Конфліктологія - Прибутько П.С. - Стратегія співпраці під час конфлікту

Незалежно від типу конфлікту (за винятком внутрішньоособового) конфліктна взаємодія протікає в межах певного стилю поведінки. Конфліктологи виділяють п'ять стилів поведінки в конфлікті: 1) ухилення; 2) пристосування; 3) конфронтація; 4) співпраця; 5) компроміс. Ці стилі поведінки спираються на модель подвійної зацікавленості. Сутність цієї моделі проявляється у заінтересованості як власним успіхом, так і успіхом протидіючої сторони. Обидва види такої заінтересованості мають рівні — від повної байдужості до вищого ступеня прояву. Ця модель припускає ефективне використання кожної зі стратегій за наявності певних умов.

Ушей, що визначають заінтересованість сторони у власних успіхах:

1. Важливість інтересів, що зможуть бути задоволеними в разі успіху.

2. Значення, яке ці успіхи можуть мати для особистого життя суб'єкта конфлікту.

3. Позитивне або негативне ставлення учасника конфлікту до своїх успіхів.

4. Ступінь боязні конфлікту.

5. Місце і роль конфліктуючих сторін у суспільстві (члени конфліктуючих груп важче ідуть на поступки, ніж незалежні індивіди).

6. Рівень згуртованості конфліктуючих груп (члени міцно згуртованих груп важко ідуть на поступки, і навпаки).

Умови, що визначають заінтересованість сторони в успіхах опонента:

1. Щира чи вдавана зацікавленість.

2. Суттєва (істотна) чи ситуативна зацікавленість.

Модель подвійної заінтересованості:

1. При варіанті "програш - програш" відбувається ухилення від конфлікту.

2. При варіанті "виграш - програш" установлюється суперництво.

3. При варіанті "програш - виграш" здійснюється пристосування.

4. При варіанті "50 на 50" іде пристосування.

б. При варіанті "виграш - виграш" спостерігається співробітництво.

Ухилення (відхід, уникнення, ігнорування) - це відсутність співпраці, що характеризується відсутністю бажання як іти назустріч опонентові, так і небажанням захищати інтереси власної сторони. Ця стратегія була і залишається однією з найбільш поширених. І сьогодні багато людей прагнуть зберігати хоч поганий, але мир, який, як відомо, кращий за добру війну.

Ухилення може бути як усвідомленим (раціональним), так і неусвідомленим (рівні почуттів). Раціональне ухилення від конфлікту здійснюється тоді, коли є підстави вважати, що подальший розвиток подій буде сприятливим для даного учасника конфлікту: або принесе йому успіх без безпосередньої участі в конфлікті, або приведе до розстановки сил у конфлікті на його користь.

При цьому існує два варіанти реалізації цієї стратегії:

а) ухилення від вирішення проблеми через ігнорування ситуації або її відкладання чи обмеження контактів із партнером;

б) ухилення від вирішення існуючої проблеми шляхом відмови від власних інтересів і здійснення кроків назустріч інтересам опонента.

Такий вибір можна вважати раціональним, коли:

• проблема групи, що викликала розбіжності, не уявляється суб'єктові значущою і не заслуговує на витрати часу і зусиль;

• з'являється можливість досягти власних цілей неконфліктним шляхом;

• конфлікт відбувається між рівними або близькими за силами, рангом чи статусом суб'єктами, що свідомо уникають усклад* нень у своїх взаєминах;

• учасник конфлікту внутрішньо відчуває свою неправоту або переживає відчуття особистої провини;

• розвиток і вирішення конфлікту не обіцяє виграшу в справах;

• потенційний виграш від конфлікту буде незрівняним із передбачуваними збитками (висока ціна перемоги);

• варто відстрочити гостроту зіткнення, щоб виграти час і знайти

додаткові ресурси для продовження боротьби. Неусвідомлене ухилення лише відкладає проблему, вирішення якої в даний час є неприємним для суб'єкта.

Домінування стратегії ухилення в конфлікті, навіть в її раціональному варіанті, призводить до ізоляції індивіда, до зневіри в свої сили та заниження самооцінки.

Пристосування (поступка, колабораціонізм) - це форма пасивної співпраці, що відрізняється схильністю до пом'якшення конфліктної ситуації, збереження гармонії існуючих відносин за допомогою певної згоди з іншою стороною. Характеризується відсутністю в однієї зі сторін бажання досягти мети й одночасно наявністю сильного прагнення досягти своїх цілей у протилежної сторони. На відміну від усіх інших стратегій поступка залежить тільки від сторони, що сама її обрала, а другій стороні залишається лише погодитися з нею.

При дефіциті часу стратегія поступок є найбільш вигідною, адже шлях поступок - найшвидший шлях до досягнення згоди. Для цього можуть бути дві причини: ціна переговорів і наближення крайнього терміну вирішення конфлікту.

Ціна переговорів — це будь-які витрати, що пов'язані з їх продовженням: втрата часу, витрати на утримання сторін, що беруть участь у переговорах, можливість втрати товарів, що служать об'єктом конфлікту (наприклад, продукти, що швидко псуються).

Крайній термін - це встановлена майбутня дата, досягнувши якої сторони несуть істотні втрати у разі недосягнення згоди.

Зворотний бік вибору стратегії пристосування полягає в тому, що ці дії можуть бути оцінені як прояв слабкості та загрожують втратою іміджу стороною, що поступилася. Це може дорого обійтися, оскільки інша сторона у цьому випадку стає на шлях активізації протидії й не шукає компромісів. Про активність втілення в життя стратегії поступок судять по тому, наскільки далеко може зайти сторона, знижуючи свої вимоги*.

Використання цієї стратегії відбувається тоді, коли:

• проблема не є важливою і значущою для суб'єкта;

• існує значна нерівність між учасниками конфлікту - опонент має істотно вищий ранг, потенціал, статус тощо;

• більше значення мають міжособистісні стосунки сторін конфлікту порівняно з предметом розбіжностей;

* з'являється прагнення надати підтримку опонентові, який буде задоволений проявом такого добросердя;

• це буде тимчасовою дією, яка не вирішує, а лише заморожує конфлікт з метою попередження його руйнівних наслідків.

Розглянута стратегія демонструє добру волю сторони, що пристосовується, веде до заощадження ресурсів, зняття напруги, збереження відносин мирного співіснування сторін. Це добре простежується в політиці, де прикладом можуть бути коаліційні уряди або союзи різних політичних партій. Сторони, що пристосовуються, демонструють добру волю і служать позитивною моделлю для опонента. Нерідко поступка стає переломним моментом у напруженій ситуації, що змінює її перебіг на більш сприятливий. Поступаючись при визнанні правоти партнера, сторона конфлікту справляє враження розумної, справедливої людини.

Однак стратегія пристосування може мати і негативні наслідки. Вона може бути сприйнята опонентом як прояв слабкості та призвести до збільшення його тиску та вимог. Можна помилитися, розраховуючи на взаєморозуміння в цій стратегії. Особистість або група, що мають у своєму конфліктному репертуарі тільки цю стратегію, стають пасивними, не можуть повністю себе самореалізувати та досягнути бажаного й задовольнити свої інтереси.

Конфронтація (суперництво, конкуренція, змагання) — це активна поведінка суб'єкта конфлікту, що спрямована на задоволення власних інтересів без урахування інтересів іншої сторони.

Під такою поведінкою розуміються будь-які спроби врегулювання конфлікту на умовах однієї сторони. Та сторона, що обирає цю стратегію, добивається задоволення своїх домагань і прагне переконати чи примусити іншу сторону піти на поступки. У цьому випадку вона прагне вплинути на іншу сторону конфлікту і не визнає її права на неприйняття цього впливу та не соромиться будь-яких засобів, що використовує для цього.

Сьогодення України характеризується подальшим розвитком протистояння у відносинах між людьми, що економічно ґрунтуються на принципі індивідуального суперництва. Окремій людині доводиться боротися з іншими представниками тієї ж групи для досягнення успіху у справах і нерідко відштовхувати їх убік. Успіх одного часто означає невдачу для іншого. Психологічним результатом такої ситуації є відчуття напруженості у відносинах між людьми. Кожен із нас є реальним або потенційним суперником для будь-якого іншого. Саме при цій стратегії часто використовуються влада, сила закону, авторитет, особисті зв'язки тощо для захисту своїх інтересів. Ця умова діє ефективно, коли:

• вона має життєво важливе значення для однієї зі сторін конфлікту;

• протидіюча сторона легко йде на поступки;

• сили впливу однієї зі сторін значно перевищують силу протидії іншої сторони;

• потрібні швидкі та рішучі дії в непередбаченій ситуації розвитку конфлікту;

• ухваленню рішення сприяє допомога авторитетної людини, яка визнає прийняте рішення найкращим;

• учасник конфлікту в даний момент не має іншого вибору. Стратегію конфронтації можна спостерігати на різних рівнях.

Для конкретного аналізу використовуються тактики конфліктної взаємодії, під якими розуміють сукупність різних засобів реалізації стратегії. Тактики конфронтації відрізняються одна від одної за ступенями тяжкості.

М'які або легкі тактики не мають на меті нанесення великих збитків опонентові, але припускають тверде наполягання на досягнення своїх цілей. До них відносяться:

• тактика дружелюбності, що припускає демонстрацію готовності до вирішення проблеми, надання необхідної інформації, пропозицію допомоги, надання певних послуг;

• тактика демонстрації непокори;

• тактика прихованих докорів — обговорення негативних дій протидіючої сторони зі своїми союзниками та не оповіщення її про це;

• тактика психологічного відступу базується на обіцянках певних благ, поступках і вибаченнях.

Запорукою успіху більшості легких тактик суперництва є те, що протидіюча сторона не здогадується про те, що є об'єктом впливу. Тому завоювання доброзичливості іншої сторони може відбутися тільки через те, що вона здогадується про дійсні цілі першої сторони. У випадку якщо друга сторона підозрює першу в її нещирості, ця тактика може виявитися не лише недієздатною, а й небезпечною. До таких тактик відносяться: тактика лестощів, єдності думок, надання певних послуг тощо. Запорукою успіху цих тактик є майстерне маніпулювання цілями дій з метою домогтися бажаних результатів.

Лестощі є корисною тактикою в різних сферах діяльності - як у міжнародній дипломатії та ділових відносинах, так і в звичайних життєвих ситуаціях. Існує багато прикладів, за допомогою яких підсилюється правдоподібність лестощів. Вони включають:

* уникнення перебільшених компліментів, що зовсім не відповідають дійсному стану справ;

• відзначення тих достоїнств протилежної сторони, щодо яких вона сама не дуже упевнена і тому піддасться на лестощі;

• обережність у дозуванні висловів позитивного і, особливо, негативного характеру;

* позитивна оцінка дій протилежної сторони в розмовах із третіми особами в надії, що похвальні слова дійдуть до другої сторони.

Другим напрямом легких тактик є те, що прийнято називати єдністю думок. Виражаючи згоду з висловами протилежної сторони, належить створити враження, що позиції обох сторін схожі. Це створює уяву про взаємний збіг позицій і веде до взаємної симпатії. Проте при використанні такої тактики необхідно:

а) уникнути враження, що це продиктовано якимись прихованими мотивами;

б) систематично погоджуватися з деякими, але не з суттєвими позиціями другої сторони, або навіть демонструвати незгоду з тих питань, з якими в подальшому згоди не передбачається.

Третій напрям легких тактик полягає в наданні послуг, бо відомо, що люди зазвичай прихильно ставляться до тих, хто робить їм щось хороше. Зрозуміло, що ця тактика провалиться, якщо протилежна сторона запідозрить, що у відповідь на надану люб'язність від неї чогось зажадають. Щоб успішно уникнути подібних підозр, варто надавати дрібні, а не суттєві послуги, або можна зробити щось хороше для іншої сторони за її відсутності, про що вона потім дізнається випадково, і тоді жодних підозр у неї не виникне.

Ці тактики створюють підґрунтя для того, щоби протилежна сторона легше пішла на поступки не внаслідок тиску або примушення, а завдяки чарівності та певним прийомам першої сторони. Такі дії будуть легшими й менш витратними, щоб схилити іншу сторону на поступки чимось важливим для неї через симпатії до вас.

Тактика прихованих докорів проявляється у вигляді несуттєвих зауважень про реальні факти, що мають на меті прикро вразити протилежну сторону. Запорука успіху такої тактики полягає в тому, щоб протилежна сторона не здогадувалася про наміри вплинути на неї.

Наприклад, стає відомо, що протилежна сторона щось зробила або сказала, маючи намір завдати їй шкоди, але ви стверджуватимете, що чудово розумієте ненавмисність її поведінки. Якщо ж протилежну сторону мучитиме розкаяння через те, що завдала вам шкоди, то вона буде схильна до того, щоб виконати ваші бажання, хоча ви можете продовжувати наполягати на тому, що не збиралися її в чомусь звинувачувати.

У багатьох людей відчуття провини надзвичайно сильне. У літературі вказуються три головні способи викликати це відчуття: по-перше, нагадати людині про колишні вчинки, що вже давно вирішені; по-друге, представити її дрібні гріхи як значно серйозніші; по-третє примусити відчути відповідальність за ті помилки, яких людина не здійснювала. Яким би чином не викликалося відчуття провини протилежною стороною, друга в результаті буде схильною до поступок.

Ефективність тактики прихованих докорів затрудняє те, що протилежна сторона просто може не помітити того, що ви робите, і не відчути своєї провини. Крім того, протилежна сторона може в результаті відчуття розкаяння не зрозуміти його причини. І, нарешті, оскільки інтереси, що лежать в основі конфлікту, при використанні тактики прихованих докорів не обговорюються, то проблема продовжує залишатися.

Нейтральні тактики.

Лестощі та приховані докори відносяться до підготовчих тактик у тому сенсі, що вони можуть побічно вплинути на послаблення опору протилежної сторони. Нейтральні ж тактики, не завдаючи прямих збитків, на відміну від жорстких, водночас і не приховують намірів, на відміну від легких.

До нейтральних тактик належать:

• тактика переконливої аргументації, тобто використання фактів, критики та висунення пропозицій для підтвердження правоти своєї позиції;

• ненасильницькі дії, що привертають увагу суспільства, - публічні вислови та скарги, невиходи на роботу, свідомо невдалі спроби самогубства, безстрокові голодування, перекриття доріг, демонстрації та мітинги з використанням транспарантів, гасел тощо;

• вплив через систему стягнень, збільшення робочого навантаження, встановлення заборон чи блокади, невиконання розпоряджень під якимось приводом, демонстративне ухилення від виконання обов'язків;

• створення союзів, збільшення групи підтримки за рахунок залучення керівників, громадськості, друзів, родичів, звернення до ЗМІ, органів влади;

• вичікування та ухилення від обговорення проблеми. Найпрозорішою з нейтральних тактик є тактика переконливої

аргументації. Вона полягає в тому, що одна зі сторін схиляє другу знизити домагання, закликаючи на допомогу логічні доводи. Перший метод: одна сторона повинна намагатися переконати іншу в тому, що має законні підстави добиватися вирішення суперечки на свою користь, і в тому, що зниження її домагань піде їй же на користь. Цей маневр вимагає великого мистецтва. У всіх випадках одна сторона добивалася успіху, переконуючи іншу піти на зниження домагань завдяки тому, що демонструвала цілком реальну альтернативу, що здавалася набагато неприємнішою, ніж це зниження домагань.

Іншим прийомом є ненасильницький опір. Під ним розуміються дії такого роду, як голодування (оголошувалися Махатмою Ганді для того, щоб домогтися поступок від англійців, що окупували в той час Індію); бойкоти; сидячі страйки; демонстрації, перекриття доріг (під час протестів від призову в армію родини призовників перегородили шлях колоні танків, а в Криму постійний рух пішоходів переходами перекривав рух автотранспорту). Найголовнішою рисою цього прийому є непорушне дотримання зобов'язань і заявлених нею вимог конфліктуючої сторони. Якщо віру в цю позицію вдається вселити протилежній стороні, то тягар відповідальності за те, що відбудеться далі, повністю лягає на її плечі.

У разі успішного застосування тактика ненасильницьких дій зазвичай веде до того, що протилежна сторона починає шукати угоди, тобто іде на поступки.

Жорсткі тактики.

Жорсткі тактики пов'язані з завданням психологічної або фізичної шкоди протидіючій сторони. До них відносяться:

1. Психологічний тиск - це прийоми використання у своїх цілях мотивів опонента, психологічний тиск тут пов'язаний зі створенням для протидіючої сторони ситуації вибору між досягненням її цілей у конфлікті та загрозою втратити спокій у повсякденному житті (застати зненацька і скористатися слабкістю, застосувати погрози, ультиматум, компромат, шантаж тощо).

2. Психологічне насильство - це використання проти опонента образ, грубості, образливих жестів, дискримінаційних заходів, наклепів, дезинформації, обману, приниження та жорсткого контролю за поведінкою та діяльністю.

3. Погрози — це вираження однією стороною своїх намірів завдати шкоду інтересам протидіючої сторони, якщо інша сторона не виконуватиме належне від неї. Там, де обіцянки пропонують пряник, погрози беруть на озброєння батіг. У погрозах зазвичай більше інформації про те, які наміри має ця сторона конфлікту. Погрози містять точну інформацію про негативні наслідки, що чекають протидіючу сторону в разі непокори, але залишається неясним, що буде, якщо інша сторона виконає те, про що просять. Тактика погроз дуже зручна.

По-перше, погрози не вимагають витрат: не потрібно роздавати нагород, не треба також і вершити покарання. Погрози діють тому, що протидіюча сторона керується бажанням уникнути розплати, і саме це бажання, більше ніж сама розплата, робить погрозу ефективною.

По-друге, ефективність погроз пояснюється також тим, що люди зазвичай більше прагнуть уникнути можливих втрат, ніж отримати можливу вигоду.

По-третє, сторона, що погрожує, виграє навіть у тих випадках, коли вона відмовляються від виконання погроз. Якщо протидіюча сторона не реагує на погрози, а погрожуюча сторона все ж таки не виконує їх, то це може бути розцінено як прояв гуманності, шляхетності.

4. Прямі фізичні дії. До них можна віднести:

• захоплення й утримання об'єкта конфлікту (об'єкт при цьому має бути матеріальним);

• фізичне насильства - знищення матеріальних цінностей, блокування діяльності опонента, спричинення болю чи нанесення тілесних ушкоджень;

• захоплення суб'єкта протидії.

5. Застосування воєнної сили — це найгостріший тип жорсткої тактики. Попри зміцнення тенденції толерантності в світі цей тип залишається повсякденною реальністю для багатьох країн і народів.

Слід мати на увазі, що застосування насильства сприяє наростанню деструктивних наслідків. Ціна конфлікту стає все більш ірраціональною.

Проміжне, середнє місце займає компроміс. Компроміс як стиль поведінки означає врегулювання розбіжностей на основі взаємних поступок, досягнення часткового задоволення своїх інтересів.

Компромісна стратегія характеризується балансом інтересів конфліктуючих сторін, або її можна назвати стратегією взаємних поступок. Компромісна поведінка може виявлятися в тому, що суб'єкти конфлікту підтримують дружні стосунки, шукають справедливих результатів, уникають лобових зіткнень і дечим поступаються заради збереження взаємовідносин. Він припускає рівною мірою активні та пасивні дії.

Активна форма компромісу може проявитися в підписанні чітких договорів, ухваленні певних зобов'язань.

Пасивна форма компромісу - це не що інше, як відмова від активних дій щодо досягнення певних взаємних поступок за тих чи інших умов.

Ефективність використання цієї стратегії залежить від таких умов;

• суб'єкти конфлікту мають бути добре поінформовані про його причини та розвиток, щоб оцінити обставини, що реально складаються;

• учасникам конфлікту належить ухвалити термінове рішення при дефіциті часу, враховуючи, що аргументи сторін однаково переконливі;

• співпраця або активна протидія не привели до успіху;

• існуючий стан справ має не дуже велике значення і дозволяє змінити поставлену спочатку мету;

• компроміс дозволяє зберегти існуючі взаємини й не втратити все.

У всіх випадках компромісу мається на увазі, що потреби його учасників не можуть бути повністю задоволені. Компроміс не можна розглядати як остаточний спосіб вирішення конфлікту. Взаємна поступка часто є етапом на шляху пошуку прийнятного вирішення проблем.

Ідеальним компромісом можна вважати рівноправне задоволення інтересів обох сторін. Іноді компроміс є єдино можливим і якнайкращим мирним варіантом виходу з конфлікту. Кожна зі сторін отримує те, що задовольняє її, замість того, щоб продовжувати війну і, можливо, втратити все. Проте компроміс є лише тимчасовим рішенням, оскільки жодна зі сторін не задовольняє свої інтереси повністю і мотив для конфлікту залишається. Якщо ж компроміс не рівний для обох сторін і одна з них поступається більше, ніж інша, то ризик відновлення конфлікту стає реальністю.

Здатність до компромісу означає наявність у сторін реалізму та високої культури спілкування, тобто якість, що особливо цінується в управлінській діяльності. Компроміс не служить способом повного вирішення конфлікту, проте він є дієвим методом його врегулювання. Ефективність компромісу варіюється в широкому діапазоні (від крихкої рівноваги до тривалого і стійкого балансу інтересів) і залежить від безлічі конкретних обставин у певному випадку. Кожного разу слід перевіряти, чи ефективний він у даному випадку порівняно зі стратегією співпраці або продовження конфлікту.

Стратегія співпраці під час конфлікту

Інтеграція спрямована на максимальну реалізацію учасниками конфлікту власних інтересів, але припускає не індивідуальний, а спільний пошук такого рішення, яке відповідає устремлінням усіх сторін. Це можливо при своєчасній і точній діагностиці проблеми, що породила конфліктну ситуацію, з'ясування як зовнішніх проявів, так і прихованих причин конфлікту, готовності сторін діяти разом заради досягнення загальної мети.

Стиль інтеграції охоче використовується тими, хто сприймає конфлікт як природне явище соціального життя, як потребу вирішити ту чи іншу проблему без завдання збитків тій чи іншій стороні. Саме він лежить в основі установки толерантності. У конфліктній ситуації можливість інтеграції проявляється в тих випадках, коли:

· проблема, що викликала розбіжності, уявляється важливою для конфліктуючих сторін і кожна з них не має наміру ухилятися від її сумісного рішення;

· конфліктуючі сторони мають приблизно рівний ранг, потенціал, статус або не звертають уваги на таку різницю;

· обидві сторони бажають добровільно і на рівноправній основі обговорити спірні питання з тим, щоби врешті-решт дійти повної згоди щодо взаємовигідного вирішення значущої проблеми;

· сторони конфлікту виступають як партнери, що довіряють один одному, зважають на потреби і переваги кожної сторони;

· існують необхідні підстави для вирішення конфлікту.

Ця стратегія може використовуватися лише у разі готовності обох сторін іти на зближення, в чому і полягає її головна складність. Перші кроки щодо подолання конфлікту непрості через те, що необхідно подолати низку бар'єрів: агресію, страх, недовіру тощо.

Для її реалізації необхідна така послідовність дій:

• роз'яснення потреб та інтересів своїх й іншої сторони;

• виявлення взаємодоповнюючих моментів у вимогах сторін;

• пошук нових варіантів рішень, що враховують потреби обох сторін;

• забезпечення партнерства, а не протистояння.

Вигоди співпраці безперечні: кожна сторона отримує максимум користі при мінімумі втрат. Утім такий шлях вирішення конфлікту дуже непростий. Він вимагає часу, енергії, терпіння, витрат інших ресурсів, а також високої конфліктологічної компетентності обох сторін рівною мірою. Нагорода при використанні цього шляху очевидна: рішення є остаточними, а партнерські відносини не лише не зруйновані, а й зміцнені сумісним рішенням щодо виходу із важкої ситуації. Це єдиний спосіб виходу з конфлікту без втрат для обох сторін. Тому сьогодні загальновизнано, що ця стратегія є стратегією успіху при вирішенні конфліктів.

Учені виділяють низку чинників, що сприяють інтеграції, це:

• історія співпраці або інтеграції в суспільстві;

• сприятливий політико-соціальний клімат;

• взаємна повага, взаєморозуміння і довіра;

• здатність до взаємних поступок;

• гнучкість позицій обох сторін;

• відкриті й систематичні зустрічі протидіючих сторін;

• організація інформування та комунікаційних зв'язків;

• наявність досвідчених і вмілих керівників.

Завершуючи опис відзначимо, що не існує жодної стратегії, однозначно прийнятної в кожній ситуації. Будь-яка стратегія добре спрацьовує в конкретних обставинах. Висока конфліктологічна компетентність полягає в тому, щоб знати всі стратегії й адекватно здійснювати вибір, необхідний для конкретних відносин.