Основи конфліктології - Гірник А.М. - 4.2. Дослідження та прогнозування ескалації конфлікту

Процес поглиблення й розширення конфлікту називають ескалацією, яка, своєю чергою, може бути такою, що неперервно зростає, або хвилеподібною (коли періоди конфронтації чергуються з періодами спаду боротьби), повільною (млявою) або швидкою (крутою) (рис. 4.5).

Ескалація конфлікту виявляється в розширенні кола учасників та збільшенні інтенсивності їхніх дій, зокрема ознаками ескалації збройного конфлікту вважають: а) збільшення кількості держав або сторін у збройній боротьбі; б) збільшення чисельності збройних формувань, втягнутих у конфлікт; в) такі зміни у засобах ведення бойових дій, які призводять до збільшення жертв війни.

Ступінь напруженості

Варіанти ескалації конфлікту

Рис. 4.5. Варіанти ескалації конфлікту

Серед європейських учених досить популярною є модель ескалації конфлікту, що складається з дев'яти стадій. Ґрунтуючись на своїх дослідженнях конфлікту в педагогічному колективі, шведський дослідник X. Бродаль описав три основні фази ескалації - суперечка, емоційна ворожість, заподіяння шкоди, в кожній з яких виокремив три щаблі, таким чином, повна ескалація охоплює дев'ять щаблів [19]. Ці самі щаблі докладно описав Фрідріх Глазл [47]. Оскільки обидва дослідники аналізують одну й ту саму модель міжгрупового конфлікту, дещо відрізняючись лише в назві стадій, видається доцільним подати опис щаблів ескалації конфлікту, ґрунтуючись на обох публікаціях.

Перший щабель. Затвердіння позицій. Точки зору учасників ніби тверднуть, дубіють, стереотипізуються. Початково виявлені розбіжності в поглядах не вдалося самостійно подолати, що викликало роздратування сторін. Подальші дискусії нагадують зіпсовану платівку - одноманітні повтори аргументів, легко заздалегідь передбачити, що скаже кожний з опонентів. Сторони усвідомлюють, що в розв'язанні проблеми вони тупцюють на місці, що призводить до зростання напруженості між ними й започатковує процес формування груп, члени яких поділяють одну з двох інтерпретацій ситуації, створюють певні засади селекції інформації щодо спірної проблеми. Починається збирання негативної інформації щодо членів конкуруючої групи. Інша група сприймається як уперта й нерозумна. Взаємодія з нею викликає розчарування та сприймається як зайвий клопіт і марнування часу. Оскільки зусилля порозумітися виявилися безплідними, сторони починають сумніватися в тому, що інша сторона прагне примирення. Виникає підозра про приховані мотиви.

Перехід до другої стадії починається тоді, коли одна чи обидві сторони втрачають віру в можливість вирішити проблему шляхом прямих і чесних переговорів.

Другий щабель. Поляризація. Сторони помічають лише ті факти, що підтверджують їхні власні вимоги. Посилюється несумісність позицій, питання ставиться "або-або". Якщо в конфлікті задіяно групи людей, то починається організаційне оформлення груп, робляться спроби залучити до своєї групи якнайбільше осіб. У такій ситуації членам колективу, що не за-діяні в конфлікті, щодалі важче зберігати нейтральну позицію.

Участь у дебатах стає засобом виділитися, підвищити свою популярність у групі. Коли для забезпечення успіху раціональних аргументів стає недостатньо, сторони вдаються до "квазіраціональної" аргументації, наприклад:

- до суперечки щодо першопричин актуальної проблеми з метою запобігти звинуваченням;

- до гротескного перебільшення прихованих смислів і послідовності позиції опонента, доведення її до абсурду;

- до коментарів щодо співвідношення центрального предмета конфлікту з іншими обставинами, пов'язування його з ширшими ціннісними міркуваннями;

- до посилання на авторитети або традицію задля легітимізації власної точки зору;

- до висування альтернатив у їхній екстремальній формі, щоб підштовхнути опонента до прийняття "розумного компромісу".

Такі тактичні трюки мають на меті вивести супротивника з рівноваги або отримати односторонні переваги в сутичці. Основна взаємодія переміщується з площини зіставлення раціональних аргументів до площини емоційного впливу й ситуативної переваги в силі риторики. Вишукуються помилки та похибки іншої сторони для використання у контргрі. Зростання недовіри створює відчуття небезпеки і втрати контролю над ситуацією. Це відчуття сторони намагаються компенсувати акцентацією уваги на власному іміджі, на своїй правоті та силі.

Коли одна з груп відчуває, що подальші дискусії не мають сенсу, і починає діяти без узгодження з іншою стороною, конфлікт переходить на наступний щабель.

Третій щабель. Відгороджування. Сторони доходять висновку, що рішучі дії, а не аргументи мають переконати іншу сторону у власній правоті. Спільні інтереси втрачають пріоритетність, сторони починають розглядати одна одну як суперників. Головним стає відчуття занепокоєння через можливість бути спійманим супротивником. Тому кожна зі сторін прагне перейти від ситуації взаємозалежності до домінування над супротивником. Прагнучи одноосібної переваги, кожна сторона сподівається послабити іншу, але за жодних умов не хоче допустити такої переваги над собою. Ніхто не довіряє словам іншої сторони, водночас обмеження спілкування з опонентом породжує страх перед його можливими діями. Фантазії про можливі мотиви і таємні стратегії виходять з-під контролю.

Зростає потреба в дотриманні єдиної точки зору та узгодженої інтерпретації подій у межах кожної групи. Уявлення та інтерпретації тяжіють до найпростішого спільного знаменника, посилюється відчуття єдності в групі.

У ситуації, що склалася, групи вбачають вплив зовнішніх обставин, які їм непідвладні. Це дає підставу зняти з себе відповідальність за перебіг подій. Більшість вчинків групи розглядається як необхідна реакція на поведінку іншої сторони.

Четвертий щабель. Хибні образи. Уявлення одне про одного у супротивників еволюціонували до примітивних стереотипів, і кожна сторона чекає підтвердження найгірших підозр. Ці стереотипи створюють відчуття передбачуваності дій іншої сторони. Індивіди наділяються певними характеристиками (такими, як некомпетентність, ненадійність) лише тому, що вони належать до конкурентної групи. Водночас упередженість щодо мотивів та інтенцій іншої сторони, її нездатності змінитися ще не заперечує права на справедливе ставлення до неї зі свого боку (як це станеться на наступньому щаблі). Оточенню розповідають "усю правду" про опонентів і водночас для контрасту ознайомлюють із повним списком власних позитивних рис Робляться зусилля до якнайбільшого поширення негативного іміджу супротивника, водночас критика ведеться у формах, що не порушують норм етикету. Застосовуються двозначні вислови, іронія, натяки. При цьому високою є імовірність аналогічних дій з іншої сторони. Часто це призводить до падіння авторитету обох сторін серед оточення. Виграш в іншої сторони стає чи не важливішим за вирішення початкової проблеми. Якщо стороною конфлікту є група, в ній виділяються лідери. Тих членів групи, котрі прагнуть зайняти більш зважену позицію, група розглядає як ненадійних, їх можуть виштовхувати з групи.

П'ятий щабель. Втрата обличчя. "Зберігати обличчя" означає уникати таких відкритих дій, які можуть поставити під сумнів статус людини як порядного громадянина суспільства. Втрата обличчя означає, що сторони конфлікту відчувають, як вони раптом зазирнули за маску іншої сторони й відкрили її аморальну, ненормальну і злочинну сутність. Тут ми маємо радикальну трансформацію образу, яку одна сторона складає про іншу. Це відчувається не як еволюція старого, упередженого образу, а швидше як раптове проникнення у справжню природу іншої сторони. З цього моменту вся історія конфлікту починає бачитись у новому світлі як послідовне проведення аморальної політики іншою стороною з самого початку. Зникає неоднозначність, все стає "прозорим" і "зрозумілим". Усі конструктивні кроки іншої сторони тепер тлумачаться як прикриття її справжніх підступних намірів. Позиції, яких дотримувалися сторони, визначаються вже не в термінах переваги й недосконалості, а в термінах ангельського і диявольського. Своя сторона репрезентує світлі сили цього світу, тоді як інша втілює всі злі, деструктивні, бісівські. Якщо на попередньому щаблі стереотипний образ супротивника ґрунтувався на визнанні його некомпетентності, то тепер - на ствердженні його моральної неповноцінності. Атмосфера протистояння стає брудною. Про супротивника створюють облудні міфи. Коли темні риси супротивника виявляються в його негідній поведінці, інша сторона тріумфує. Кожен вважає себе борцем за правду, постійно вдаючись до морального обґрунтування своїх дій. Характерною ознакою цієї стадії є відчуття нудоти від самої вже присутності іншої сторони.

Коли сторони починають висувати ультиматуми і серйозно загрожувати одна одній, конфлікт переходить на наступний щабель.

Шостий щабель. Погрози. Супротивники готові використати всю владу, яку вони мають, щоб примусити протилежну сторону підкоритися. Якщо на попередніх стадіях тиск на іншу сторону зумовлювався внутрішнім невдоволенням, то тепер погрози використовують для того, щоб примусити противника піти на певні поступки.

Розрізняють три фази зростання погроз: А. Сторони висловлюють взаємні погрози, щоб продемонструвати свою непохитність. Сторона, що погрожує, прагне привернути увагу до себе та своїх вимог, показати свою незалежність і здатність вплинути на низку питань, які обговорюються, примусити супротивника підкоритися певній вимозі під тиском загрози санкцій. Б. У наступній фазі погрози стають більш конкретними і недвозначними. Щоб підкреслити вагомість своїх погроз, сторони роблять відповідальні заяви, від яких вони надалі не зможуть відмовитися без втрати довіри до серйозності своїх намірів. В. У третій фазі погрози набувають форми ультиматуму.

Одним із наслідків цієї динаміки є те, що сторони втрачають контроль за перебігом подій. Вони самі створюють ситуацію, в якій вимушені реагувати радикально і поспіхом. Сприйняття ситуації стає дедалі менш дотичним до реальності. Кожна зі сторін зосереджена лише на власних вимогах і тлумачить застосування погроз як необхідність перешкодити супротивникові перейти до використання сили. Кожен очікує, що інша сторона тиснутиме. І кожна сторона, на яку тиснуть, бачить свої можливі втрати у випадку, коли погрозу буде реалізовано, й тому гуртується, щоб відповісти контрударом. Почуття власного безсилля породжує страх і, можливо, нестримну лють. На цьому щаблі конфлікт стає більш ускладненим, важким для розуміння й неможливим для управління. Своїми діями сторони ставлять одна одну в ситуацію цейтноту, коли зменшується можливість зважити свої дії, порівняти альтернативи. Поведінка стає щодалі імпульсивнішою та панічною. Будь-яка дія, що обіцяє сильний ефект, стає привабливою. Досить часто на цій стадії сторони висловлюють у пресі свої скарги на супротивника.

Щоб бути дієвими, погрози мають бути правдоподібними. Сторона, яка застосовує погрозу, мусить переконати іншу сторону і свідків у тому, що погроза реальна і серйозна. Публічні заяви або дрібні агресивні вчинки можуть застосовуватися, щоб підтримати віру в імовірність реалізації загрози. Інша сторона сприймає таку поведінку як доказ агресивних намірів супротивника і шукає контрзаходів.

Серйозний ризик на цьому щаблі виникає у зв'язку з тим, що напруженість, неконтрольовані агресивні дії, зростання хаотичності і складність ситуації призводять до того, що окремі особи або мікрогрупи в складі конфліктуючих груп можуть почати не санкціоновані лідерами групи дії; їхня поведінка імпульсивна, часто деструктивна, їх важко зупинити навіть за умови прагнення лідерів зберігати перемир'я.

Стратегія погроз діє доти, доки сторони вважають, що погрози виконують функцію стримування супротивника. Коли ж сторони починають шукати засобів, щоб реалізувати погрози, застосувати санкції до іншої сторони, конфлікт переходить на наступний щабель.

Сьомий щабель. Обмежене руйнування і насильство. Оскільки на попередньому щаблі було поставлено під сумнів безпеку сторін і тепер вони очікують від супротивника серйозних деструктивних дій, істотного значення набуває гарантування власної безпеки. Супротивник постає як перешкода, яку слід ліквідувати атакою, спрямованою на позбавлення його можливостей шкодити. Він стає винятково ворогом, позбавленим людських рис. Щодо нього можуть вживатися слова "ліквідувати", "знищити". Розум сторін паралізований. Діями керує прагнення завдати втрат супротивникові, позбавити його фінансових ресурсів, юридичного статусу, всіх джерел його сили і можливої підтримки. Атаки однієї сторони породжуть ще більш руйнівну відплату.

Восьмий щабель. Руйнування центру координації дій. Руйнівні дії посилюються і спрямовуються на виведення з ладу центру стратегічної важливості (системи управління чи прийняття рішень). Представники та лідери супротивника стають головною мішенню атак, що мають на меті підірвати єдність групи, розвалити, розчленувати єдиного опонента на дрібні угруповання. Метою атак тепер є руйнація основ існування супротивника. Єдиним стримувальним чинником залишається турбота про власне виживання. Коли ж відкидається і прагнення до самозбереження, конфлікт переходить на наступний щабель.

Дев'ятий щабель. Тотальна руйнація. Усі наявні засоби використовуються без усякого сорому для тотальної руйнації. Руйнування, банкрутство, ув'язнення, фізичний біль уже нічого не важать. Жоден крок назад неможливий, усі мости спалено, навіть загроза самознищення не є перешкодою, якщо таким чином можна завдати поразки ворогові. Єдиний клопіт на шляху до прірви - переконатися, що й ворог туди впаде.

Американський політолог М. Амстутці запропонував інші щаблі конфлікту: напруженість - незгода - суперництво - спір - ворожість - війна. А французький учений Ж. Фове пропонує розрізняти не щаблі конфлікту, а рівні відносин: відносини співробітництва - відносини примирення - відносини протидії — відносини суперечності - непримиренні відносини.

Американський експерт із питань криз і конфліктів М. Бречер запропонував низку гіпотез щодо умов ескалації міжнародної кризи, які ми наводимо у викладі журналістки І. Підлуської [140].

Гіпотеза 1. Міжнародна криза має найбільше шансів перерости у повномасштабний конфлікт за таких умов:

- коли криза виникає в багатоцентровій структурі;

- коли криза виникає за межами існуючої системи;

- коли вона є складовою "хронічного" конфлікту;

- коли основні противники географічно наближені один до одного;

- коли в протистояння втягнуто більше ніж дві сторони, що більше учасників, то більше різних інтересів поставлено на карту;

- коли сторони, втягнуті у кризу, різні у військовому, економічному, політичному та культурному сенсі;

- коли суперечка точиться навколо кількох взаємопов'язаних проблем.


Гіпотеза 2. Міжнародна криза має найбільше шансів спричинити насильство, якщо:

- є всі умови, наведені в гіпотезі 1;

- на чолі сторін-учасниць стоять військові або інші авторитарні режими, а не демократії;

- найміцніші розвинені держави надають активну військову допомогу державам-учасницям.

Гіпотеза 3. Міжнародна криза має набільше шансів перерости в жорстке збройне протистояння, якщо:

- є всі умови, наведені в гіпотезах 1 і 2;

- приводом до ескалації стало явне насильство;

- потерпіла сторона відповіла рівнозначним, або й масштабнішим, насильством.

Гіпотеза 4. Держава має щонайбільше шансів призвести до ескалації кризи чи передкризового періоду у повномасштабний конфлікт, якщо:

- державою править недемократичний режим;

- вона перебуває в стані хронічного конфлікту зі своїми супротивниками;

- вона сильніша за своїх супротивників;

- це молода або нововідроджена політична одиниця;

- держава перебуває в стані гострої внутрішньої нестабільності.

Гіпотеза 5. Держава має найбільше шансів призвести до ескалації кризи від ненасильства до насильства, якщо є всі умови, наведені в гіпотезі 4, і якщо держава має підтримку однієї з могутніх держав.

Гіпотеза 6. Державі найчастіше загрожує ескалація кризи і розв'язання конфлікту проти неї, якщо:

- ця держава не є складовою домінуючої системи;

- нею керує недемократичний режим;

- ця держава слабша за своїх супротивників;

- це нова або нововідроджена держава;

- вона переживає період гострої внутрішньої нестабільності.

Гіпотеза 7. Державі найчастіше загрожує ескалація кризи і спалах конфлікту, що супроводжується насильством, якщо:

- зовнішньополітична криза характеризується всіма умовами, зазначеними в гіпотезі 6;

- країною править недавно встановлений режим;

- держава територіально мала [140, с. 22].

У статті "Ескалація міжнародного конфлікту" американський політолог К. Райт пропонує свій метод оцінки ймовірності ескалації або завершення конфлікту [70, с. 95-97], а саме таке рівняння:

де Nx – національні інтереси суб'єктів X та У, задіяних у конфлікті; Рх і Ру – військові сили X та У, задіяні у конфлікті (враховуючи сили союзників); Сх і Су - "вартість" конфлікту для X та У (витрати на озброєння, матеріальні й людські втрати); Wx і Wy – тиск на Х та У світової громадської думки на користь мирного вирішення конфлікту; Рх i Ру – потенційні сили Х та У; Ух і Уу – ступінь вразливості X та У в результаті військових дій.

Величини оцінюються за стобальною шкалою. Знак формули демонструє готовність конфліктанта до нарощування чи згортання конфлікту, а абсолютне значення вказує на ступінь цієї готовності. Райт зазначає, що важливе значення у готовності до нарощування або згортання конфлікту має сприйняття ситуації тими, хто приймає рішення, а не об'єктивна реальність. Він визнає, що висновки, які можна отримати, застосовуючи його формулу, мають приблизний характер і залежать від кваліфікації експертів, котрі оцінюватимуть величини, які мають наповнити формулу.

4.3. Інформаційна підтримка прийняття державних рішень у кризових ситуаціях
5. ПЕРЕГОВОРИ Й ФАСИЛІТАЦІЯ
5.1. Позиційні та принципові переговори
5.2. Підготовка до переговорів та їх проведення
5.3. Фасилітація
5.3.1. Поняття фасилітації. Фасилітація в роботі керівника
5.3.2. Цілі і техніка фасилітації
6. ПОСЕРЕДНИЦТВО В КОНФЛІКТАХ
6.1. Поняття посередництва в конфлікті
6.2. Історія посередництва (медіації)
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru