Концепції сучасного природознавства - Бобильов Ю.П. - 8.1. Філософські підходи до природознавства

Центральна ідея, що проходить через усю творчість Вернадського, – це єдність біосфери і людства. У працях з природознавства видатний учений розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Широке коло питань, яких торкався Вернадський у своїх роботах. Але скрізь він намагався знайти те головне, що, на його думку, стосується будови навколишнього простору в "глобальному масштабі". З усього окремого він намагався виділити те загальне, що прояснювало б картину світу, у центрі якого знаходиться людський розум. Розглянемо, які філософські думки зустрічаються в природничонаукових роботах ученого.

При вивченні Вернадським "кісткової речовини", кристалів і мінералів, він зумів уловити цілісність, але неоднорідність світу (простору). Він виходив не із загальних міркувань, а осмислював конкретні наукові дані кристалографії. Вернадський вважав, що кристал – це особливе активне середовище, особлива форма простору. Іншими словами: немає однорідного простору світу (загального ефіру), а є безліч його форм, станів. Кристал – один зі станів, для якого характерна неоднорідність фізичних властивостей у різних напрямках.

Точно так само Вернадський намагався побачити історичну роль мінералів. Він вважав мінерали залишками тих хімічних реакцій, що відбувалися в різних точках земної кулі; ці реакції відбуваються відповідно до відомих законів і швидше за все знаходяться в тісному зв'язку із загальними змінами, яких зазнає Земля як планета. Вернадський намагався пов'язати ці різні фазиси розвитку Землі із загальними законами небесної механіки. На підставі цих скупих даних у вигляді осколків різних елементів він пробує зрозуміти розвиток планети і космосу.

Погляд натураліста проникав у глибини речовини, виявляв у явищах видимого світу приховані відповідності, викликані взаємодією атомів. Радіоактивні елементи, сила атомної енергії, на думку Вернадського, визначають особливості поведінки речовини земної кори в глибоких горизонтах. А на поверхні планети вирішальну роль у геохімічних процесах відіграють живі організми й енергія Сонця. Земна кора, кам'яний покрив планети, має порівняно невелику потужність – у середньому близько тридцяти кілометрів (що це в порівнянні з діаметром Землі – більше дванадцяти тисяч кілометрів!). Однак саме тут, у земній корі, здійснюються могутні кругообіги речовини, що направляються і рухаються, з одного боку (з поверхні планети), променистою енергією Сонця, з іншого (з глибин) – енергією радіоактивного розпаду атомів.

Живі істоти затримують частину сонячної енергії, що досягає поверхні планети. Земні рослини ніби всмоктують сонячні промені, переробляючи в процесі фотосинтезу променисту енергію в енергію синтезу складних органічних сполук.

Вернадський побачив живі організми у новому світлі – як особливу геохімічну силу. Мислителі минулого часом порівнювали живих істот із плівкою, що покриває земну кулю, подібно до плісняви, що обволікає круглий плід. Підкреслювалася "паразитична" роль життя, що харчується соками чудового космічного плоду, названого Землею.

У дійсності роль життя на Землі інша, стверджував Вернадський. Деяка частина хімічних елементів планети знаходиться в стані розсіювання. Для них фактично не має значення молекулярна енергія зв'язку. На перше місце в них виходить атомна енергія. Але головна маса елементів земної кори концентрується у вигляді родовищ корисних копалин, потужних пластів і рудних тіл. Виходить, існують якісь сили, що визначають нагромадження хімічних елементів і протидіють їх розсіюванню. Одна з головних сил такого роду, на думку Вернадського, – живі істоти.

Вакуум за життя Вернадського розуміли переважно як відсутність у даному об'ємі яких-небудь часток (атомів, молекул, іонів газу). Однак Вернадський вважав, що вакуум – це не порожнеча з температурою абсолютного нуля, це активна область максимальної енергії доступного нам Космосу. Тобто порожнечі немає. Під ці міркування підходить гіпотеза, що припускає спонтанне народження атомів у космічному вакуумі. Вона добре пояснює деякі природні явища, але вимагає відмови від закону збереження енергії (точніше, мізерних за величиною відхилень від закону). Однак ніхто не заважає припустити, що ця енергія, зосереджена у вакуумі, має принципово іншу природу. З цих позицій дуже своєчасно звучать слова Вернадського: "Про ці простори з розсіяними атомами і молекулами правильніше мислити не як про матеріальну порожнечу "вакууму", але як про концентрацію своєрідної енергії, яка у розсіяному вигляді містить колосальні запаси матерії й енергії..."

З початку XX ст. стало переважати поняття про єдиний і неподільний простір-час. Але якщо простір і час – частини єдиного цілого, то не можна робити наукові висновки про час, не звертаючи уваги на простір. Усі особливості простору так чи інакше відбиваються в часі. Нарешті, виникає питання: чи охоплює простір-час усю наукову реальність? Чи є явища поза простором-часом?

На думку Вернадського, такими об'єктами можуть бути кванти – найдрібніші неподільні порції енергії. Натураліст спостерігає реальні об'єкти, підвладні часові, вони змінюються неодмінно, хоч як би повільно проходили подібні зміни. Ці перетворення найчастіше не зводяться до механічного переміщення. Це "внутрішні" перетворення, що залишаються поза увагою фізиків, які виробляють своє уявлення про простір-час, ґрунтуючись на теорії відносності.

Вернадський надавав особливого значення принципові єдності простору-часу. Геологічні об'єкти мають різноманітні властивості, структурні особливості. Один з проявів такої різнорідності – різні реальні кристалічні простори. У їхніх межах по-різному організована матерія (атоми, молекули), по-різному виявляється симетрія. Реальний простір планети вкрай неоднородний, мозаїчний... Таке формулювання по-старому припускає поділ простору і часу. А якщо науково доведено їхню єдність, то варто говорити про мозаїчність простору-часу.

Коли ми досліджуємо структуру різних видів реального простору, як стверджує Вернадський, треба мати на увазі можливість структурних особливостей часу для кожного такого виду. Час – усеосяжна категорія. Немає жодного реального об'єкта поза часом, як, утім, немає часу поза реальними об'єктами. Досліджуючи кристали і мінерали, Вернадський здійснював насамперед науковий аналіз, розглядав і групував окремі об'єкти своєрідної структури і хімічного складу. Проблема часу вимагала переважно синтезу знань.

І, не перериваючи аналітичних досліджень, Вернадський переходив до узагальнень. На відміну від більшості геологів Вернадський, сполучаючи науковий аналіз і синтез, розглядав долю кристалів і мінералів у зв'язку з життям земної кори, атмосфери, природних вод. Він розглядав мінерали як рухливі, динамічні структури, підвладні, як і все у природі, часові (тоді як мінерали і кристали за старою традицією уявлялися вченим нерухомими геометричними фігурами, що не мають історії, тобто перебувають "поза часом"). Тому він не міг не відзначити роль життя на Землі: "Органічний світ як ціле є тим своєрідним фактором, що руйнує мінеральні тіла Землі і використовує їхню енергію...".

Таким чином, Вернадський ставив в один ряд живу і неживу природу як учасників єдиного геологічного процесу, тобто він розкривав глибинні взаємозв'язки органічного й неорганічного світів. Зокрема, Вернадський розглядав біосферу як особливе геологічне тіло, будова і функції якого визначаються особливостями Землі (планети Сонячної системи) і космосу. А живі організми, популяції, види і вся жива речовина – це форми, рівні організації біосфери.

Розвиваючи вчення про біосферу, Вернадський дійшов таких висновків (біогеохімічних принципів): "Біогенна міграція хімічних елементів у біосфері прагне до максимального свого прояву". Утягуючи неорганічну речовину у "вихор життя", у біологічний кругообіг, життя здатне згодом проникати в раніше недоступні йому ділянки планети і збільшувати свою геологічну активність.

Цей біогеохімічний принцип Вернадського стверджує високу пристосовуваність живої речовини, пластичність, мінливість у часі. Вернадський пов'язав учення про біосферу з діяльністю людини не тільки геологічною, але й взагалі з різноманітними проявами буття особистості і життя людського суспільства: "По суті, людина, будучи частиною біосфери, тільки в порівнянні з явищами, що спостерігаються на ній, може судити про світобудову. Вона висить у тонкій плівці біосфери і лише думкою проникає нагору і вниз".

Усі ми, люди, – нерозривна частина живої речовини, залучена до його безсмертя, необхідна частина планети і космосу, продовжувачі діяльності життя, діти Сонця. Але в ідеях про космічне "керування" земними процесами чи про розумні сили у Всесвіті (тим більше про Світовий Розум) нічого оригінального для Вернадського не було. Він писав: "...Сфера людської культури і прояв людської думки – уся ноосфера – лежить поза космічними просторами, де вона губиться як нескінченно мале...".

Тобто за Вернадським, ми (людство) – не придаток Всесвітнього Розуму, ми – частина його. Для Вернадського було дуже важливо виділити роль думки, знань у розвитку планети. Думка спрямовує діяльність людини. Вернадський розглядав людську діяльність як геологічний фактор, який багато в чому визначає подальший розвиток Землі. Для Вернадського людина була насамперед носієм розуму. Він вірив, що розум буде панувати на планеті і перетворювати її розумно, завбачливо, без шкоди природі і людям. Він вірив у людину, в її добру волю. А людський розум сприймався Вернадським як космічне явище, природна і закономірна частина природи. Природа створила розумну істоту, осягаючи в такий спосіб себе.

Таким чином, поява у творчості Вернадського ідей про ноосферу – сферу розуму – цілком закономірна. Розглядаючи будь-яке питання, вчений залишав істотне місце розумові в глобалісгичному його прояві. У 1938 р. Вернадський писав: "Ми присутні і життєво беремо участь у створенні в біосфері нового геологічного фактора, небувалого в ній за потужністю... Закінчено після багатьох сотень тисяч років неухильних стихійних прагнень охоплення всієї поверхні біосфери єдиним соціальним видом тваринного світу – людиною. Немає на Землі куточка, для нього недоступного. Немає меж можливому його розмноженню. Науковою думкою і державно-організованою, нею спрямованою технікою, своїм життям людина створює в біосфері нову біогенну силу... Життя людства, при всій його різнорідності, стало неподільним, єдиним. Подія, що відбулася в глухому куточку будь-якої точки будь-якого континенту чи океану, відбивається і має наслідки – великі і малі – у ряді інших місць, усюди на поверхні Землі. Телеграф, телефон, радіо, аероплани, аеростати охопили всю земну кулю. ...Створення ноосфери з біосфери є природне явище, більш глибоке і могутнє у своїй основі, ніж людська історія... Це нова стадія в історії планети, що не дозволяє користуватися для порівняння, без поправок, історичним її минулим. Тому що ця стадія створює по суті нове в історії Землі, а не тільки в історії людства".

Отже, сфера розуму, сфера панування людської думки, особлива стадія в історії Землі. Здавалося б, усе ясно. Однак Вернадського не цілком задовольняли подібні формулювання. Він продовжував міркувати про ноосферу і в останній рік свого життя відчував не тільки задоволення від усвідомлення правильності своїх ідей, але й серйозні сумніви. У його статті "Кілька слів про ноосферу" є такі слова: "Думка не є форма енергії. Як же може вона змінювати матеріальні процеси? Питання це дотепер науково не вирішене". Дійсно, ноосфера має дивну властивість: залишаючись сферою думки, розуму, вона одночасно активно бере участь у перебудові планети. "Наукова думка людства працює тільки в біосфері і в ході свого прояву, зрештою, перетворює її в ноосферу, геологічно охоплює її розумом". Вернадський писав про необхідність виділяти в біосфері царство розуму, яке згодом охоплює всю сферу життя і виходить у космос.

Може здаватися дивним, що він постійно підкреслює, стверджує ідею ноосфери, не згадуючи, скажімо, про сферу людини чи людства, про епоху людини. Тоді не виникло б ніяких здивованих питань про роль розуму в перетворенні природи: адже людина поєднує в собі два світи, дві "сфери" – світ думок, розуму і світ дії, роботи. Думка людська невіддільна від діяльності мозку. Мозок людини оформлювався в процесі трудової діяльності і сам, у свою чергу, керував роботою людського організму. Розум подібний джерелу світла: він висвітлює все навколо. Відблиски розуму зберігають творіння людини: оброблений камінь чи кістка, штучно виведені рослини чи тварини, будівлі, іграшки, одяг, поля, ліси...

Але чи не правильніше говорити про те, що створене людиною втілює не тільки її розум, але й почуття, волю, уміння, силу, вправність? Одним лише напруженням розуму неможливо зрушити навіть сірник. Розум виконує роль організатора, керівника, провидця. Він абсолютно необхідний, але недостатній для зміни матеріальних процесів. І все-таки головна відмітна риса людини – розум, що нескінченно збільшує можливості людей. "...Усе людство, разом узяте, – писав Вернадський, – являє собою мізерну масу речовини планети. Могутність його пов'язана не з його матерією, але з його мозком, з його розумом і спрямованою цим розумом його працею... Ноосфера є нове геологічне явище на нашій планеті. У ній уперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може і повинна перебудовувати своєю працею і думкою сферу свого життя..."