Загальна психологія - Павелків Р.В. - 4.1. Поняття про пам'ять

4.1. Поняття про пам'ять

Усі події нашого життя проходять через нашу пам'ять. Деякі з них затримуються надовго, інші ж — лише на короткий час.

Механізм вибіркової фіксації є підґрунтям научіння, без нього в мозку не залишилося б слідів, які формують навички, необхідні для виживання. З іншого боку, якби зберігалась вся неістотна інформація, то нервові мережі виявилися б настільки перевантаженими, що мозок не зміг би відокремлювати головне від другорядного і діяльність не могла б успішно виконуватися. Тому пам'ять - це здатність не тільки до запам'ятовування, але й до забування.

Під пам'яттю розуміють закарбування, збереження та наступне впізнавання та відтворення слідів минулого досвіду. Ця здатність людської психіки дає змогу накопичувати інформацію, не втрачаючи при цьому попередніх знань, відомостей, умінь та навичок.

Вивчення пам'яті було одним з перших розділів психологічної науки, де було застосовано експериментальний метод: було зроблено спроби описати закони, яким підпорядковується процес пам'яті. Щеу80-ті роки XIX ст. німецький психолог Г.Еббінгауз досліджував пам'ять шляхом заучування беззмістовних складів, у результаті чого було виведено криву заучування матеріалу.

Пам'ять - складний психічний процес, який складається з кількох окремих процесів, пов'язаних один з одним. Психологічна наука вивчає такі проблеми, пов'язані з пам'яттю: особливості процесу закарбування, фізіологічні механізми пам'яті, межі запам'ятовування, його умови та прийоми тощо.

Перше систематичне вивчення вищих форм пам'яті належить Л.С. Виготському, який у кінці 20-х років уперше приступив до дослідження питання про розвиток вищих форм пам'яті. Він показав, що вищі форми пам'яті є складною формою психічної діяльності, соціальною за своїм походженням, простежив головні етапи розвитку складного опосередкованого запам'ятовування.

Ці дослідження були продовжені іншими вітчизняними дослідниками, які звернули увагу на закони, що лежать в основі мимовільного запам'ятовування і детально описали форми організації матеріалів, які використовуються в процесі свідомого, осмисленого запам'ятовування. Саме дослідження

А.О.Смирнова і П.І. Зінченка розкрили суттєві закони пам'яті як осмисленої людської діяльності, встановили залежність запам'ятовування від поставленого завдання і описали головні прийоми запам'ятовування складного матеріалу.

4.2. Теорії пам'яті

Пам'ять — складний процес. Тому в психології існує велика кількість теорій, які намагаються пояснити механізми пам'яті. Найбільше поширення одержали асоціативні теорії пам'яті. Головна ідея полягає в тому, що предмети і явища дійсності закарбовуються і відтворюються не ізольовано один від одного, а у зв'язку один з одним. Відтворення одних з них зумовлює відтворення інших, що детермінується реальними об'єктивними зв'язками предметів та явищ. Під їх впливом виникають тимчасові зв'язки в корі мозку, які слугують фізіологічним підґрунтям запам'ятовування і відтворення. У психології ці зв'язки розглядаються як асоціації. Ще Арістотель намагався вивести принцип, за яким наші уявлення можуть бути пов'язані одне з одним. У XVIII — XIX ст. вчення про асоціації було покладене в основу асоціативної психології, яка поширила принцип асоціації на всі психічні явища (Юм, Д.Джеймс, Спенсер).

Ученими були виокремлені принципи асоціацій: 1. Асоціації за суміжністю. Образи сприймання або які-небудь уявлення викликають ті уявлення, які в минулому переживалися одночасно з ними або безпосередньо за ними. Наприклад, образ шкільного друга може викликати в пам'яті події із шкільного життя, що мають позитивне чи негативне забарвлення.

2. Асоціації за подібністю. Образи сприймання або певні уявлення викликають у нашій свідомості уявлення, подібні до них за якимись ознаками. Так, при сприйманні певного об'єкта можуть виникати спогади про якусь людину, подію чи явище.

3. Асоціації за контрастом. Образи сприймання або певні уявлення викликають у нашій свідомості уявлення, певною мірою протилежні їм, такі, що контрастують з ними. Наприклад, уявляючи чорний предмет, ми можемо разом з тим викликати в уяві якийсь предмет білого кольору. Наукове обгрунтування принципу асоціацій і розкриття їх закономірностей було дано у працях І.М. Сеченова і І.П. Павлова. За І.П. Павловим асоціації — це не що інше, як тимчасовий зв'язок, який виникає в результаті одночасної або послідовної дії двох або кількох подразників.

Нині більшість дослідників розглядає асоціації лише як один з феноменів пам'яті, а не як головний або єдиний її механізм.

На зміну асоціативній теорії прийшла гештальтпсихологія. Вихідним пунктом даної теорії була не асоціація предметів або явищ, а їх цілісна організація — гештальт (ціле, структура, система). Процеси пам'яті, на думку представників цієї теорії, визначаються формуванням гештальта.

Досліджуючи пам'ять, прихильники цієї теорії виходили з того, що і при запам'ятовуванні, і при відтворенні матеріал виступає у вигляді цілісної структури. Динаміка запам'ятовування має такий вигляд. Актуальний стан створює у людини певну установку на запам'ятовування або відтворення. Відповідна установка оживляє в свідомості певні цілісні структури, на базі яких, у свою чергу, запам'ятовується або відтворюється матеріал. Ця установка контролює хід запам'ятовування та відтворення, визначає вибір необхідної інформації.

У річищі гештальтпсихології було одержано багато цікавих фактів. Так, дослідження Б.В. Зейгарник показали, що якщо досліджуваним запропонувати серію завдань, причому дати змогу одні виконати до кінця, а виконання інших перервати, то досліджувані відтворювали незавершені завдання удвічі частіше, ніж завершені.

Незважаючи на певні досягнення, гештальтпсихологія не змогла дати обґрунтованої відповіді на низку питань, зокрема про походження пам'яті. Не змогли відповісти на це питання і представники інших напрямів, зокрема біхевіоризму і психоаналізу.

За своїми поглядами біхевіористи виявилися досить близькими до асоціаністів. Єдина відмінність полягала в тому, що біхевіористи відзначали роль підкріплення в запам'ятовуванні матеріалу. Вони грунтуються на твердженні про те, що для успішного запам'ятовування необхідно підкріпити процес запам'ятовування яким-небудь стимулом.

Психоаналітики показали роль емоцій, мотивів і потреб у запам'ятовуванні та забуванні. Вони встановили, що найлегше в нашій пам'яті відтворюються події, які мають позитивне емоційне забарвлення, а негативні події, навпаки, швидко забуваються.

Майже одночасно з гештальтпсихологією та психоаналізом на початку XX ст. виникає смислова теорія пам'яті, п представниками були А. Біне та К. Бюлер. Вони стверджували, що робота відповідних процесів прямо залежить від наявності чи відсутності смислових зв'язків, які об'єднують матеріал, що запам'ятовується, у певні смислові структури. Крім цього, вони довели, що на перший план при запам'ятовуванні і відтворенні висувається смисловий зміст матеріалу.

Незважаючи на існування досить великої кількості теорій пам'яті, питання про її походження, а тим більше розвиток вищих форм пам'яті у людини майже не піднімалося. Вперше систематичне вивчення вищих форм пам'яті у дітей здійснив Л. С. Виготський. У кінці 20-х років XX ст. він почав дослідження розвитку вищих форм пам'яті. На підґрунті одержаних даних він зробив висновок про те, що вищі форми пам'яті є складними формами психічної діяльності, соціальної за своїм походженням. Ним були виокремлені етапи філо- та онтогенетичного розвитку пам'яті, включаючи мимовільну і довільну, а також безпосередню та опосередковану пам'ять.

Слід відзначити, що праці Л. С. Виготського стали продовженням досліджень французького вченого Жона Піаже, який уперше досліджував пам'ять як систему дій, орієнтованих на запам'ятовування, переробку та зберігання інформації. Саме психологами французької школи була доведена соціальна зумовленість усіх процесів пам'яті, її пряма залежність від практичної діяльності.

У вітчизняній психології дослідження пам'яті продовжувалися в річищі психологічної теорії діяльності. Так, дослідження

А.О. Смирнова і П.І. Зінченка дозволили розкрити закони пам'яті як осмисленої людської діяльності, встановити залежність запам'ятовування від поставленого завдання і виокремити головні прийоми запам'ятовування складного матеріалу. Зокрема А.О. Смирнов установив, що дії запам'ятовуються краще, ніж думки, а серед дій краще запам'ятовуються ті, які пов'язані з подоланням перешкод.

Незважаючи на реальні успіхи психологічних досліджень пам'яті, фізіологічні її механізми залишалися загадкою для психологів та фізіологів. У кінці XIX - на початку XX ст. учені лише обмежувалися вказівкою на те, що пам'ять є „загальною властивістю матерії". До 40-х років XX ст. у вітчизняній психології склалася думка про те, що пам'ять - це функція мозку, а фізіологічним підґрунтям пам'яті є пластичність нервової системи. Пластичність нервової системи виявляється в тому, що кожен нервово-мозковий процес залишає після себе слід, який змінює характер подальших процесів і зумовлює можливість їх повторного виникнення, але за умов відсутності подразника, який його викликав. Пластичність виявляється також і у зв'язках між психічними процесами, у результаті чого один психічний процес може викликати інший.

За останні 30 років були проведені дослідження, які стали засадовими стосовно нейронных та біохімічних теорій пам'яті, згідно з якими постійне зберігання інформації пов'язане з хімічними або структурними змінами в мозку. Практично всі погоджуються з тим, що запам'ятовування здійснюється за допомогою електричної активності, тобто хімічні або структурні зміни в мозку повинні певним чином впливати на електричну активність. Якщо системи пам'яті є результатом електричної активності, то існують нервові ланцюги, здатні реалізувати сліди пам'яті. З фізіології відомо, що електричний імпульс, переданий нейроном, проходить від тіла клітини через аксон до тіла наступної клітини. Місце, де аксон з'єднується з наступною клітиною, називається синапсом. На окремому тілі клітини можуть знаходитися тисячі синапсів. Існують два види синапсів: гальмівні та збуджуючі.

На рівні збуджуючого синапсу відбувається передача збудження до наступного нейрона, на рівні гальмівного - вона блокується. Для того, щоб стався розряд нейрона, необхідна досить значна кількість імпульсів. Але для простоти аналізу уявимо, що єдиний нервовий імпульс, який надходить на збуджувальний синапс, може викликати відповідь нової клітини. Найпростіший ланцюг, який забезпечує пам'ять, являє собою замкнену петлю. Збудження послідовно обходить все коло і починає нове. Такий процес називається реверберацією.

Сенсорний сигнал, що надходить, викликає послідовність електричних імпульсів, яка зберігається невизначено довгий час після того, як сигнал припиниться. Реверберуюча активність, викликана сигналом, насправді не повинна тривати безкінечно. Для короткочасної пам'яті повинен існувати якийсь інший механізм. Припинення реверберації викликане низкою причин. Щодо цього існує кілька гіпотез.

1. Справжній реверберуючий ланцюг повинен бути дещо складнішим. Групи клітин в дійсності розташовані значно складніше. Фонова активність цих нейроні в, а також взаємодія з боку численних, зовнішніх відносно даної петлі входів, урешті-решт порушують характер циркуляції імпульсів.

2. Ще один можливий механізм припинення реверберації — поява нових сигналів, які можуть активно загальмувати попередню реверберуючу активність.

3. Не виключається можливість деякої ненадійності самих нейронних ланцюгів, імпульс, що надходить в одну ланку ланцюга, не завжди може виявитися здатним викликати активність у наступній ланці, і врешті-решт потік імпульсів згасає.

Вибіркова електрична активація певної нервової петлі забезпечує короткочасне запам'ятовування. Багаторазова електрична активність у нейронних ланцюгах викликає хімічні або структурні зміни в самих нейронах, що приводить до виникнення нових нейронних ланцюгів. Ця зміна ланцюга називається консолідвцією. Консолідація сліду відбувається протягом тривалого часу. Підґрунтям довготривалої пам'яті є постійність структури нейронних ланцюгів.

Таким чином, короткочасна та довготривала пам'ять мають однакові нервові механізми. При цьому короткочасна пам'ять-це тимчасова електрична активність певних нейронів, а довготривала - постійна структура тих самих нейронів.

Відносно механізмів консолідації ланцюгів існує дві гіпотези. Перша передбачає, що довготривала пам'ять міститься в структурі білкових молекул у кожному синапсі. Нервова інформація проходить через синаптичну щілину хімічним шляхом. Згідно з іншою точкою зору довготривала пам'ять може бути результатом виникнення нових синапсів. Кожного разу при заучуванні нового матеріалу в мозку виникають фізичні зміни.

Після відкриття хімічних процесів, що є засадовими стосовно спадковості, виникла думка про те, що ті самі механізми могли б брати участь у процесі запам'ятовування. Генетична інформація міститься в молекулах ДНК, її передача відбувається за допомогою молекули РНК. Оскільки ДНК містить генетичну пам'ять, логічно припустити, що вона або РНК можуть передавати й набутий досвід. Уданий час доведено, що навчання дійсно впливає на РНК.

Остаточної відповіді відносно механізмів пам'яті вчені до цього часу дати не можуть, оскільки відкриті закономірності ставлять нові проблеми та питання.