Класичні експерименти в психології - Копець Л. - 3.2.1. Найтриваліші психологічні дослідження

Лонгітюд є своєрідним різновидом експерименту, в якому незалежною змінною виступає час, а всі інші змінні є залежними. Такі дослідження проводяться рідко, однак історія їхня повчальна, а результати надзвичайно цінні.

Каліфорнійський лонгітюд. Дослідження розпочалося в 1921 р. Психологи відібрали із 95 середніх шкіл Каліфорнії 1528 хлопчиків і дівчат у віці 8-12 років з IQ 135 балів (за тестом Стенфорда-Біне). Ця група становила 1 % усієї вибірки. Контрольну вибірку сформували зі звичайних учнів тих самих шкіл. Під час дослідження проводили три зрізи з вимірювання IQ (1927-1928, 1932-1940, 1951-1952). Під час останньої перевірки в 1981 р. (через 60 років від початку дослідження) вивчали досягнення учасників дослідження з IQ у межах 135-1 SO і вище 185.

Досліджувані діти з високим інтелектом відзначались раннім розвитком (рано почали ходити, говорити, читати, писати тощо). Всі вони успішно закінчили школу, дві третини з них здобули університетську освіту, 200 осіб стали докторами наук. Інтелектуально обдаровані діти випереджали однолітків за рівнем розвитку в середньому на два шкільні класи.

Чоловіки з IQ вище 135 балів (800 осіб) до 50 років опублікували 67 книг (21 художній твір, 46 наукових монографій), отримали 150 патентів на винаходи, 78 осіб стали докторами філософії, 48 - докторами медицини. Прізвища 47 чоловіків увійшли до довідника "Кращі люди Америки за 1949 рік". Ці показники перевищили дані контрольної вибірки у 30 разів. Разом із тим творчі досягнення інтелектуально обдарованих дітей були незначні. Жоден із них не проявив себе як талановитий творець у науці, літературі чи мистецтві, не зробив суттєвого внеску в розвиток світової культури.

Дані лонгітюду свідчать, що в 1950 р. у членів досліджуваної групи дохід був у 4 рази вищий, ніж середній дохід у США на душу населення. Практично всі досліджувані досягли високого соціального статусу. Таким чином, дані цього дивовижного дослідження доводять, що інтелект є важливим чинником успішної соціальної адаптації в умовах демократичного суспільства, однак роль інтелекту в творчих досягненнях під час лонгітюду не було з'ясовано.

Дослідження Льюїса Термена. У 1926 р. Термен проаналізував біографії 282 західноєвропейських знаменитостей і спробував оцінити їхній IQ на основі досягнень у віці від 17 до 26 років, а також на основі даних оцінки їхнього інтелекту в дитинстві за шкалою Стенфорда—Біне. Термен оцінював не лише інтелектуальні, а й творчі досягнення. В результаті порівняння вікових показників набуття знань і навичок знаменитих осіб із вибіркою звичайних дітей виявилось, що IQ знаменитостей був 158,9, шо значно вище середнього. Термен зробив висновок, що талановитих людей ще в дитинстві можна віднести до категорії високообдарованих за даними інтелектуального тестування.

Сієтлський лонгітюд (1945-1980 рр). Слід зазначити, що на початку старості інтелектуальні здібності людини не .тільки не слабшають, а й навіть удосконалюються. Також не всі професійні навички погіршуються з віком. Молоді водії частіше потрапляють в аварійні ситуації, ніж досвідчені. В роботі лікаря з віком зростає якість прийнятих ним рішень і точність діагностики. Педагогічна діяльність також належить до таких, що у їх здійсненні яких велику роль має професійний досвід. Саме суть змін в інтелектуальних здібностях у період дорослості вивчав Уорнер Шайє в м. Сістлі упродовж 35 років. Результати своїх досліджень він опублікував в 1998 р. В експерименті брали участь 5 тисяч дорослих. Було встановлено: від раннього до середнього віку відбувається невелике покращання здатності до індуктивного мислення, просторової орієнтації; вербальна пам'ять і вербальні здібності досягають свого піку в 53 роки; здатність до лічби дещо знижується, починаючи з 60 років; достовірне помітне зниження зафіксовано тільки для перцептивної швидкості. Відмічено стійкі розбіжності між чоловіками і жінками: жінки мають переваги в розумінні слів, індуктивному мисленні, чоловіки - в лічбі і просторовій орієнтації. У жінок покращення настає в загальних здібностях, а в чоловіків - у спеціальних. Загальні здібності починають згасати раніше, але спеціальні знижуються різкіше, що відбувається до закінчення 70-річного віку. Вікове достовірне зниження здібностей не може бути підтверджено раніше 60-ти, за винятком перцептивної швидкості, що значно погіршується з 53 років. Доведено, що всі функції знижуються починаючи з 67 років. До 80 років це зниження відбувається в досить помірному діапазоні. Згасання психічних функцій є ступеневим, а не лінійним, для різних функцій із різною швидкістю. За даними У. Шайє, у багатьох людей похилого віку здібності слабшають тому, що не використовуються. Втім, це згасання не остаточне, і здібності можна відновити, а в окремих осіб, що демонструють стабільність, навіть покращити при застосуванні активних методів, що було підтверджено експериментально. Психологічні дослідження дають дуже серйозні підстави для перегляду ставлення до професійної діяльності людей похилого віку. Вікова дискримінаційна суспільна практика є безпідставною і має переглядатись відповідно до інтересів особистості й суспільства. Нині суспільство бездумно втрачає значну частину свого потенціалу, примушуючи фахівців пенсійного віку до бездіяльності.

Каліфорнійський експеримент (1928-1968 рр.). У дослідженні, спочатку проведеному в м. Берклі, штат Каліфорнія, США, брали участь 200 дітей (кожна третя дитина, що народилась у цьому місті в 1928 р.), однак за сорок років кількість дітей зменшилась до 139-ти. В дитинстві дітей та їхніх батьків обстежували раз на рік. Починаючи з підліткового віку, з усіма особами проводили тривалі інтерв'ю кожні десять років. Дитинство учасників експерименту припало на роки Великої депресії, підлітковий вік - на період Другої світової війни, молодість – на післявоєнний час. Отримані під час дослідження дані стали у пригоді багатьом психологам.

Отже, хлопчики, які у 8-10 років демонстрували спалахи гніву і роздратування, а батьки та вчителі вважали їх нестриманими та імпульсивними, не могли пристосуватися в подальшому до шкільної дисципліни, їх рідко відзначали за шкільні успіхи, вони у більшості мали неповну середню освіту, у дорослому віці не отримували заохочень на роботі, в армії, обіймали нижчі посади, ніж їхні однолітки, частіше змінювали місце роботи і розлучалися. Дівчата, які мали такі самі особливості у віці 8-10 років, обирали чоловіків із невисоким соціальним статусом, нерідко розривали шлюб, а коли стали матерями, то досить часто поводилися нестримано.

Діти, що їх у віці 8-10 років вихователі та батьки вважали несміливими та відлюдькуватими, розвивались по-іншому. Вони намагались уникати ситуацій, що потребували прийняття рішень щодо освіти, життя сім'ї, кар'єри тощо, або відтягували рішення. В результаті хлопчики з цієї групи все робили із запізненням: пізніше одружились, заводили дітей, отримували підвищення на роботі. Дівчатка ж обирали, як правило, традиційний шлях: одруження, діти, домашнє господарство.

Діти, яких у віці 8-10 років вважали недружелюбними, стали люблячими та турботливими батьками.

Деякі імпульсивні діти подолали цей свій недолік і досягли успіху в освіті, роботі та в армії.

Дослідження невразливих дітей. В історії людства дітям часто доводиться зростати в умовах катаклізмів і війн. Однак навіть у розвинутих країнах деякі діти живуть у неблагополучних сім'ях, в бідності зі своїми батьками-алкоголіками чи соціально дезадаптованими або психічно хворими людьми. Досвід дитинства є визначальним для психічного розвитку. Багато дітей у таких умовах хворіють, зазнають горя, вживають наркотики, страждають на психічні розлади та не можуть налагодити повноцінні стосунки з оточенням. Однак, тим не менш, окремі діти із таких випробувань виходять неушкодженими, досягають успіху. Психологи називають їх життєстійкими. Що ж сприяє становленню життєстійкості, які чинники захищають дитину від руйнівних умов середовища, як формуються у них, незважаючи на екстремальні умови, адекватні стратегії подолання труднощів?

Життєстійкі діти мають такі риси:

1) соціально компетентні і почуваються невимушено у спілкуванні з дорослими й однолітками; привітні, уміють спілкуватись і подобатись, прагнуть вчитися у дорослих;

2) упевнені в собі, труднощі ніби підохочують Ух, непередбачені ситуації не бентежать;

3) дуже незалежні, вони живуть своїм розумом, хоча слухають дорослих та їхні поради, однак не підпадають під їхній вплив;

4) встановлюють декілька стійких контактів із людьми, які дають їм почуття безпеки та захищеності (однолітки, дорослі, учителі, сусіди, далекі родичі);

5) прагнуть досягнень (демонструють гарну успішність, досягнення в спорті, обдарованість до мистецтва), отримують радість від цього і розуміють, що, досягаючи успіху, можуть змінити умови свого життя.

Протягом 30 років на одному із Гаванських островів спостерігали за життєстійкими дітьми. Обстежено 201 дитину, всі були з групи ризику, жили в несприятливих умовах.

72 дітей перетворилися з віком на компетентних чутливих людей, які вміли долати життєві проблеми. Незважаючи на сповнене бідності та горя дитинство, можна досягти успіху. Феномен життєстійкості живить підтримка дорослих, родичів, учителів, які брали на себе функції батьків. Було визначено, що рятівною умовою завжди була доросла, принаймні одна, людина, яка любила дитину по-справжньому, беззастережно.

Дослідження ставлення до своєї зовнішності в підлітковому віці. Найбільш незадоволені своєю зовнішністю дівчатка у віці 13 років та хлопчики у 15 років, із віком почуття невдоволення слабшає. Однак, як підтвердив експеримент, усе ж таки у віці 8-11 років дівчата ставляться до своїх зовніших даних критичніше, ніж хлопчики (дослідження Р. Райта, 1989).

Дослідження дитячих страхів. Більшість маленьких дітей лякається чогось конкретного, наприклад, чужих людей, незнайомих предметів, сильного шуму. Діти у віці 5-6 років бояться уявних речей та абстрактних об'єктів: чудовиськ, розбійників, темноти, смерті, самотності та осміяння. Провівши дослідження через 50 років, психологи визначили, що дошкільники мають практично той самий набір страхів. Однак страхи темноти, самотності, чужих людей і незнайомих предметів почали проявлятись в більш ранньому віці (дослідження А. Т. Джерсілда, 1985).

Лейденське дослідження осіб, що зазнали тяжкої втрати. Дослідження провели в м. Лейдені М. Клайрен та його співробітники, результати опубліковані в 1993 р. Дослідники вивчали реакцію на саму втрату, динаміку стану здоров'я, виконання соціальних функцій. В дослідженні взяли участь 309 осіб - батьки, подружжя, брати, сестри та дорослі діти тих, хто пішов із життя через тривалу хворобу, транспортні катастрофи, самогубство.

У результаті дослідження встановлено, що існують значні індивідуальні відмінності в реакціях людей на смерть близьких залежно від характеру та значення стосунків із покійною людиною перед смертю, характеру смерті, від того, чи була смерть людини передбачуваною, від практичної підтримки оточення. Вчені дійшли висновку, що немає універсального способу пережити горе втрати.

Дослідження андрогенних особистостей С. Бем (1985). Батьки та вихователі докладають багато зусиль, щоб діти засвоїли поведінку, що відповідає їхній статі, інакше вони не зможуть добре адаптуватись до соціуму. Дослідниця С. Бем сформувала альтернативну гіпотезу: однозначна увага до формування маскулінної чи фемінної поведінки обмежує інтелектуальний та емоційний розвиток як чоловіків, так і жінок. Під час тривалих досліджень, в яких перевірялась ця гіпотеза, отримано такі результати.

Андрогенна особистість характеризується такою статево-рольовою ідентичністю, що поєднує в собі низку позитивних аспектів як традиційно чоловічої, так і традиційно жіночої поведінки. Така особистість формується під впливом своєрідного виховання і завдяки особливій позиції батьків, які заохочують дитину засвоювати моделі поведінки, властиві для обох статей.

Чоловіки з андрогенними рисами є незалежними та рішучими, і разом з тим уважними й чутливими.

Андрогенні жінки є діяльними, успішними, турботливими, вільно проявляють свої почуття.

Однак усе ж у різних культурах слідування стереотипам маскулінності розглядається як більш адаптована соціальна поведінка як чоловіків, так і жінок.

Кембриджсько-Сом ер нільське дослідження хлопчиків. Розпочалося в 1935 р. Дослідник Р. К. Кебот розробив багатообіцяльну програму соціального впливу на поведінку підлітків. Дослідження охопило 250 хлопчиків із робітничих сімей, віком від 5 до 13 років, які проживали в густонаселеному районі (штат Массачусетс, США) і були віднесені до групи ризику на основі оцінок викладачів, полісменів і працівників соціальних служб. Тривалість дослідження - 5 років. Дані, зібрані про поведінку дітей, давали змогу вважати їх кандидатами на роль правопорушників і злочинців.

Щоб запобігти очікуваному розвитку подій, було задіяно такі засоби впливу: соціальні працівники двічі на місяць провідували дітей і надавали їм конкретну підтримку, виправдану та необхідну, найчастіше допомагали у розв'язанні сімейних конфліктів. Для 50 % хлопчиків було організовано репетиторство зі шкільних предметів, понад 100 дітей (приблизно 40% вибірки) перебували під наглядом психіатрів і медиків. Більшість дітей отримала можливість відвідувати молодіжні організації, приблизно 25 % хлопчиків відпочивали у літніх таборах.

Загалом це була досить багатопланова програма позитивних впливів на поведінку, досить затратна за коштами та амбіційна за задумом. До того ж дослідження було зразково організовано. По-перше, вибірку було створено випадковим чином, по-друге, контрольна група мала такі самі параметри, шо й експериментальна. Впродовж 40 наступних років слідкували за долею всіх учасників дослідження і проводили додаткові обстеження, щоб визначити, чи мала проведена програма якісь віддалені результати (основні дані було зібрано про 95 % досліджуваних). Усю дослідницьку роботу виконувала чисельна група експериментаторів, яка постійно оновлювалась.

Результати дослідження були несподіваними. Незважаючи на проведену масштабну роботу, цілковито якісну методику дослідження та оцінки його результатів, програма позитивного впливу провалилась.

Між експериментальною та контрольною групою не було встановлено ніяких відмінностей щодо рівня злочинності. Офіційно зафіксовані порушення мала третина осіб в обох групах, одна п'ята частина - незафіксовані. Не було виявлено й відмінностей щодо злочинів у зрілому віці. Як в експериментальній, так і в контрольній групі від 15 до 20% осіб скоїли тяжкі злочини проти особистості або майна. Та невелика різниця, що все ж була достовірно зафіксована, свідчила на користь контрольної групи.

І нарешті, досить промовистий факт: контрольна група мала менше повторних злочинів.

В експериментальній групі порівняно з контрольною не було зафіксовано жодних кращих змін за показниками здоров'я, смертності, професійного успіху та задоволеності життям. Тим не менш, у контрольній групі було більше людей, що досягли статусу спеціалістів або службовців, та більше випадків алкоголізму.

Отже, в результаті дослідження було зроблено висновок, що вирішальним чинником поведінки людини є особисті цінності, здібності та диспозиції, саме в них криється причина, хто стане злочинцем, а хто - законослухняним громадянином, тож не варто витрачати кошти на соціальні програми з роботи із неблагополучними дітьми. Вплив чинників оточення, що зумовлюють протиправну поведінку, надто серйозний, ужиті заходи не в змозі нейтралізувати їхню дію. Не виключено, що відіграв свою роль і збіг випадкових обставин.

Загальний висновок дослідження: надана дітям з групи ризику допомога не принесла відчутної користі й відповідно покращання протиправної поведінки; програма мала навіть певні негативні наслідки, хоча деякі хлопчики були переконані, що надана їм допомога була дуже важливою.

Отриманим даним можна дати таке пояснення. Участь у дослідженні могла позначитися на самосприйнятті дітей і оцінці ними здатності нести відповідальність за себе, саме підтримка могла впливати на хлопчиків негативно, загострити гіркі переживання щодо реалій свого життя та подальших перспектив. Можливо, хлопчики не вважали надану їм допомогу достатньою, сподівалися на серйознішу підтримку. Можливо також, що спілкування з репетиторами, працівниками таборів, консультантами викликало у них ще більше почуття гіркоти (мовою психології, стан фрустрації та соціальної депривації). Завершення програми теж могло бути негативним чинником, спричинивши невпевненість та визнання власної безпорадності у вирішенні майбутніх проблем. Не виключено також, що без втручання розвиток подій пішов би іншим шляхом, призвів би до пошуку конструктивних сил (звернення до священика, друзів, учителів).

Кембриджеько-Сомервільське дослідження відкрило проблему більш уважної оцінки соціальних програм, оскільки їхня користь може бути набагато меншою, ніж недоліки та спричинені проблеми, адже психологи не все знають про чинники, які сприяють здоровому соціальному розвитку.

У цьому ж дослідженні порівняли хлопчиків із порівняно благополучних сімей (батьки працювали, матері добре вели господарство) з тими дітьми, сім'ї яких демонстрували повний набір патологій (хронічно хворі, алкоголіки та безробітні батьки, психічно нездорові матері). Перша група сімей дотримувалась здорових традицій робітничого класу. Друга група демонструвала постійну залежність відрізних соціальних служб. У результаті через 40 років за такими показниками, як кількість арештів, тюремне ув'язнення, кількість психічних порушень, рівень доходу та зайнятість, різниця між цими двома групами сімей була маленька, або й взагалі її не було.

Ці результати свідчать, що сімейний клімату дитинстві теж не визначає долю людини, оскільки в контрольній групі були і чудові щасливі респектабельні чоловіки, і ті, які стали п'яницями, злочинцями, вічними безробітними, агресивними до своєї родини. Тобто ні сімейні впливи, ні спрямована соціальна програма виховання не дали змоги уникнути трагічних наслідків. Тож наші буденні уявлення ніяк не відповідають результатам цього дослідження. Так само, як ми бачимо, ентузіазм дослідників себе не виправдав.

Разом із тим, експеримент засвідчив, що є певні чинники, які сприяють позитивним життєвим результатам. Зокрема, виявилось, що інтелект підлітків із контрольної групи мав прогностичне значення і давав змогу прогнозувати їхню подальшу життєву успішність. Також з інших досліджень відомо, що імпульсивні хлопчики мають менше шансів знайти престижну роботу та зберегти свій шлюб, ніж більш урівноважені однолітки.