Концепції сучасного природознавства - Бобильов Ю.П. - Розділ 8. БІОСФЕРА, НООСФЕРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ

В. І. Вернадський народився в Петербурзі в 1863 p., всього через два роки після скасування кріпосного права в Росії, у родині професора політичної економії, яскравого представника російської ліберальної інтелігенції минулого століття. Через п'ять років родина Вернадських переїхала в Харків, де на формування особистості Вернадського вплинув його двоюрідний дядько – Є. М. Короленко, офіцер у відставці, що захоплювався науково-філософськими пошуками. Найбільше його цікавили проблеми, пов'язані з життям кожної людини і людства в цілому. Цілком імовірно, що деякі думки Є. М. Короленка, деякі з питань, поставлені ним, збереглися в пам'яті Вернадського і усвідомлено чи неусвідомлено вплинули на його наукову творчість.

Петербурзька класична гімназія, де з третього класу вчився Вернадський, була однією з кращих у Росії. Тут добре викладалися іноземні мови, історія, філософія. Надалі Вернадський самостійно вивчив кілька європейських мов. Він читав літературу, переважно наукову, на п'ятнадцятьох мовах, а деякі свої статті писав по-французькому, по-англійському і по-німецькому. Інтерес до історії та філософії вчений зберіг на все життя.

Потім Вернадський вступив до фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де серед професорів знаходилися світила російської науки: Менделєєв, Бекетов, Сєченов, Бутлеров. Однак найбільший вплив на Вернадського, безсумнівно, зробив Докучаєв, що викладав в університеті мінералогію. Молодий учений неодноразово брав участь в експедиціях з вивчення ґрунтів Нижегородської губернії під керівництвом Докучаєва. Але сфера наукових інтересів Вернадського не обмежувалася мінералогією. Він досяг видатних результатів також у геології, кристалографії.

У той же час Вернадський щиро захопився вченням Льва Толстого і поділяв багато його сумнівів. Однак Толстой не вірив у те, що наука здатна задовольнити прагнення людини знайти "сенс життя", примиритися з неминучістю смерті, обґрунтувати високі моральні принципи. Навряд чи подібні ідеї були близькі Вернадському. На відміну від Толстого він усе своє життя зберігав віру в наукове знання і прагнув знайти відповідь на безліч питань буття на основі логічного аналізу фактів, достовірних відомостей про світ і людину.

У 1885 р. Вернадський став хранителем Мінералогічного кабінету Московського університету. Працюючи на цьому місці, учений багато їздить, працює в хімічних і кристалографічних лабораторіях, здійснює геологічні експедиції. У 1897 р. Вернадський захищає докторську дисертацію і стає професором Московського університету. У 1906 р. його обирають членом Державної ради від Московського університету. Два роки по тому він – екстраординарний академік. З ініціативи і під головуванням Вернадського в 1915 р. створено комісію з вивчення природних продуктивних сил Росії при Академії наук. Наприкінці 1921 р. Вернадський заснував у Москві Радієвий інститут і був призначений його директором. У 1926 р. виходить його знаменита робота "Біосфера", після чого він пише масу досліджень про природні води, кругообіг речовин і гази Землі, про космічний пил, геометрію, проблему часу в сучасній науці. Але головною для нього залишається тема біосфери – сфери життя і геохімічної діяльності живої речовини.

Доживши до глибокої старості, Вернадський помер у Москві всього за кілька місяців до переможного завершення Великої Вітчизняної війни. Йому довелося пережити три революції в Росії і дві світові війни. На його вік випали і не менш революційні відкриття в науці.

Але найважливіше те, що для Вернадського наука була засобом пізнання природи. Він блискуче знав добрий десяток наук, але вивчав природу, що незмірно складніша всіх наук, разом узятих. Він міркував і над природними об'єктами, і над їхніми взаємозв'язками. Як і багато натуралістів, що домоглися видатних успіхів у спеціальних галузях, Вернадський прийшов до своїх філософських побудов на схилі років, бачачи в них природне узагальнення фундаментальних принципів, що лежать в основі світобудови. Але навіть серед корифеїв природознавства він виділяється не тільки новаторством і глибиною ідей, але і їхньою разючою сучасністю.

І в центрі цього новаторства – відродження давньої ідеї про центральну роль людини, її розуму у цілому Всесвіті. Значущість її для нашої цивілізації довгий час недооцінювалася. І головна причина цього, як не парадоксально, полягала, очевидно, в самих успіхах класичної науки, що увінчалися створенням А. Ейнштейном у 1916 р. загальної теорії відносності. Сп'янілі від небачених досягнень, більшість учених традиційно бачили в людині всього лише талановитого споглядальника природи, здатного розкрити її таємниці і вдосталь задовольнити спрагу пізнання. А Вернадський пророчо побачив у людині вмілого творця природи, покликаного, зрештою, зайняти місце біля самого штурвала еволюції.

Незважаючи на всю геніальність і неймовірну працездатність Вернадському потрібні були десятиліття, щоб перекинути надійний міст над прірвою, що відокремлює природознавство від історії, яку створюють самі люди. І міст цей полягав у ключовій ідеї, що перехід виниклої на Землі біосфери в ноосферу, тобто царство розуму, не локальний епізод "на задвірках" безкрайнього Всесвіту, а закономірний і неминучий етап розвитку матерії, етап природно-історичний. "Ми тільки починаємо усвідомлювати нездоланну могутність вільної наукової думки, найбільшої творчої сили Homo Sapiens, людської вільної особистості, найбільшого нам відомого прояву її космічної сили, царство якої попереду",– писав Вернадський.