Основи конфліктології - Гірник А.М. - 2.4. Напруженість як передумова і наслідок конфлікту

У психології напруженість розглядають як один із психічних станів, що виникає у процесі діяльності в складних умовах, коли людина оцінює ситуацію як таку, що може закінчитися для неї несприятливо. Серед чинників, які породжують напруженість, вирізняють конфлікти мотивів, ціннісних орієнтацій та цілей особистості, а також міжособистісні конфлікти. У міжособистісних стосунках виникненню конфлікту часто передує погіршення ставлення, напруженість у стосунках. Одних людей така ситуація мобілізує, викликає бойове завзяття, в інших погіршує працездатність, спричиняє загальмованість або імпульсивність поведінки. Якщо сторони отримують викривлену інформацію про слова та вчинки одне одного або одна із сторін поводиться грубо, нетактовно, то напруженість може швидко перерости у конфлікт навіть тоді, коли немає справжньої розбіжності інтересів. У процесі конфлікту й після його завершення напруженість здебільшого зберігається. Недовіра й ворожість до іншої сторони після закінчення конфлікту тривають довше, якщо сторона оцінює свої втрати у конфлікті як значні.

Одним із чинників, що впливає на ступінь обурення соціальною нерівністю, є, на думку російського соціолога Л. Гордона, звичність або незвичність такого стану речей. Констатуючи, що соціальна диференціація в Росії 90-х років XX ст. була надмірною, неефективною й недемократичною, він зауважує, що диференціація і в радянському суспільстві не була справедливішою чи помірнішою, тож більша, ніж раніше, напруженість такого обурення багато в чому зумовлена саме її незвичністю. Стан задоволення, вважає Л. Гордон, "досягається лише тоді, коли весь життєвий устрій відповідає звичним, значною мірою неусвідомлюваним, підсвідомим уявленням про належне, про правильне, про добре. Тим часом механізми масової (та й індивідуальної) свідомості влаштовані так, що основні уявлення формуються на початку життя (на етапі первинної соціалізації). Тому відчуття незвичності життєвлаштування й породжуване ним незадоволення будуть певною мірою розсіяні у масовій свідомості доти, доки не відбудеться зміна поколінь" [51, с. 53].

На думку В. Агєєва, "соціальна несправедливість так чи інакше пов'язана з відмінностями в соціальному статусі, можливостях і престижі різних соціальних груп" [1, с. 13]. Якщо статусні відмінності є законними або сприймаються як законні, то відчуття соціальної несправедливості, на думку Агєєва, не виникає. Так само його не виникає, коли дискримінована група не має можливості порівняти власне становище з тим, що е "нагорі". Саме до такого варіанта прагнуть, на думку В. Агєєва, всі узурпатори, всі авторитарні й тоталітарні режими. Так була організована імперія інків, цим шляхом ішла партійно-бюрократична еліта в радянській імперії (закриті розподільники, державні дачі, 4-те медуправління, санаторії, кремлівська школа для своїх дітей тощо). Отже, відчуття соціальної несправедливості залежить від взаємозв'язку двох параметрів: 1) законність статусних відмінностей між групами; 2) очевидність цих відмінностей для членів як високостатусних, так і низько-статусних груп (табл. 2.1).

Таблиця 11. (В. Агєєв, 1990)

Лише за умов, коли існування й незаконність статусних відмінностей стають явними, очевидними для дискримінованої групи, виникає почуття несправедливості. Але це почуття створює лише потенціал напруженості, який може перейти в реальну напруженість, а може супроводжуватися "масовою апатією населення, безвір'ям і цинізмом, песимізмом і втратою ідеалів" [1, с. 19).

Щодо переходу соціальної напруженості у конфліктні дії є різні погляди. Н. Смелзер вважає, що основним тут є формування "узагальненого уявлення", яке дістає вияв у цькуванні "цапів-відбувайлів", на котрих покладається відповідальність за соціально-структурні незгоди. На думку Р. Дарендорфа, "вибухи стаються, коли виникає найменша зміна - іскра надії, іскра гніву, або часто виявляється слабкість можновладців, або намічається політична реформа". Можливість вертикальної та горизонтальної мобільності, на думку Р. Дарендорфа, завжди зменшує конфліктний потенціал.

Цікаво, що досить близьку думку у своєрідній формі висловлює російський автор А. Агеєв, коли стверджує: "Парадокс, але й факт: від "соціального вибуху" країну надійно гарантував безлад, що панував у ній, або, цивілізовано висловлюючись, соціально-економічна й політична нестабільність, яку всі наперебій проклинали. А також загальна - зверху донизу - корупція. Бардак - найкращі ліки від революції". Далі А. Агєєв, майже за Р. Дарендорфом, пояснює, що в період нестабільності з'являються нові шанси соціального просування: "Раніше було зрозуміло: еліта замкнута, і шлях до неї тільки один - через партійно-комсомольсько-радянсько-гебешну лінію. А сьогодні до еліти можна потрапити десятками різних шляхів, вона принципово незамкнута й нестабільна: "з грязі в князі" вскочити так само легко, як з "князів" назад "у грязі"". Тому соціальний "вибух" можливий у майбутньому, коли нестабільність закінчиться й суспільство жорстко структуруеться: "Перша передумова виникнення вибуху - наявність певного порядку, жорсткої структури".

На думку українського соціолога Н. Паніної, ймовірність масової участі населення в різних акціях соціального протесту (тобто конфліктний потенціал) збільшують "такі характеристики соціальної ситуації і політичної культури населення:

1. Високий рівень незадоволеності населення умовами життя (насамперед – матеріально-економічними).

2. Посилення недовіри до офіційних структур влади й політичних лідерів.

3. Низький рівень політичної залученості – участі населення у легітимних формах громадсько-політичного життя (членство у партіях, громадсько-політичних рухах, асоціаціях, участь у виборах, контакти з представниками влади та ін.).

4. Низький рівень політичної активності - відчуття людиною неможливості законним (легітимним) шляхом впливати на соціальні процеси й політичні рішення, що заторкують її безпосередні інтереси" [137, с. 29].

Урахування поряд із незадоволеністю умовами життя недовіри до влади, залучення до легітимних форм громадського життя й відчуття неможливості впливати на політичні рішення нам видається абсолютно доречним і важливим для складання завершеної картини ситуації, яка містить конфліктний потенціал.

Ще на один важливий аспект проблеми звернув увагу американський психолог Р. Стагнер, який сформулював правило, що ступінь насильства в конфліктних ситуаціях є функцією від інтенсивності мотивації [134, с. 155]. Наприклад, за результатами одного з досліджень стереотипів, учні американських коледжів сприймають турків як неосвічених, жорстоких і ненадійних, не виявляючи до них ніяких агресивних спонук, що пояснюється браком конкуренції, пов'язаної з важливими моментами влади, добробуту чи безпеки. У той же час насильницькі конфлікти переважно пов'язані з серйозними мотивами, які стосуються економічних і політичних моментів. З погляду Р. Стагнера, існують три основні виміри конфлікту: емоційна інтенсивність, поляризація мислення і ступінь реалізму/ невротизму у сприйманні конфлікту. Емоційну інтенсивність міжетнічного конфлікту можна оцінювати за частотою і жорстокістю конфлікту, а також можна досліджувати індивідуальні настанови учасників конфлікту. Поляризація мислення виявляється у збільшенні "чорно-білих" суджень і зростає з інтенсифікацією конфлікту. Поляризація діє як фільтр, що відсіює компромісні й помірковані позиції, залишаючи учасникам орієнтацію тільки на перемогу як єдину форму завершення конфлікту. Щодо реалізму/невротизму, то автор вважає, що деякі конфлікти є реалістичними, тоді як інші є невротичними за походженням, тобто такими, що ґрунтуються на міфах, а не на реальних економічних, політичних, військових та інших інтересах. Прикладом мінімально реалістичного конфлікту, на думку Р. Стагнера, є фолклендський конфлікт між Великою Британією та Аргентиною.

Пом'якшення конфлікту (зменшення його емоційної інтенсивності і мінімізація полярного мислення) зазвичай стримується тим, що Стагнер називає "культурною шизофренією", яка виявляється в тенденції етнічних груп досягати цілей, що виключають одна одну [134, с. 157]. Наприклад, американські євреї хочуть мати вигляд лояльних американців, а не іноземців, і водночас прагнуть зберегти групову ідентичність і свою, відмінну від панівної у США, культуру. Чорношкірі американці прагнуть високооплачуваної роботи, наполягаючи на збереженні свого стилю життя, ідіоматичної мови та інших поведін-кових характеристик, які можуть бути перешкодою у працевлаштуванні.

Р. Стагнер пропонує гомеостатичну модель, за якою індивід бере участь у конструюванні стабільного оточення таким чином, щоб події в оточенні були передбачувані. У зв'язку з цим індивід може високо цінувати свою націю або іншу соціальну групу як надзвичайно важливий сектор свого оточення й мобілізувати сили для захисту цього оточення. Частиною стратегії захисту стають такі викривлення вхідної інформації, які дають змогу здійснювати ефективний захист. Конфлікт з цього погляду є проблемою конструювання соціальної реальності. Зародження й розвиток конфлікту пов'язані зі спробами індивідів, у яких виникло негативне сприйняття іншої групи, переконати членів власної групи в обґрунтованості цього ставлення. Бажання контролювати не тільки своє сприйняття, а і сприйняття інших є дуже поширеною рисою, яка, на думку окремих американських авторів, може бути ключем до розуміння конфлікту. Цікаво, що контроль за сприйманням вважають атрибутом сучасної влади й деякі російські соціологи. Зокрема, за словами Д. Дондурея: "Влада - це передусім право на інтерпретацію реальності. Іншими словами, влада – це телевізор, який практично дивиться щодня 92% населення країни".

Американські спеціалісти з міжкультурних та міжетнічних відносин Дж. Бухер і Д. Лендіс вважають, що конфлікт на ґрунті мови, релігії, зовнішності, переконань і звичаїв може стати основним джерелом напруженості в світі. Вони вирізняють такі теми як основні для міжетнічних конфліктів:

1. Міжгрупові відмінності, стереотипи, етнічна ідентичність.

2. Питання володіння землею і проблеми співвідношення статусів іммігрантів та корінних мешканців.

3. Участь зовнішніх сторін. Джерела сучасних конфліктів часто випливають із дій та політичних рішень колоніальних часів.

4. Нерівномірний розподіл влади й ресурсів. Особливо це питання стає гострим, коли сторони конфлікту займають одну й ту саму територію.

5. Мова і мовна політика. Конфлікти можуть виникати внаслідок загрози права використання рідної для групи мови або через появу мовних бар'єрів у комунікації між етнічними групами.

6. Релігія. Відмінності в релігійних віруваннях часто були в історії людства джерелом міжгрупових конфліктів [134, с. 158-162].

На думку польської дослідниці Я. Круликовської, готовність узяти участь у соціальному конфлікті й бути в ньому організатором, учасником або свідком виявляють люди, що ототожнюють себе зі справами, які становлять предмет суперечки і схильні до дій, здатних забезпечити досягнення сформульованих лідерами цілей. У процесі конфлікту їм властивий особливий настрій, в якому активність і відвага сполучені з моральною надчутливістю й нетерплячістю. Учасники переконані в тому, що історія надала їм єдиний шанс для здійснення фундаментальних змін у структурі соціального світу. Емоційній ангажованості й мобілізації великих мас людей сприяє легковажне ставлення до інтелектуальних і організаційних можливостей тієї групи, яка була носієм влади та охоронцем старої системи [58, с. 71].

Вибухові конфлікту може сприяти опублікування інформації, яка компрометує можновладців, демонструє їхню некомпетентність і брак підстав для збереження ними привілейованої позиції в суспільстві.

Професор Гданського університету К. Подоський у статті "Специфіка суперечностей і конфліктів у період системної трансформації в Польщі" виокремлює як найважливіші такі суперечності перехідного періоду:

- прагнення отримати доступ до політичної влади на центральному, регіональному та локальному рівнях політичними партіями, організаціями і соціальними групами;

- суперечності між власниками виробничих підприємств і закладами обслуговування й зайнятими на цих підприємствах робітниками;

- розбіжність інтересів виробників харчових продуктів і споживачів;

- розбіжність інтересів працівників і безробітних;

- посилення тенденцій до прояву суперечностей і конфліктів, пов'язаних із різними тлумаченнями суспільного й приватного інтересу особами, які здійснюють владу, з одного боку, та керівниками установ і підприємств -з іншого [58, с. 73].

Численні негативні приклади практики розв'язання конфліктів у Польщі у 90-х рр., на думку автора, зумовлені некомпетентністю, запальністю, переконанням у власному високому призначенні та правоті, небажанням зважати на думку інших, невмінням залагоджувати серйозні проблеми - рисами, характерними для осіб, що становили тодішню політичну та економічну еліту.

Повертаючись до теми соціальної стратифікації суспільства та впливу існуючої стратифікації на соціальну напруженість і конфліктний потенціал, нам здається вартою уваги точка зору російського фахівця Є. Кузнецова, який вважає: "Нині суспільство ділиться не на "робітників", "селян" і т. ін. (перше грубе наближення радянської епохи), а на тих, хто: а) не може або не хоче втрачати соціально-професійні навички, б) готовий швидко переміщуватися в просторі професій і спеціалізацій та в) тих, хто зміг один раз перекваліфікуватися і вже цілком облаштувався в новому. В кожній із цих груп є також подвійний поділ на тих, хто втратив, і тих, хто поліпшив добробут у результаті реформ. Хоч як дивно, але переміщення між цими групами невелике, а самі собою структури досить статичні й стабільні". Тут ми маємо ще одне підтвердження тому, що в період соціальної трансформації соціальна напруженість має мало шансів перейти в серйозні заворушення, оскільки найактивніша і здатна до організації колективних дій частина населення (потенційні лідери) отримує шанс реалізувати свої амбіції в інших сферах. Звичайно, активні є і серед тих, хто "не вписався" в нові соціальні умови, але є підстави вважати, що це значною мірою "психічно хворі люди, що захоплені ідеями соціальної перебудови, а частіше - прагненням побути на видноті... Звичайно, всю багатоманітність суспільно-політичних рухів не можна зводити до психіатрії. Але враховувати ці чинники необхідно", - вважає С. Рютін. Щоправда, існує спроба теоретично обґрунтувати роль соціальних девіантів у здійсненні революційних дій. На думку російського радикала Е. Лимонова, "найбільш революційним типом особистості є маргінал: дивна, не-влаштована людина, яка мешкає на краю суспільства, талановитий бузувір, фанатик, психопат, невдаха. Не слід думати, що таких - надто мало, аби вистачити на революційну партію... Це цілий соціальний прошарок". Щодо поширеності цього типу, то наявні в Україні та в Росії екстремістські партії і рухи є організаціями-ліліпутами, що непрямо заперечує тезу Е. Лимонова про масовість революційних маргіналів. Водночас ми згодні, що такий тип існує й має бути врахований у прогнозі ймовірності протестних дій. Так само й особи, схильні до насильства, для яких участь у протестних діях – це засіб самоствердитися, знайти соціальну ідентифікацію, взяти участь у пригоді.

Такі люди здатні створити подію, яка стає для групи символічною, відіграє роль каталізатора у переході від мирного протесту до участі в насильстві. Часто такою подією є сутичка з охоронцями порядку, в якій міліція (поліція) оцінюється як символ суспільних незгод. Коли починається безпосереднє зіткнення натовпу з міліцією, посилюється солідарність у кожній із груп і передсуди щодо іншої групи. "Поведінка чужої групи оцінюється як провокація, як замах на гідність своєї групи, а на наступному етапі цей процес повторюється в іншій групі" [199, с. 38]. В умовах анонімності маси схильність до насильства зростає. З боку учасників акцій протесту анонімність посилюється належністю до натовпу, з боку міліціонерів - шоломами, щитами й захисним одягом.

Отже, для прогнозування актів громадянської непокори в певному місті, селі, на підприємстві слід знати загальне тло, на якому приймаються рішення (кризовість ситуації та рівень напруженості), здатність протестантів до координації дій та одержання підтримки від якоїсь групи (кримінальні дії в Сумгаїті у 1988 р. чинили близько 50 осіб, яких супроводжував натовп у кількасот осіб, що схвалював ці дії), а також мати психологічні (патопсихологічні) портрети лідерів.

Соціальну напруженість у суспільстві можна порівняти з температурою тіла людини. Ця температура дещо відрізняється при вимірюванні різних ділянок шкіри, вона залежна певним чином від температури повітря, його вологості, від одягу. Відомо, що відбуваються фізіологічні коливання температури шкіри протягом дня. Температура внутрішніх органів є різною і залежить від інтенсивності біохімічних процесів, які в них відбуваються. У здорових людей може спостерігатися постійне підвищення або зниження температури тіла в межах 0,5 градуса. Водночас нормальна життєдіяльність людини можлива лише в діапазоні кількох градусів. Підвищення температури понад 40-41 градус небезпечне й супроводжується тяжкими наслідками для організму. При більшості запальних та інфекційних захворювань відбувається підвищення температури (а ще деякі інфекційні захворювання характеризує певна динаміка зміни температури тіла) - тож це має важливе діагностичне значення.

Так само рівень соціальної напруженості є важливим діагностичним показником здоров'я чи хвороби суспільства. Зростання соціальної напруженості понад певний рівень є свідченням порушення гомеостазу соціальної системи, що (аналогічно до підвищення температури тіла) може зумовлюватися різними причинами. Нормальний соціальний розвиток відбувається в межах певного діапазону соціальної напруженості. І подібно до того, як температура окремих органів тіла є важливим чинником діагностики їхнього стану, так само соціальна (соціально-психологічна) напруженість у соціальній групі (мешканців певного регіону, національної або професійної групи тощо) є важливим діагностичним показником, що має використовуватися при розробці заходів "лікування" соціальної хвороби.

Таким чином, можна розрізнити три типи напруженості: соціальну, соціально-психологічну та психологічну - за належністю до різних суб'єктів. Соціальна напруженість є характеристикою стану суспільства (або громади) в цілому, соціально-психологічна - стану соціальної групи, психологічна напруженість - стану індивіда. Оскільки про психічну напруженість ми не згадували в нашому огляді, нагадаємо: її визначають як психічний стан, що зумовлений передбаченням імовірності несприятливого для суб'єкта розвитку ситуації. Характерним прикладом такої напруженості є передекзаменаційний стан студента, не впевненого у своїх знаннях. На відміну від цього, напруженість у групі зумовлена відчуттям соціальної несправедливості й може бути виміряна такими показниками, як довіра членів групи до органів влади, готовність їх до участі в акціях протесту тощо.

При цьому ми вважаємо доцільним розрізняти потенціал напруженості і протестний потенціал. Перший визначається за параметром задоволення-незадоволення соціальною ситуацією, другий - активністю невдоволених, їхніми оцінками можливих наслідків цієї активності (шанс змінити ситуацію на краще і шанс постраждати як учасникові протестної акції), а також наявністю й широтою можливостей поліпшити власне життя за рахунок вертикальної і горизонтальної мобільності. Тобто чим менш імовірною видається нам можливість перемогти наявну несправедливість і чим невідворотнішим є покарання за активність, спрямовану проти певних носіїв чи інститутів влади (зокрема покарання за участь у легітимних формах протесту), тим пасивніше поводиться більшість людей. Також суттєво пом'якшує протестний потенціал можливість "зробити кар'єру", "перейти на інше (краще) місце роботи", "розпочати власний бізнес", "виїхати на заробітки", "отримувати "ліві" підробітки" тощо. Активність можна оцінити за готовністю брати участь у протестних акціях, можливі наслідки своєї активності - також отримати методом опитування. Таким чином,

де ПП – протестний потенціал; Рн - рівень напруженості; Г - готовність до участі в акціях протесту; ОН - оцінка наслідків участі у протестних акціях; СШ - самооцінка шансів поліпшити своє життя без конфронтації з владою.

На наш погляд, індекс протестного потенціалу може обчислюватися для цілісної спільноти (колективу) - наприклад, для працівників підприємства, мешканців села або міста (місцевої громади), національної меншини, що проживає компактно. Числові значення протестного потенціалу, які свідчать про конфліктну ситуацію, мають бути отримані експериментально. Водночас перехід протестного потенціалу в протестні дії та характер цих дій (легітимні або нелегітимні форми протесту) залежить не тільки від величини протестного потенціалу, а й від рівнів політичної залученості та політичної активності, наявності сильних лідерів, чинників ситуативного плану (вплив нової інформації, провокативні дії іншої сторони, уявлення про виникнення "вікна можливостей" (ситуації - або зараз, або вже ніколи) тощо).