Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Обов'язок прийняти річ на зберігання

Обов'язок прийняти річ на зберігання

За загальним правилом, зберігач має право прийняти на зберігання майно, але у деяких випадках він зобов'язаний це зробити. Так, зобов'язані приймати на зберігання майно громадян камери схову транспортних організацій, гардероби підприємств та установ згідно з їх правилами внутрішнього розпорядку. В ст. 940 ЦК України прямо передбачається, що професійний зберігач, який зберігає речі на складах загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання.

Обов'язок професійного зберігача прийняти річ на зберігання від будь-якої особи грунтується на тому, що він як підприємець зобов'язаний надавати послуги кожному, хто до нього звернеться, а відтак, на такі відносини поширюються положення ст. 633 ЦК "Публічний договір". Професійний зберігач може відмовитися від укладення договору лише за відсутності у нього можливостей прийняти річ на зберігання (наприклад, за відсутності вільних зберігальних приміщень, технологічних можливостей тощо).

У ч. 2 ст. 940 передбачаються підстави звільнення зберігача від обов'язку прийняти річ на зберігання. Норму цієї статті сформульовано таким чином, що її можна застосовувати й у випадках пред'явлення речі зберігачеві до прийняття на зберігання та у випадках уже укладеного консенсуального договору зберігання.

Зберігач має право відмовитися від прийняття пред'явленої до зберігання речі й відповідно від укладення договору, якщо він не може забезпечити її схоронність за суттєвими обставинами.

З тієї самої причини зберігач має право відмовитися від прийняття речі на зберігання у майбутньому, в тому числі і за вже укладеним консенсуальним договором зберігання.

Законодавець (ст. 940 ЦК України) не пояснює, через які суттєві обставини можна відмовити у прийнятті майна на зберігання. Відсутність хоча б орієнтовного переліку таких обставин дозволяє по-різному тлумачити цей термін. Однак зміст досліджуваної норми не дає підстав навіть для опосередкованих висновків про те, що тут йдеться про обставини, пов'язані з неправомірною поведінкою поклажодавця, або обставини, що є наслідком неправомірних дій обох сторін. Тому якщо виходити з того, що професійні зберігачі повинні мати всі необхідні можливості для провадження обраної зберігальної діяльності, у тому числі достатні технічні засоби, то відмова від прийняття майна на зберігання може бути обумовлена, зокрема, повною нормативною завантаженістю складських приміщень, чи пристосованістю до зберігання лише певних речей, або неправомірною поведінкою поклажодавця, який при пред'явленні речі на зберігання чи укладенні консенсуального договору не надав зберігачеві необхідної інформації про специфіку умов зберігання конкретного майна, про його властивості тощо. Якщо ж така відмова зберігача виявиться безпідставною, то, на наш погляд, поклажодавця не можна позбавити права вимагати у судовому порядку прийняття зберігачем майна та відшкодування збитків, завданих безпідставною відмовою від виконання консенсуального договору. Такого висновку можна дійти на підставі загальних положень зобов'язального права шляхом їх логічного тлумачення.

Приймаючи майно, зберігач має оглянути його. Так, у разі відвантаження матеріальних цінностей державного резерву на підприємства для їх зберігання та з цих підприємств усі транспортні підприємства та організації незалежно від форми власності приймають та здають їх, обов'язково перевіряючи вагу або кількість місць (залежно від виду вантажу). Якщо майно не відповідає вимогам щодо упаковки, комплектності тощо або є забороненим до приймання відповідними правилами, зберігач може відмовитися прийняти таке майно. Іноді майно, що передається на зберігання, підлягає оцінці. Так, майно, що здається в ломбард, оцінюється за згодою сторін. Речі з коштовних металів оцінюють за встановленими державними розцінками.

Можуть виникати ситуації, коли поклажодавець відмовляється від виконання обов'язку передати річ на зберігання. Правові наслідки такої відмови визначено у ст. 939 ЦК, положення якої покликані регулювати відносини зберігання професійним зберігачем, коли у договорі, що має ознаки консенсуальності, передбачено його обов'язок прийняти в майбутньому річ на зберігання. Норма ч. 1 ст. 939 не зобов'язує поклажодавця обов'язково передавати річ на зберігання, а відтак, професійний зберігач не набуває права вимагати її передання на зберігання у примусовому порядку.

Внаслідок відмови поклажодавця передати річ на зберігання професійний зберігач може зазнати збитків, наприклад, у формі витрат на підготовку прийняття речей на зберігання, у формі втраченої вигоди, збитків, обумовлених простоюванням складських приміщень тощо. Однак норма ч. 2 ст. 939 ЦК покладає на поклажодавця відповідальність за завдані збитки лише у тому разі, якщо поклажодавець не попередив зберігача про відмову від договору зберігання у розумний строк. Подібна норма передбачена в ст. 29 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні", згідно з якою зерновий склад, який зобов'язався взяти зерно на зберігання, не має права вимагати передання йому цього зерна на зберігання, але власник зерна, який не передав його на зберігання у визначений договором строк, зобов'язаний відшкодувати зерновому складу завдані збитки.

На практиці виникає потреба у зберіганні речей, що мають родові ознаки. Особливості договору зберігання, зокрема, полягають у тому, що його предметом, як правило, можуть бути лише речі з індивідуальними ознаками. Ст. 941 ЦК як виняток надає зберігачеві право змішувати речі одного роду та однієї якості, але лише за згоди на це поклажодавця. Конструкція цієї норми є юридично коректною, адже річ, що має лише родові ознаки, є замінною (ст. 184 ЦК). Такої згоди поклажодавець може і не надати, якщо він зацікавлений у поверненні саме тих речей з родовими ознаками, які передані на зберігання. У багатьох випадках необхідність змішувати речі одного роду та однієї якості обумовлюється об'єктивними обставинами, коли зберігач не може забезпечити їх окреме зберігання, наприклад із технічних причин. Така ситуація складається при зберіганні зерна на зерносховищах (елеваторах) та іншої сільгосппродукції в овочесховищах, харчових продуктів-на підприємствах-холодильниках, нафти та нафтопродуктів - на нафтобазах тощо.

ЦК України не містить норми, яка визначала б особу власника переданих на зберігання речей із родовими ознаками. Між тим, у ЦК УРСР була пряма відповідь на це запитання: відповідно до ст. 423 цього Кодексу, коли на схов здано речі, наділені в договорі лише родовими ознаками, то за відсутності іншої угоди ці речі переходять у власність охоронця і він зобов'язаний повернути стороні, яка здала їх на схов, таку саму або обумовлену сторонами кількість речей того ж роду і якості. Наявність такої норми має надзвичайно велике значення, адже з правом власності до нового власника переходить і ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Однак, хоч у ст. 941 нового ЦК дана норма відсутня, є всі підстави вважати, що і нині має діяти презумпція переходу до зберігача права власності на речі з родовими ознаками та всіх пов'язаних із цим ризиків, якщо інше прямо не встановлено договором або законом. У такому разі поклажодавець втрачає право власності на такі речі, але набуває відповідне право зажадати від зберігача повернути речі такого ж роду, кількості та якості з можливим урахуванням їх природних змін. Певною мірою цей висновок підтверджують положення ст. 958 ЦК, за якою товарний склад може мати право розпоряджатися речами з родовими ознаками і до відносин сторін застосовуються положення про договір позики. Між тим, за ст. 1046 ЦК за договором позики позикодавець передає у власність позичальникові грошові кошти або інші речі з родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів або таку саму кількість речей того ж роду та такої ж якості.