Диференціальна психологія - Палій А.А. - 3.3. Диференціально-психологічні характеристики інтелекту

Інтелект є однією із центральних категорій науки про індивідуальні відмінності. Вона зосереджується на дослідженні детермінант інтелектуальних відмінностей між людьми, джерел їх виникнення, визначенні рівня інтелекту, розробленні тестів тощо. Хоча тривалий час інтелект ототожнювали з мисленням і не розглядали як єдину когнітивну систему чи загальну здібність, у сучасних умовах тести інтелекту почали використовувати у шкільній, клінічній практиці, під час професійного добору.

Сутність інтелекту як психічної реальності

Поняття "інтелект" вживають на означення загальної розумової здатності комплексу поведінкових характеристик, пов'язаних з успішною адаптацією до нових життєвих завдань.

Інтелект (лат. іntellectus - розуміння і пізнання) - загальна здібність до пізнання і вирішення проблем, що визначає успішність діяльності і є основою Інших здібностей; система пізнавальних здібностей індивіда: відчуття, сприйняття, пам'яті, мислення, уяви; здібність до вирішення проблем.

З позицій концепції інтелекту як ментального досвіду (М. Холодна) інтелект розглядають як форму "організації індивідуального ментального досвіду у вигляді наявних ментальних структур, породжуваного ними ментального простору відображення і ментальних репрезентацій дійсності, що будуються в межах цього простору".

Проаналізувавши теоретичні та експериментальні основи психології загальних і спеціальних здібностей, інтелекту, научуваності, креативності, В. Дружинін запропонував визначення, які висвітлюють різні аспекти і підходи до феноменології інтелекту:

1) загальний інтелект (чинник загальної розумової енергії, генеральний чинник, генеральний інтелект) - розумова здібність, що впливає на виконання будь-якої діяльності, виявляється в якості, швидкості й точності вирішення розумових задач, темпі й успішності навчання, продуктивності професійної діяльності й рівні соціальної адаптованості. Концепцію загального інтелекту запропонував Ч. Спірмен;

2) біологічний інтелект - генетично детермінований складник загального інтелекту. Його основою є особливості біохімічних і нейрофізіологічних процесів перероблення інформації центральною нервовою системою (Г. Айзенк);

3) інтелект поточний, вільний, флюїдний - вроджена інтелектуальна здатність, що детермінує успішність пристосування до нових ситуацій, оволодіння новими знаннями, гнучкість і швидкість мислення, складник загального інтелекту. Його рівень знижується у процесі старіння;

4) соціальний інтелект - здібність, що визначає успішність оцінювання, прогнозування і розуміння поведінки людей. Термін запропонував Дж. Гілфорд. Г. Айзенк розглядав його як результат розвитку загального інтелекту під впливом зовнішніх соціокультурних умов. У науковій літературі частіше використовують визначення Гілфорд а;

5) кристалізований (зв'язаний) інтелект - інтелектуальна здатність, залежна від набутого досвіду, що зводиться до системи інтелектуальних навичок і входить до складу загального інтелекту (Дж. Кеттел);

6) інтелект академічний - здібність до навчання в регламентованих умовах (у школі, університеті тощо), що виявляється в рівні навчальної успішності і корелює з рівнем розвитку загального інтелекту;

7) вербальний інтелект - здібність до вербального мисленнєвого аналізу і синтезу, розв'язання вербальних завдань на визначення понять, встановлення словесної подібності і відмінностей, доведень тощо. Виокремлюють як відносно самостійний складник структури інтелекту в ієрархічних і факторних моделях (Д. Векслер, Ч. Спірмен). Подібні за змістом поняття - "семантичний інтелект", "лінгвістичний фактор";

8) невербальний інтелект - здібність оперувати реальними предметами, образами предметів, зображеннями. Д. Векслер запропонував еквівалентний термін - "інтелект дії";

9) ідеальний інтелект - ідеалізоване уявлення про інтелект, яке автор тесту використовує під час його конструювання;

10) математичний (формальний) інтелект - у вузькому сенсі - фактор N у моделі інтелекту Л. Терстоуна; вимірюють тестами на швидкість і точність обчислень і успішність розв'язання математичних задач; у широкому сенсі - здібність до інтелектуальної діяльності в математиці, позитивно корелює з рівнем загального інтелекту;

11) поведінковий (смисловий) інтелект - здібність розуміти сенс поведінки інших людей, оцінювати реальні ситуації спілкування, поводитися адекватно ситуації. Передує розвиткові інших форм інтелекту. Виявляється вже у дітей 1-2 років до оволодіння мовою;

12) психометричний інтелект - здібність індивіда, вимірювана тестами інтелекту, що виявляється в поведінці і діяльності. Рівень його детермінується взаємовпливом спадковості і середовища; у психометричному підході його ототожнюють із загальним інтелектом. Термін запропонував Г. Айзенк.

Узагальнивши підходи до розуміння сутності інтелекту як психічної реальності, можна визначити його як:

- загальну здібність до пізнання і розв'язання проблем, яка обумовлює успішність будь-якої діяльності та е основою інших здібностей;

- систему всіх пізнавальних властивостей індивіда: відчуття, сприймання, пам'яті, уяви, мислення, уявлення;

- здібність до розв'язання проблем без спроб і помилок ("в умі"). Поняття "інтелект" в сенсі загальної розумової здібності застосовують як узагальнення поведінкових характеристик, пов'язаних з успішною адаптацією до нових життєвих умов;

- інтегральну функцію психіки, яка об'єднує когнітивну, сенсомоторну, афективну і мовно-смислову сфери суб'єкта в цілісну систему.

Основним критерієм виокремлення інтелекту як самостійної реальності є його функція в регулюванні поведінки. Коли йдеться про інтелект як певну здібність, передусім спираються на його пристосувальне значення для людини і вищих тварин. Інтелект, на думку В. Штерна, є загальною здатністю пристосовуватись до нових життєвих умов. Пристосувальний акт (за Штерном) - це розв'язання життєвого завдання, здійсненого за допомогою дії з уявним ("ментальним") еквівалентом об'єкта, "дій в умі" або (за Я. Пономарьовим) "у внутрішньому плані дії". Завдяки цьому суб'єкт розв'язує проблему тут і тепер без зовнішніх поведінкових спроб, правильно й одноразово: спроби, перевірка гіпотез відбуваються у "внутрішньому плані дії".

Інтелект трактують і як один зі способів здобування знань (Л. Подані). Деякі дослідники здобування знань (Ж. Піаже) вважають лише побічною складовою процесу застосування знань під час розв'язання життєвого завдання. Важливо, щоб завдання було справді новим або принаймні мало компонент новизни. З проблемою інтелектуальної поведінки тісно пов'язана проблема "трансферу" -перенесення "знань-операцій" з однієї ситуації на іншу (нову). Розвинутий інтелект, за Ж. Піаже, виявляється в універсальній адаптивності, досягненні "рівноваги" індивіда з середовищем.

Будь-який інтелектуальний акт передбачає активність суб'єкта і саморегуляцію при його виконанні. На думку М. Акімової, основою інтелекту є розумова активність, а саморегуляція лише забезпечує необхідний для розв'язання завдань рівень активності. її підтримує Е. Голубєва, яка додає до цих факторів ще працездатність. Розуміння інтелекту як здібності викристалізовується, коли розглядати його як відношення свідомого і несвідомого у психіці людини. На різних етапах розв'язання проблеми провідна роль переходить від однієї структури до іншої. Якщо на стадії постановки завдання й аналізу домінує свідомість, то на стадії "інкубації ідеї" і породження гіпотез - активність несвідомого. У момент "інсайту" (несподіваного відкриття, осяяння) ідея проривається у свідомість завдяки зв'язку за принципом "ключ - замок", що супроводжується яскравими емоційними переживаннями. На стадіях добору і перевірки гіпотез, оцінювання рішення знову домінує свідомість. Отже, під час інтелектуального акту переважає свідомість, а підсвідоме є об'єктом регуляції, тобто перебуває в субдомінантному (підпорядкованому) становищі.

Інтелектуальна поведінка зводиться до прийняття правил, які диктує середовище. її критерієм є не перетворення середовища, а пошук ефективних адаптивних дій індивіда. Принаймні, перетворення середовища (творчий акт) лише супроводжує доцільну діяльність людини, а його результат (творчий продукт) є "побічним продуктом діяльності", який суб'єкт усвідомлює або не усвідомлює. Тому інтелект можна визначити як здібність, що зумовлює загальну успішність пристосовування людини до нових умов. Механізм інтелекту виявляється у розв'язанні завдання у внутрішньому плані дії за домінування свідомості над несвідомим. Із цим твердженням погоджуються не всі вчені. Дж. Томпсон уважає інтелект лише абстрактним поняттям, яке спрощує і підсумовує комплекс поведінкових характеристик. Р. Стернберг розглядає інтелект на рівні опису повсякденної поведінки. Як метод він обрав факторний аналіз суджень експертів, виокремивши три форми інтелектуальної поведінки: вербальний інтелект (запас слів, ерудиція, вміння осягнути прочитане), здатність розв'язувати проблеми, практичний інтелект (уміння досягати поставлених цілей тощо).

За твердженням М. Холодної, інтелект має такі базові властивості:

1) властивості рівнів, що характеризують досягнутий рівень розвитку окремих пізнавальних функцій (вербальних і невербальних), і презентації дійсності, що є в основі психічних процесів (сенсорна відмінність, оперативна і довготривала пам'ять, обсяг і розподіл уваги, обізнаність у певній змістовій сфері тощо);

2) комбінаторні властивості, про які свідчить здібність до виявлення і формування різних зв'язків і відносин; у широкому сенсі - здатність комбінувати в різних поєднаннях (просторово-часових, причин но-наслідкових, категоріально-змістових) компоненти досвіду;

3) процесуальні властивості, що стосується операціонального складу, прийомів і відображення інтелектуальної діяльності аж до рівня елементарних інформаційних процесів;

4) регуляторні властивості, що характеризують забезпечувані інтелектом ефекти координації, управління і контролювання психічної активності.

Відповідно до вимірювального підходу інтелект можна визначити через процедуру його вимірювання як здатність розв'язувати сконструйовані тестові завдання.

У межах операціонального підходу було розроблено факторні моделі інтелекту. При цьому розуміння його має такі передумови:

1) латентність, яка означає, що інтелект пізнають лише через різні непрямі вияви під час розв'язання життєвих завдань;

2) лінійність (одновимірність або багатовимірність) інтелекту як латентної властивості психічної структури ("функціональної системи"), яку можна виміряти;

3) переважання кількості поведінкових виявів інтелекту над кількістю властивостей, тобто можливість сконструювати багато інтелектуальних завдань для виявлення лише однієї властивості;

4) розрізнення інтелектуальних завдань за рівнем складності;

5) розв'язання завдань може бути правильним або неправильним або може наближатися до правильного;

6) передбачення; що будь-яке завдання можна розв'язати правильно за нескінченно великий проміжок часу.

Наслідком цих положень є принцип квазівимірної (лат. quasi - ніби, майже, немовби; у складних словах - несправжній, фальшивий) процедури: чим важча задача, тим вищий рівень розвитку інтелекту потрібний для її правильного розв'язання.

При формуванні вимірювального підходу до інтелекту спираються на уявлення про ідеальний інтелект як абстракцію. Людина, що має ідеальний інтелект, може правильно і самостійно розв'язувати розумові завдання високої складності за нескінченно малий час, незважаючи на внутрішні і зовнішні перешкоди. Насправді люди часто думають поволі, помиляються, стомлюються, лінуються й пасують перед складними завданнями.

На практиці ідеальний інтелект як універсальну точку відліку не використовують. Теоретично кожен тест потенційно можна виконати зі стовідсотковою успішністю, проте у практичній психології застосовують шкалу інтервалів, де немає об'єктивної абсолютної точки відліку. На шкалі інтервалів дані про осіб розташовують залежно від рівня розвитку індивідуального інтелекту, праворуч або ліворуч від умовного "середнього інтелектуала".

Розподіл людей за рівнем інтелекту, як і більшість біологічних, соціальних ознак, описують законом нормального розподілу. Людина з середнім інтелектом - індивід, який найчастіше трапляється в популяції й розв'язує завдання середньої складності з вірогідністю 50% або за умовно "середній" час.

Операційне розуміння інтелекту було сформовано на основі первинного уявлення про рівень розумового розвитку, який визначає успішність виконання будь-яких пізнавальних, творчих, сенсомоторних та інших завдань і виявляється в універсальних характеристиках поведінки людини. Цей погляд спирається на праці А. Біне, присвячені діагностуванню розумового розвитку дітей. "Ідеальним інтелектуалом" він уявляв людину західноєвропейської цивілізації, що оволоділа базовими знаннями і вміннями, а ознакою нормального розвитку - показники темпів інтелектуального розвитку дітей середнього класу. До його першої батареї тестів увійшли такі завдання: "знайдіть риму до слова "чашка"" (12 років), "полічіть від 20 до 1" (8 років) та ін. (табл. 3.4). Не всі подібні завдання можна співвіднести з інтелектом, але ідея універсальності інтелекту як здатності (здібності), що впливає на успішність розв'язання будь-яких завдань, підтвердилась в моделях інтелекту.

Таблиця 3.4

Шкала розумового розвитку Біне - Сімона (варіант 1911 р.)

Закінчення таблиці 3.4

Відомі також спроби пов'язати інтелект з іншими складовими життя, крім інформаційної. Одну з таких концепцій (трикомпонентну теорію інтелекту) розробив Р. Стернберг. Як перший складник інтелекту він виокремив компонентний інтелект, пов'язаний з особливостями оброблення інформації. Він охоплює виконавчі компоненти, засновані на перцептивних і мнемічних процесах, компоненти, що сприяють накопиченню знань, і метакомпоненти, які здійснюють контроль за стратегією вирішення задач і мисленням загалом. Другий складник - емпіричний інтелект - забезпечує ефективність опанування нової ситуації і передбачає здатність долати нової проблеми й автоматизувати деякі процеси. Третій складник - ситуатив ний інтелект - відповідає за прояви інтелекту в соціальній ситуації; складається з практичного інтелекту, що виявляється в повсякденних побутових діях, і соціального інтелекту, що відображається в спілкуванні з іншими людьми.

Інтелект як множинне явище розглядав також і Г. Айзенк, який виокремив і підпорядкував біологічний, психометричний, соціальний види інтелекту.

До традиційних (лінгвістичного, логіко-математичного і просторового) X. Гарднер ще додав музичний, кінестетичний і особистісний види інтелекту.

Лише про два типи інтелекту вів мову Д. Хорн. Поточний інтелект - здібності, завдяки яким людина навчається нового: пам'ять, індукція, сприйняття нових зв'язків і відносин тощо. Після закінчення юності його розвиток сповільнюється. Він відображає біологічні можливості нервової системи - її працездатність та інтегративність. Кристалізований інтелект охоплює вміння формулювати думки, аналізувати проблеми і будувати узагальнення. Розвивається з досвідом і освітою, спирається на обізнаність і прогресує протягом усього життя людини.

Індивідуальні відмінності в інтелектуальній продуктивності спричинені середовищем (культурою) або нейрофізіологічними особливостями, зумовленими спадковістю. Виявити ці відмінності можна за допомогою зовнішнього експертного оцінювання поведінки, що спирається на здоровий глузд, а також систематичного спостереження або вимірювання (тестів).