Конфліктологія - Прибутько П.С. - 14. Етнічні конфлікти

Однією з фундаментальних потреб людини є потреба приналежності до тієї чи іншої спільності - сімейної, родової, професійної тощо. Найважливіше місце тут належить спільності етнічній. Самоідентифікація "я - українець" або "я - китаєць" — це не просто фіксація якоїсь прикріпленості індивіда до соціальних координат, а вираження глибинної потреби людини бути частиною однією з найбільш стійких соціальних спільностей - етносу. Будь-які обмеження у вирішенні цієї потреби неминуче призводить до появи конфліктів.

Попри вже доволі довгу історію існування науки етнології загальновизнаного поняття "етнос* так і не вироблено. Різні етнологічні школи висувають на перший план то об'єктивні чинники формування етносів (зв'язок із природним середовищем, спільність території, мови), то суб'єктивні (самоназва, спільність духу, релігії), то природні, то історичні. Не включаючись у цю суперечку, повіримо визначенню, що надається у Філософському енциклопедичному словнику (К.: Абрис, 2002): "Етнос — спільнота, в якій люди об'єднані вірою у спільне походження та наявністю культурної єдності - мови, звичаїв, міфів, епосу тощо".

Таким чином, етнічна ідентичність обумовлюється насамперед внутрішньогруповими нормами поведінки, особливості яких фіксуються мовними, психологічними, етичними, естетичними, релігійними й іншими засобами культури. Додаткову міцність і єдність етносу додають спільність історії та згуртованість навколо загальних символів.

Разом із поняттям "етнос" для характеристики відносин між народами використовується поняття "нація". У світовій практиці воно означає союз громадян однієї держави. У цьому сенсі це слово використовується, наприклад, у назві - Організація Об'єднаних Націй.

Це організація не якихось економічних або культурних співтовариств, а саме суверенних держав, які прийнято називати національними тому, що, як правило, держави формувалися на базі одного або кількох досить великих етносів. Тому, визначаючи співвідношення понять "етнос" і "нація", можна було б сказати, що нація - це етнос, що знайшов свою державність.

При цьому слід обов'язково наголосити, що межі між державами ніколи точно не співпадали з межами локального мешкання представників конкретних етносів. Багато етносів взагалі часто виявлялися розділеними межами держав (поляки, вірмени), а становлення великих держав відбувалося за необхідності об'єднання безлічі етносів. Наприклад, американці (громадяни США) - це одна нація, хоча етносів у ній перемішано дуже багато.

Кожен етнос прагне зберегтися і зміцніти через отримання власної державності. Особливо яскравого вираження це прагнення набуло на межі II—Ш тисячоліть. Саме у цьому полягає суть міжетнічних конфліктів: кожен етнос вважає, що захистити свою культуру, самобутність і духовну єдність він зможе тільки за допомогою створення власної держави. У цьому його сила: таку потребу подавити не можна, не знищивши сам етнос. У цьому ж, як правило, і його трагедія. Оскільки повна реалізація ідеї "кожному етносу - по державі" — чиста утопія. У сьогоднішньому світі нараховується близько 200 суверенних держав, а етносів понад 5000. В одній тільки Україні їх значно більше ста. Де ж на нашій планеті розмістити стільки держав?

Звичайно, можна заперечити, що більшість етносів - невеликі, і їм немає потреби створювати свої держави. Етносів чисельністю понад мільйон людей усього 267. Так, може, ними й обмежитися? У цьому, напевно, є певний сенс, але як пояснити етносу, що не досяг до жаданого мільйона (наприклад, 300 тисяч), що він не має права на свою державу? Це все одно, що людям нижче середнього зросту оголосити, що вони позбавляються політичних прав, оскільки не вийшли ростом. Якщо право етнічної спільності на створення держави визнається, то воно має бути рівним для всіх. Але цей шлях веде в нікуди.

Здавалося б, вже все - світ поділений державними кордонами остаточно й безповоротно. Вільних територій більше немає. Змучена кровопролитними війнами світова спільнота урочисто проголосила спочатку в документах ООН, а потім у Хельсінкі (заключний акт наради з безпеки та співробітництво в Європі, прийнятий 1 серпня 1975 р.) принципи взаємного визнання державного суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів.

Проте не минуло й двох десятків років, як світ здригнувся від наступної хвилі суверенізації етнонаціональних груп. На 15 самостійних держав розпався СРСР, з великою кров'ю розійшлися майже всі колишні югославські республіки, відокремилась від Ефіопії Ерітрея, мирно відділилися Чехія та Словакія, зате об'єдналася Німеччина. І цей процес далеко не закінчений. Уже не просто вимагають, але зі зброєю в руках відстоюють своє право на самовизначення курди в Туреччині, чеченці в Росії, абхази й осетини в Грузії. Косовські албанці примудрилися втягнути в свій конфлікт цілий військово-політичний блок і 2008 року отримали свою національну державність..

Цей дивний феномен називають етнічним ренесансом, або етнічним парадоксом сучасності. Річ у тому, що майже всі сформовані в минулому доктрини й ідеології (і ліберальні, і радикальні) були пронизані впевненістю, що міжнаціональна ворожнеча, тим паче у варварських її формах, поступово має піти в минуле під натиском інтернаціоналізації економіки та культури. Але, на жаль, прогнози не збулися. Минуле несподівано стало майбутнім. А якщо врахувати, що практично всі нинішні держави за етнічним складом зовсім не однорідні, то практично в кожній з них (передусім у федеральних) можуть спалахнути міжетнічні конфлікти.

Фатальність цієї проблеми полягає в тому, що міжетнічним конфліктам не можна запобігти ніяким загальним договором про мир і згоду. Домовлятимуться існуючі держави, а конфлікти породжуватимуть етноси, які тільки хочуть мати свої держави. Переконати ж "скривджені" етноси, що їхньою метою має бути громадянська рівність, котра забезпечує всі права на розвиток їхньої особливої етнічної культури, а не власна державність, поки що нікому не вдавалося.

У цих умовах нічого іншого не залишається, як сподіватися, що нинішній етнічний ренесанс вичерпається сам собою. Нинішній сплеск етнополітичної активності обходять стороною найбільш розвинені країни. Чим багатша і більш цивілізована країна, тим менше в ній приводів для міжетнічних зіткнень. У Великій Британії Шотландія та Уельс навіть проголосували за створення своїх власних парламентів, розраховуючи таким чином укріпити свій етнічний статус, однак при цьому ніхто й не помишляє відділитися від Англії та розпалювати з цього приводу війни. Останні, за виразом американського політолога Зиґмунда Бжезінського, стали розкішшю, доступною лише бідним народам цього світу. Отже, рано чи пізно в світі має встановитися якась етнополітична рівновага, коли всі етнічні спільності, які дійсно здібні сьогодні створити самостійні держави, досягнуть цієї мети.

Звичайно, подібні міркування мало втішають. Коли ще ця рівновага встановиться, а вбивають-то зараз. На це конфліктології залишається повторювати своє головне правило: уникнути конфліктів не можна, треба навчитися з ними жити та мінімізувати витрати в них. А для цього насамперед слід навчитися розуміти особливості етнічних конфліктів.

1. Всі міжетнічні конфлікти носять комплексний, складний характер. Етнос має відчувати себе дискримінованим як у соціально-економічному житті (низький рівень доходів, праця в непрестижних професіях, недоступність хорошої освіти тощо), так і в духовному (утиски в релігії, обмеження можливостей використання рідної мови, неповага до звичаїв і традицій).

2. Оскільки суть міжетнічних конфліктів визначається прагненням етносу до власної державності, то вони неминуче носять політичний характер,

3. Конфлікти такого типу завжди відрізняються високим напруженням емоцій і пристрастей та проявом ірраціональних сторін людської природи.

4. Більшість міжетнічних конфліктів має глибоке історичне коріння, але якщо навіть його і не існує, то конфліктуючі сторони його неодмінно створять завдяки псевдоісторичним дослідженням.

5. Міжетнічні конфлікти характеризуються високою мобілізацією. Етнічні особливості (мова, побут, віра), що захищаються, складають повсякденне життя кожного члена етносу, що забезпечує масовий характер руху в їх захист.

6. Міжетнічні конфлікти носять перманентний ("хронічний") характер, коли не мають остаточного вирішення. Та міра свободи і самостійності, якою задовольняється нинішнє покоління етносу, може вважатися недостатньою наступному.

7. Всі етнічні конфлікти починаються з територіальних домагань через те, що першою ознакою всякої держави є територія.

Дії щодо нейтралізації конфронтації між учасниками міжетнічних конфліктів можуть бути такими:

1) легітимація конфлікту - офіційне визнання існуючими владними структурами та конфліктуючими сторонами наявності самої проблеми (предмета конфлікту), що потребує обговорення і вирішення;

2) інституціалізація конфлікту, тобто вироблення сторонами правил і норм, які регламентують цивілізовану поведінку в конфлікті, що визнаються учасниками конфлікту;

3) переведення конфлікту в правову площину;

4) введення інституту посередництва при організації та здійсненні переговорного процесу;

5) інформаційне забезпечення шляхів урегулювання конфлікту, тобто правдиве висвітлення переговорів та доступність і об'єктивність інформації про причини виникнення та хід розвитку конфлікту, доведення її до всіх зацікавлених громадян.

У сфері етнополітичних конфліктів, як і в усіх інших, завжди слід пам'ятати старе правило: конфлікти легше попередити, ніж згодом вирішити. На це і має бути спрямована національна політика держав, керівництво яких повинно пам'ятати, що державні кордони неможливо провести строго за місцем проживання певних етносів. Тому моноетнічна держава - це утопія. Підсумовуючи вищевикладене, можна сказати, що самовизначення націй може сьогодні розумітися тільки як рівність прав етносів на збереження і розвиток своєї культури, воно досягається не виштовхуванням носіїв іншої культури за свої територіальні межі, а взаємною повагою і терпимістю до відмінностей між ними.