Загальна психологія - Павелків Р.В. - 4.4. Співвідношення психічних і фізіологічних процесів та явищ

Оскільки органом свідомої діяльності людини є кора, питання про співвідношення психіки та мозку зосереджується в першу чергу на питаннях про співвідношення психіки та кори великих півкуль головного мозку. Останнє є не що інше, як проблема функціональної локалізації або ж локалізації психічних функцій у корі.

Учення про локалізацію пройшло кілька фаз, зміна яких яскраво відображає боротьбу двох течій, котрі існують дотепер і відповідають сучасному стану наукових досліджень. На початку XIX ст. Галль, відображаючи психологічну теорію здібностей, намагався побудувати френологію (гр. phren — розум), або органологію мозку. Він розглядав мозок як сукупність мозкових органів, у яких він локалізує такі складні психологічні утворення, як почуття, пам'ять, батьківську любов, поетичний талант тощо. Пізніше проти френології виступив Флоранс, який на підставі своїх досліджень екстерпації частин мозку висунув положення, що мозок є однорідною масою, котра функціонує як єдиний цілісний орган. Засади сучасного вчення про локалізацію складає відкриття Брока, який у 1861 році встановив, що руйнування третьої лобної звивини лівої півкулі пов'язане з порушенням мовлення. Ця ділянка КГМ одержала назву мовно-рухової зони, або центру Брока.

Слідом за відкриттям Броком рухового „центру" мови, Верніке показав зв'язок так званої словесної глухоти із задньою частиною першої вискової звивини, у якій був локалізований центр Верніке,

Далі різними вченими (Дежерін, Ліпман, Екснер, Мунк та інші) були встановлені зв'язки аграфії (порушення письма) із заднім кінцем другої лобної звивини; зорової агнозії (порушення пізнання, впізнання) з ураженням зовнішньої поверхні потиличних долей; порушення шкіряної чутливості — з ураженнями задньої центральної звивини та верхньої тім'яної долі. Тобто ці дослідження встановили низку коркових рецепторних, сенсорних „центрів".

З іншого боку, Гітциг та Фрітч у 1871 р. довели, що подразнення електрострумом певних ділянок кори супроводжується рухами окремих частин тіла. Це привело до встановлення ефекторних центрів кори, розташованих з обох боків спереду роландової борозни. І рецепторні, і ефекторні центри є проекційними центрами кори. Вони пов'язані з периферичною реакцією та ефектором. Таким чином вималювалася карта кори.

Для пояснення функціонування мозку, розподіленого таким чином на сукупність окремих центрів, необхідно було додатково припустити існування фіксованих асоціативних шляхів або рефлекторних дуг, що об'єднують ці центри. Це було доведено тим, що, як показали дослідження, порушення мовлення, наприклад, пов'язане не тільки з ураженням „центру" Брока, але й інших центрів лівої півкулі. Тому необхідно було пояснити спільну дію кількох центрів у виконанні однієї функції.

Це було підґрунтям локалізаційної теорії, яка існує й досі, і склалася в результаті того, що було висунуто низку гіпотез та теорій, які відображали методологічні тенденції психології. Уявлення про мозок як сукупність або мозаїку окремих центрів, з'єднаних між собою асоціаційними шляхами, відображало концепцію асоціативної психології, від якої походила класична локалізаційна теорія. Уявлення проте, що кожній психічній функції, утому числі й найскладнішій, відповідає певний центр, складає основу теорії психофізичного паралелізму.

Подальша деталізація та уточнення вчення про локалізацію відбулася завдяки дослідженням Флексига про мієлінізацію (обгортання м'якотною оболонкою волокон) різних ділянок кори та дослідженням (Бродмана, Ц. та О.Фохтів) про мієло- та цитоархітектоніку (про волокнистий та клітинний склад) кори.

На основі мієлогенетичних досліджень Флексиг розподілив усю кору на 36 гістологічно відмінних полів. При цьому ВІН виходив з того положення, що функціональне формування та функціональна зрілість центрів пов'язані з мієлінізацією відповідної системи волокон. Вважаючи, що тім'яні та лобні долі, які мієлінізуються найпізніше, позбавлені проекційних систем, що з'єднують їх з нижчими центрами стовбура, Флексиг зробив недостатньо обґрунтований висновок про те, що ці поля є асоціаційними центрами, у яких локалізуються вищі психічні функції.

Подальше вивчення будови кори показало, що виділені асоціативні сфери мають не тільки з'єднувальні, але й проекційні системи, і що відношення між різними ділянками кори значно складніші. Дослідження Мейнерта та Бетца привели до нового вчення про архітектоніку кори.

Цитоархітектоніка вивчає клітинну будову кори, мієлоархітектоніка — хід її волокон. Основний тип будови кори характеризується наявністю в ній 6 або 7 (за О. Фогг) клітинних волокнистих шарів: 1) зонального (або молекулярного) шару, бідного клітинами, та такого, що складається переважно з волокнистих сплетінь; 2) зовнішнього гранулярного, зернистого шару, наповненого дрібними, зернистими, пірамідоподібними клітинами; 3) пірамідного шару, який складається із середніх за величиною і відносно великих пірамідних клітин; 4) внутрішнього гранулярного шару з великою кількістю дрібних зернистих клітин;

5) гангліонарного шару, який складається з великих пірамідальних клітин, так званих глибоких пірамід, що досягають особливого розвитку у передній центральній звивині, у якій Бетц виявив „гігантські" пірамідні клітини, що носять його ім'я; 6) поліморфного шару, який складається з клітин різної величини

7) веретенного шару (за О.Фогт), що містить веретеноподібні клітини та межує з білою речовиною. На основі цито- та мієло-архітектонічних особливостей різних частин кори Бродман та Ц. і О.Фогги склали карти кори головного мозку.

Вивчення філогенезу мозку показало, що у філогенетичному ряду спостерігається всезростаюча анатомічна диференціація кори, причому все більшого розвитку набувають ті ділянки, які є носіями особливо високих функцій.

Запропонований Бродманом принцип поділу кори на основі вивчення її онтогенетичного розвитку знайшов відображення в подальших дослідженнях учених — фізіологів.

Отже, можна вважати, що кора складається з гістологічно різних, індивідуально-диференційованих полів. Так, дослідження І.П. Павлова показали, що руйнування в собаки різних ділянок кори веде до розладу аналізаторної діяльності різних сенсорних ділянок.

Багатий матеріал для розв'язання проблеми локалізації дають сучасні психоневрологи. Виявилося, що клінічні дані про різноманітні форми афазії, агнозії, апраксії не вкладаються в класичну локалізаційну систему. З одного боку, ураження так званої зони мовлення у лівій півкулі при більш детальному дослідженні виявилося пов'язаним з розладом не тільки мови, але й інших інтелектуальних функцій. З іншого боку, порушення мови, різні форми афазії пов'язані з ураженням різних ділянок КГМ.

При оцінці обґрунтованості висновків традиційної локалізаційної теорії необхідно врахувати, що методом екстерпації на основі враження різних ділянок кори можуть бути встановлені лише „центри порушення", а не центри функціонування у власному розумінні. Тому необхідно розрізняти локалізацію патологічного симптому у певному полі й локалізацію функцій у певному „центрі".

Особливе значення для проблеми локалізації має функціональна багатозначність гістологічно певних полів кори. Навіть розподіл кори на окремі сенсорні та рухові ділянки не можна вважати абсолютним. Уся кора функціонує як чуттєво-руховий апарат, у якому має місце лише місцеве домінування однієї або дво функціональних сторін — рухової або сенсорної. Диференціацію функціональних особливостей пов'язана з домінуючим розвитком у даній ділянці одного з двох основних шарів кори. Так, для інтелектуальної діяльності особливого значення набувають доля третьої лобної звивини, нижньої тім'яної та частково вискової оскільки їх ураження дає серйозні порушення вищих психічних процесів.

Розв'язання всіх суперечностей між різними дослідженнями питання про функціональну локалізацію може бути досягнуте лише на підставі генетичної точки зору. Міра диференціації кори та розподілу функцій між певними її ділянками на різних ступенях розвитку неоднакова. Так, у птахів ще ніякої локалізації в корі не існує. У середніх ссавців (собаки, коти) локалізація досить відносна: різні зони перешаровуються. У людини на цьому етапі розвитку питання про локалізацію розв'язується по-різному: чим філогенетично старіший який-небудь „механізм", тим він

строгіший. Локалізація у нижчих поверхах нервової системи строгіша, ніж у підкірці, а в останній строгіша, ніж у корі. У корі, усвою чергу, відносно примітивні „механізми" в процесі філогенезу точніше закріпилися за певними її ділянками; у здійсненні ж вищих генетично більш складних функцій, що склалися в процесі історичного розвитку людини, бере участь велика кількість або всі „поля" кори, але різні поля, включаючись до роботи цілого, роблять певний внесок.