Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Вина як умова відшкодування заподіяної шкоди

Питання про поняття вини в цивільному праві є одним з найдавніших та найбільш дискусійних. Історія еволюції поняття вини нараховує кілька десятків сторіч. І навіть на сьогодні не можна стверджувати, що доктрина цивільного права поставила в цьому питанні крапку.

Протягом багатьох десятиліть панівною в радянському цивільному праві була концепція вини як психічного ставлення порушника до своїх протиправних дій та їх шкідливих наслідків у формі умислу або необережності, майже одночасно викладена корифеями радянської цивілістики Г. К. Матвеєвим та О. С. Йоффе в середині 50-х років XX ст. та підхоплена іншими цивілістами. Зазначена концепція, яка отримала назву "суб'єктивна концепція вини" має коріння у вихідних положеннях кримінального права та була визнана універсальною загальнотеоретичною категорією, прийнятою для всіх галузей права.

Напри кінці 90-х років XX ст. на сторінках юридичної літератури з'явилася критика суб'єктивної концепції вини, найбільш вдало сформульована проф. М. І. Брагінським та проф. В. В. Вітрянським у монографії "Договорное право. Обшиє положения". Поступ науки цивільного права в даному напрямку характеризувався як "інерційний рух цивільно-правової доктрини тупиковим шляхом, що визначений у радянський період, коли цивілістиці було нав'язане поняття вини, "густо замішане" на чужих для неї кримінально-правових елементах". Основним та єдино вірним пропонувалося визнавати суто цивілістичне, відоме ще з першоджерел класичної цивілістики, розуміння вини як "невжиття особою об'єктивно можливих заходів по усуненню або недопущенню негативних результатів своїх дій, що диктуються обставинами конкретної ситуації".

Результатом критичного аналізу радянської концепції вини стала поява в Цивільному кодексі України статті 614, відповідно до якої особа є невинуватою, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Отже, виходячи з положення цієї статті можна визначити вину як невжиття особою всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Стаття 614 міститься у гл. 51 "Правові Наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання" розд. 1 "Загальні положення про зобов'язання" Книги 5 "Зобов'язальне право" Цивільного кодексу України. Таке розташування зазначеної норми робить її загальною і такою, що, на перший погляд, підлягає застосуванню до будь-яких цивільно-правових зобов'язань: як договірних, так і позадоговірних.

Разом з тим, якщо здійснити буквальне тлумачення ч. 1 ст. 614 ЦК, можна дійти висновку, що без застережень таке визначення вини може бути застосоване тільки до договірних зобов'язань, оскільки тільки у договірних відносинах зобов'язання існує до моменту притягнення особи до відповідальності, а отже, можна вести мову про його неналежне виконання. Якщо ж вести мову про деліктні правовідносини, варто повернутися до суб'єктивного розуміння вини та визначити її таким чином: Вина - це психічне ставлення заподіювача шкоди до своєї протиправної поведінки та її негативних наслідків у формі умислу та необережності.

Умисел як форма вини включає елемент усвідомлення та наміру. Діяння особи вважаються такими, що вчинені з умислом, якщо вона усвідомлювала протиправність своєї поведінки та бажала або свідомо допускала настання шкоди (збитків). Цивільне право не знає поділу умислу на прямий та непрямий, оскільки відсутня практична необхідність такого поділу. Форма умислу не впливає ані на факт притягнення особи до відповідальності, ані на розмір відшкодування.

Вина у формі необережності має місце за відсутності у особи наміру вчинити протиправне діяння та завдати шкоди або сприяти завданню шкоди. У деліктному праві зустрічається поділ необережності на просту та грубу (див., наприклад, ст. 1193 ЦК), а отже, є і практична необхідність визначення цих форм вини. Так, необережність є грубою, якщо особа передбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність вважається простою, якщо особа не передбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча могла та повинна була їх передбачити.