пов'язані з притриманою річчю.

Таким чином, притриманням речі можуть бути забезпечені вимоги лише грошового характеру, що виникають в рамках будь-яких зобов'язань (грошового і негрошового характеру; договірних та позадоговірних); при цьому кредитор може притримувати річ, якою він заволодів на законних підставах в межах забезпечуваного зобов'язання.

Стаття 526 ЦК України встановлює, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Однією з умов належного виконання є виконання у встановлений строк (термін).

За умови відсутності факту невиконання боржником зобов'язання у визначений строк (термін) кредитор не має права залишати в себе річ, яку повинен передати за договором боржнику. Після передачі речі боржнику в межах виконання основного зобов'язання кредитор не має права вимагати її повернення для здійснення притримання або забирати її назад у боржника, навіть якщо у нього існує така можливість.

Встановлення моменту прострочення боржником договірного зобов'язання з невстановленим строком виконання чи деліктного зобов'язання, пов'язаного, наприклад, з відшкодуванням збитків, спричинених властивостями речі тощо, є неможливим, оскільки сам строк виконання не визначений. У такому випадку кредитору слід пред'явити відповідну вимогу до боржника, термін виконання якої визначається за загальним правилом - у семиденний строк від дня її пред'явлення (ч. 2 ст. 530 ЦК України). Після цього момент невиконання боржником свого обов'язку буде визначатися в момент закінчення такого семиденного строку.

Застосування притримання можливе лише за умови, що володіння кредитором річчю, що притримуватиметься, є первісним, одержаним по волі власника речі, характеризується похідним характером, безпосередністю і законністю набуття за відсутності неправомірних дій кредитора по захопленню речі.

Законне (титульне) володіння спирається на певну правову підставу - юридичний титул володіння, який може виникнути у третьої особи тільки по волі власника або з його санкції. Волевиявлення власника, таким чином, являє собою конститутивну ознаку законного володіння.

Кредитор не наділений і повноваженнями по витребуванню речі у боржника (майна боржника у третіх осіб) з метою забезпечення виконання зобов'язань. При цьому, притримуватися може як річ, що знаходилася у кредитора на момент порушення зобов'язання боржником, так і річ, що потрапила у законне володіння кредитора в дальшому.

Володіння кредитора річчю боржника, що може стати об'єктом притримання, має бути тимчасовим. Характеристика тимчасовості вказує на наявність обов'язку кредитора в майбутньому повернути річ боржнику, який є власником речі, або за його вказівкою третій особі. Визначальним тут є наявність стимулюючого компонента притримання, реалізація якого полягає у позбавленні власника володіння шляхом невиконання кредитором (ретентором) обов'язку повернути річ. Тому, коли у кредитора відсутній такий обов'язок, притримання, як спосіб забезпечення, застосовано бути не може.

Для виникнення притримання, крім вищеперерахованих передумов, необхідне також волевиявлення кредитора на його застосування. Саме від цього залежить чи буде реалізоване кредитором право притримання, чи ні. Адже, якщо, незважаючи на п ростром ку боржника, кредитор все ж передає йому річ, притримання не відбувається.

Враховуючи викладене, твердження окремих науковців про те, що, на відміну від більшості інших способів забезпечення виконання зобов'язань, які виникають з договору, притримання виникає "безпосередньо з закону", має дещо умовний характер, оскільки закон чи договір є лише нормативною передумовою (підставою) виникнення того чи іншого правовідношення.

Таким чином, право притримання виникає на підставі ст. 594 ЦК України, іншої норми права чи договору про притримання, у разі укладення такого сторонами (нормативна передумова), і названих вище елементів складного юридичного факту (фактична підстава) за наявності відповідної волі на це кредитора.

ЦК України не передбачаються підстави припинення права притримання. Однак з аналізу ч. 1 ст. 594 ЦК України можна зробити висновок, що однією з підстав припинення притримання є виконання основного зобов'язання, забезпеченого притриманням.

Виходячи з акцесорності забезпечувального зобов'язання, яким є притримання, останнє припиняється не лише у разі задоволення вимог кредитора, а й у випадку визнання основного зобов'язання недійсним (ч. 2 ст. 548 ЦК України), а також розірвання договору, на якому ґрунтувалася вимога кредитора, забезпечена притриманням.

Право притримання залежить від факту володіння річчю боржника кредитором. Тому у випадку втрати ретентором володіння притримуваною річчю, а також загибелі притримуваної речі право притримання припиняється.

Крім названих підстав, припинення права притримання відбувається у разі задоволення вимог кредитора за рахунок притримуваної речі, що здійснюється шляхом її продажу з публічних торгів (ст. 597 ЦК України). Слід зазначити, що до припинення права притримання можна застосувати й інші підстави припинення зобов'язань, передбачені у главі 50 ЦК України.

Для правильного визначення цих моментів слід враховувати особливість юридичної конструкції права притримання, що включає дві складові: правомочність кредитора власне притримувати річ у своєму володінні та правомочність задовольнити свої вимоги з вартості притримуваної речі у встановленому порядку. Здійснення цих правомочностей здійснюється у дві відповідні стадії, на яких реалізуються функції притримання: стимулююча (на стадії "чистого" притримання боржник спонукається виконати забезпечене зобов'язання належним чином під страхом настання невигідних наслідків) та компенсаційна (на другій стадії притримання компенсуються або попереджаються несприятливі наслідки для кредитора).

Незважаючи на відсутність формальних обмежень права притримання, здійснення останнього має певні часові межі, обумовлені сутністю даного правового інституту та загальними засадами цивільного законодавства.

Визначення моменту виникнення права притримання залежить від строків існування кожної із його складових - правомочності "чистого" притримання та правомочності продажу притримуваної речі.

Правомочність "чистого" притримання - це реакція управомоченої сторони на невиконання зобов'язання боржником, яка виникає з настанням достатньої підстави для притримання. Кредитор може розпочати здійснювати зазначену правомочність в будь-який час після виникнення підстави притримання, але в межах строку позовної давності за забезпечуваним зобов'язанням.

Щодо моменту виникнення правомочності продажу притримуваної речі ретентором, то вона формально виникає разом з правомочністю "чистого" притримання, тобто в момент настання прострочення виконання зобов'язання. Однак в цьому випадку право притримання буде зведено до права продажу чужого майна (хоча й обмеженого процедурами, встановленими за аналогією з заставою). Проте зрозуміло, що момент продажу предмета притримання не збігається з моментом невиконання боржником основного зобов'язання, зважаючи на необхідність кредитора повідомити боржника про притримання речі та необхідність отримання від останнього відповіді про те, чи збирається він виконувати зобов'язання, чи кредитор може приймати рішення про реалізацію притримуваної речі.

Але досить вірогідною є ситуація, коли боржник не виконує свого зобов'язання, а кредитор, застосувавши притримання належної йому речі, не поспішає одержати задоволення з її вартості в порядку реалізації заставленого майна, тобто за рішенням суду, в межах строку позовної давності за основним зобов'язанням.

Відповідно до ст. 266 ЦК України зі спливом строку позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Однак зі спливом позовної давності суб'єктивне право не погашається, а продовжує існувати, хоча і не може бути реалізоване в примусовому порядку.

Особливість права притримання, обумовлена його структурою, що складається з правомочностей "чистого" притримання та продажу притримуваної речі, дозволяє здійснювати "чисте" притримання лише діями самого управомоченого кредитора, без допомоги судового процесу і не потребує підтримки будь-яких юрисдикційних органів. Для реалізації правомочності задоволення вимог кредитора з вартості притримуваної речі обов'язкове одержання відповідного судового рішення. Очевидно, що у випадку спливу позовної давності по забезпеченому зобов'язанню і заяви про це боржником в суді, примусове звернення стягнення на притримувану річ стане неможливим. Таким чином, кредитор (ретентор, володілець) буде нездатним задовольнити свою вимогу за рахунок притримуваної речі.

З іншого боку, оскільки сплив строку позовної давності не припиняє саме суб'єктивне право, то у разі невиконання боржником свого обов'язку кредитор може, незважаючи на сплив строку позовної давності за забезпечуваним зобов'язанням, притримувати річ як завгодно довго до виконання боржником свого обов'язку, адже реалізація цього повноваження в примусовому порядку ретентору не потрібна. В такій ситуації боржник, який продовжує бути власником речі, але не володіє нею, не має правових підстав для повернення володіння, адже у задоволенні його вимоги витребування речі судом може бути відмовлено у зв'язку зі спливом строку позовної давності. Іншими словами, боржник не завжди зможе витребувати річ і відновити повноту свого права власності.

Чинне законодавство не містить жодної вказівки на вішалок, коли кредитор, притримуючи річ протягом тривалого часу, не вчиняє жодних дій щодо неї. Юридична доля притримуваної речі в таких ситуаціях залишається невизначеною. На наш погляд, у разі невиконання боржником свого обов'язку і після спливу строку позовної давності, притримувана річ може перейти у власність кредитора за набувальною давністю на підставі ч. 3 ст. 344 11К України, згідно з якою, якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу строку позовної давності.

Таким чином, можливість застосування притримання виникає з моменту настання законної підстави для притримання. при цьому кредитор може розпочати здійснювати право притримання в будь-який час після виникнення такої підстави, але в межах строку позовної давності за забезпечуваним зобов'язанням.

Якщо боржник не виконує обов'язку і після спливу строку позовної давності, право звернення стягнення на притримувану річ припиняється зі спливом цього строку, а саме право "чистого" притримання (без звернення стягнення на притримувану річ), застосоване в межах строку позовної давності за забезпечуваним зобов'язанням, може здійснюватися, незважаючи на сплив цього строку, до моменту настання будь-якої з подій, що відбудеться раніше: виконання боржником свого зобов'язання або набуття кредитором права власності на притримувану річ за набувальною давністю на підставі ч. 3 ст. 344 ЦК України.

Незважаючи на те, що за своєю правовою природою вчинення дій щодо притримання є одностороннім правочином, що вчиняється кредитором, воно створює обов'язки і для іншої особи - боржника. В результаті аналізу норм ЦК України про притримання, можна виокремити наступні права й обов'язки суб'єктів притримання - кредитора (ретентора) та боржника.

Перш за все, кредитор наділений правомочністю на власні дії, які полягають у юридично захищеній можливості притримати річ, тобто на дії, які спрямовані на фізичне збереження володіння річчю від переходу її до боржника або вказаної ним особи. В результаті санкціонованого законом невиконання кредитором обов'язку передати річ боржнику чи вказаній ним особі притримана річ залишається у володінні кредитора. Таке володіння є законним, оскільки притримувана річ одержана від боржника на певній правовій підставі (титулі).

До змісту суб'єктивного права ретентора не входять повноваження по витребуванню (вилученню) речі у боржника (майна боржника у третіх осіб) з метою забезпечення виконання зобов'язань. З іншого боку, в силу ч. 3 ст. 594 ЦК України кредитор має право притримувати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

Іншим правом кредитора є право задовольнити свої вимоги шляхом звернення на притримувану річ стягнення, яке згідно зі ст. 597 ЦК України здійснюється в порядку, встановленому для реалізації предмета застави (ст. 591 ЦК України). Тобто кредитор не набуває автоматично прав на об'єкт притримання у випадку невиконання забезпеченого зобов'язання. Він має право ініціювати реалізацію притримуваної речі шляхом її продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з ч. 3 ст. 591 ЦК України, у разі оголошення публічних торгів такими, що не відбулися, об'єкт притримання може бути за згодою боржника і кредитора переданий у власність кредитора за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором. Якщо сума, одержана від реалізації об'єкта притримання, не покриває вимоги кредитора, він має право одержати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості згідно зі ст. 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом.

Іншою складовою права кредитора є правомочність на захист. В силу того, що притримання є забезпечувальним зобов'язанням, йому властива така особливість зобов'язань, як відносний характер захисту, що передбачає захист від порушень з боку визначеного контрагента - боржника. Але речовий характер права володіння, яке характерне для притримання, зумовлює можливість існування і абсолютного захисту прав ретентора не лише від посягань на його права з боку власника речі, але й третіх осіб. Тому захист права ретентора має змішаний характер: відносний - коли йдеться про порушення його прав боржником, і абсолютний - коли йдеться про порушення його речових прав на притриману річ з боку невизначеного кола третіх осіб.

Оскільки кредитор є законним (титульним) володільцем притримуваної речі, він може вчиняти фактичні дії по забезпеченню збереження об'єкта притримання, тобто самозахист (ст. 19 ЦК України), пред'являти зобов'язально-правові позови, а також позови по захисту прав особи, яка має речове право на чуже майно (ст. 396 ЦК України).

Слід зазначити, що кредитор, який притримує річ, у випадку порушення його права володіння притримуваною річчю не вправі витребувати річ з чужого незаконного володіння. Адже притримання не користується захистом, якщо річ вийшла з безпосереднього володіння кредитора. І в цьому проявляється певна вразливість притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань.

Серед прав кредитора можна назвати також його право ініціювати реєстрацію права притримання рухомих речей у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, здійснення якої хоч і не є обов'язковою, але згідно зі ст. 12 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" від 18 листопада 2003 р. № 1255-ІУ встановлює пріоритет ретентора перед іншими обтяжувачами цього ж майна, а також надає притриманню речі, яке є її обтяженням, чинності у відносинах з третіми особами.

Частина 1 ст. 595 ЦК України зобов'язує кредитора, який притримує річ у себе, повідомити про це боржника. Законодавець не розкриває форму (спосіб) такого повідомлення. Але, якщо вчинення дій щодо притримання речі є правочином, то цілком логічно, що на повідомлення повинні розповсюджуватися правила про форму правочинів. Оскільки правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі (ч. 1 ст. 547), то цілком правомірно на повідомлення про притримання речі поширення правила ст. 207 ЦК України, якою, зокрема, передбачено, що правочин має вважатися вчиненим у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах сторін, а також якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

Виконання даного обов'язку має велике практичне значення. По-перше, оскільки ч. 1 ст. 547 ЦК України встановлено обов'язкову письмову форму правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання, а значить і правочину притримання, саме повідомлення боржника про притримання, здійснене в письмовій формі, є водночас доказом вчинення правочину притримання. Таким чином, направлення кредитором боржнику повідомлення про притримання, є свідченням належного виконання кредитором притримання речі. У разі ж неповідомлення, притримання буде вважатися неправомірним та свідчити про неналежне виконання ним своїх обов'язків; покладення на нього обов'язку відшкодувати боржникові збитки, завдані таким притриманням тощо.

По-друге, повідомлення кредитором відіграє вирішальну роль у ситуації, коли боржник, річ якого притримується, розпоряджається нею і передає право власності на неї іншій особі. Адже у разі необізнаності боржника про притримання речі, право власності на яку він передає іншій особі, він не повідомить набувача про притримання речі і права кредитора, а тому покупець буде вправі вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу (ст. 659 ЦК України). Збитки, завдані продавцю-боржнику розірванням договору (або зниженням ціни), можуть бути стягнуті з кредитора по забезпечувальному зобов'язанню, який не виконав покладеного на нього обов'язку попередити боржника про притримання речі і тим самим позбавив його можливості поінформувати покупця про права третіх осіб на товар. Крім цього, невиконання даного обов'язку унеможливить захист кредитора з посиланням на правомірне володіння проти віндикаційних вимог третіх осіб, які набули від боржника право власності на притримувану річ і не були попереджені останнім про наявність відповідного обтяження на користь кредитора.

Частина 2 ст, 595 ЦК України прямо передбачає інший обов'язок кредитора - відповідати за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини, а ч. 4 ст. 594 ЦК України - нести ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі, якщо інше не встановлено законом.

Враховуючи викладене можна стверджувати, що невиконання або неналежне виконання боржником обов'язку слугує підставою для виникнення зобов'язань зі зберігання притримуваної речі. Відтак обґрунтованим є застосовування норм ЦК України про зберігання, відповідно до яких кредитор повинен піклуватися про притримувану річ, як про свою власну (ч. 2 ст. 942 ЦК України).

Ще одним, прямо передбаченим законом (ч. 3 ст. 595 ЦК України), пасивним обов'язком кредитора є обов'язок утримуватися від користування притримуваною річчю. Кредитор не має права експлуатувати таку річ, вилучати з неї корисні властивості, одержувати плоди чи доходи. В протилежному випадку він повинен відшкодувати власнику або іншому титульному володільцю притримуваної речі спричинені цим збитки.

Як визначено у ч. 1 ст. 596 ЦК України, до кредитора, який притримує в себе річ боржника, право власності на неї не переходить. Тому боржник зберігає право розпоряджатися притримуваною річчю (ч. 2 ст. 596 ЦК України), повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора. При цьому боржник не зобов'язаний отримувати згоду кредитора на розпорядження притриманою річчю.

До прав боржника також відносяться права: вимагати збереження притриманої речі; відшкодування збитків, завданих її втратою, псуванням або пошкодженням.

Боржник також має право вимагати припинити реалізацію речі, виставленої на торги, шляхом виконання своїх зобов'язань. Виходячи з аналізу чинного законодавства, можна виділити кореспондуючий такому праву боржника обов'язок кредитора. Ним є обов'язок припинити реалізацію притриманої речі та негайно передати її боржнику чи вказаній ним особі. Законодавчою підставою такого права боржника (й відповідного обов'язку кредитора) може слугувати ч. 3 ст. 593 ЦК України, яка регулює подібні відносини у правовідносинах застави, а тому може бути застосована за аналогією закону і до відносин притримання. У разі порушення кредитором своїх обов'язків боржник вправі захищати свої порушені права шляхом пред'явлення позовів про відшкодування збитків, припинення користування річчю тощо.

Одним із обов'язків боржника є пасивний обов'язок не порушувати володіння ретентора, зазнаючи несприятливих наслідків обмеження свого права на притримувану річ.

Іншим обов'язком є обов'язок при розпорядженні річчю, яка притримується, повідомити набувача про притримання речі та права кредитора (ч. 2 ст. 596 ЦК України).

Врахування прав та обов'язків суб'єктів притримання є необхідною умовою ефективного захисту законних інтересів кредитора та дотримання прав боржника у разі застосування притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань.