Основи психології - Киричук О.В. - Принципові основи психологічного дослідження вчинку.

Три сторони психологічної структури вчинку мають кожна внутрішній і зовнішній аспект. Ситуацію, мотивацію і вчинковий акт можна розглядати з суто зовнішнього боку, не цікавлячись тим, що ж становить собою вчинок як суб'єктивне переживання людини. Це лягло в основу природничо-наукового принципу або підходу до вивчення психічної діяльності людини. Ситуацію, мотивацію і вчинковий акт можна розглядати з суто внутрішнього боку, здійснюючи акцент на суб'єктивному переживанні як головному ядрі вчинку, у відношенні до якого сама тілесна дія тлумачиться як простий механічний акт утілення суб'єктивно виникаючих рішень. Ці два підходи було впроваджено в психології як принципи об'єктивно-природничий та інтроспективний. Сучасна психологія ставить вимоги до поєднання об'єктивного і суб'єктивного аспектів у розкритті трьох сторін учинкової структури (принцип учинкової кореляції об'єктивного й суб'єктивного).

Об'єктивно-природничий принцип. Об'єкт наукового дослідження виступає спочатку повністю позбавленим свого суб'єктивного аспекту. Дії психологічного об'єкта пояснюються як машиноподібні реакції на вплив довколишнього середовища. При цьому дослідник не допускає перенесення своїх суб'єктивних якостей на досліджуваний об'єкт. Провісник Нового часу в науці Р. Декорт спрямував такий погляд найперше на психіку тварин. Фізіологи та психологи, аж до появи генія І.П.Павлова і трохи раніше /. М. Сеченова, не наважувалися розглядати таким же чином психічну діяльність людини, вважаючи її головним ядром специфічний внутрішній світ і наголошуючи на його складності і незводимості до будь-яких тілесних процесів. Щоправда, дві згадані позиції виявлялися часто поруч, а, говорячи принципово, вони існували у різних формах із давніх-давен, як тільки люди почали міркувати над природою і смислом свого життя. Але в другій половині XIX ст. прогрес у дослідженні тілесної, мозкової структури психічного став поступово гальмуватися. Фізіологи не наважилися підняти руку на дослідження нервового субстрату внутрішнього світу людини, вважаючи тілесне і душевне різними атрибутами буття, вказуючи, зокрема, на те, що тілесне можна досліджувати в просторово-часових відношеннях, а психічне тільки в часових, не бачачи можливості "покласти" психічне на просторову структуру.

Розвиваючи думки Сеченова, висловлені у праці "Рефлекси головного мозку" (1863), Павлов зайняв чітку об'єктивну позицію дослідження, вирішивши перебувати в ролі "чистого" фізіолога, тобто об'єктивного зовнішнього спостерігача і експериментатора, що має справу виключно із зовнішніми явищами та їхніми відношеннями. Павлов зауважував, що "для натураліста все в методі, в шансах здобути міцну істину, і з цієї тільки, обов'язкової для нього, точки зору душа (тобто протилежне зовнішньому спостереженню) як натуралістичний принцип не тільки не потрібна йому, а навіть шкідливо позначалася б на його роботі, обмежуючи сміливість і глибину його аналізу". "Коли натураліст,— писав він далі,— ставить перед собою завдання повного аналізу діяльності вищих тварин, він, не зраджуючи принципу природознавства, не може, не має права говорити про психічну діяльність цих тварин. Природознавство — це робота людського розуму, спрямованого до природи, який досліджує її без будь-яких тлумачень і понять, запозичених з інших джерел, крім самої зовнішньої природи. Стосовно психічної діяльності вищих тварин натураліст переносив би на природу ідеї, запозичені зі свого внутрішнього світу, тобто тепер повторив би те, що людина зробила колись, при першому зверненні її думки до природи, коли вона підкладала під різні мертві явища природи свої думки, бажання, почуття. Для послідовного натураліста й у вищих тварин існує тільки одне: та або інша зовнішня реакція тварини на явища зовнішнього світу... Строге природознавство має тільки встановити точну залежність між даними явищами природи і відповідними діяльностями, реакціями організму на них; інакше кажучи, досліджувати зрівноважування даного живого об'єкта з довколишньою природою".

І. П. Павлов не заперечував наявності суб'єктивного світу у людини і навіть у вищих тварин. Він навіть вважав завданням своєї фізіології Підготувати плацдарм для взяття цієї важкоприступної фортеці. Холодне безпристрасне спостереження експериментатора над організмом-машиною суперечить його власним почуттям, які яскраво реагують на страждання живої істоти. І. М. Сеченов здійснював досліди з тваринами організації, не вищої за жаб. Сам же Павлов досліджував живих цілісних тварин. Його оцінка розумової діяльності собаки була такою високою, що. він навіть виголосив афоризм: "Собака вивів людину в люди". Тут важлива чітка об'єктивна позиція натураліста, який хоче мати перед собою предмет дослідження без будь-яких сторонніх додатків. Це особливо стосується психології, в яку справді було внесено чимало суб'єктивіст- k ських фікцій.

Видатний вітчизняний анатом, фізіолог і психолог В. М. Бехтерев створив своєрідний — рефлексологічний — напрям у психології, в яку намагався внести об'єктивний натуралістичний спосіб мислення. В той час як Павлов прагнув залишатися фізіологом, Бехтерев створив і саме психологічну систему. Він намагався вивчати людське життя в усіх його різноманітних проявах із суворо об'єктивної точки зору, з'ясовуючи співвідношення між людиною та довколишнім світом на зразок того, як натураліст вивчає життя мікробів і взагалі нижчих тварин. Бехтерев не припускав будь-яких вагань у цьому питанні, навіть якщо мова йтиме про високоорганізовані істоти, що мають розвинене соціальне життя. "Ми можемо і повинні вивчати різноманітну діяльність людини,— зазначав він,— тобто її дії, мовлення, міміку, жести і так звані інстинктивні, точніше спадково-органічні прояви з суворо об'єктивної точки зору і у зв'язку з зовнішніми та внутрішніми впливами, не звертаючись до суб'єктивного аналізу і до аналогії з самим собою. При цьому, певно, ми мусимо стати , на шлях природничо-наукового вивчення предмета в його соціальному оточенні, з'ясовуючи співвідношення дій і вчинків, а також й усіх інших проявів людської особистості, з зовнішніми приводами, що їх викликають, як тепер, так і в минулому, з тим, щоб знайти закони, яким підлягають ці прояви, і визначити ті відношення, які встановлюються між людиною та фізичним, біологічним і особливо соціальним світом, що оточує її".

Бехтерев не допускав суб'єктивної точки зору, виходячи з най- ' важливішого висунутого ним принпипу індивідуалізації. Суб'єктивний метод, яким користуються при вивченні психіки іншої істоти за аналогією, сприяє ідентифікації об'єкта дослідження з самим собою, чим втрачається для науки неповторна своєрідність іншої істоти. "Кожна особистість має різно встановлені співвідношення зі світом завдяки неоднаковим умовам спадкування, виховання та життєвого досвіду. Найбільше це стосується соціальних відношень. Ось чому вона являє собою істоту особливу, своєрідну, неповторну, в той час як суб'єктивістські тлумачення передбачають аналогію з самим собою, а такої аналогії насправді немає, принаймні в найбільш високих, а отже й більш цінних проявах людської особистості... До вивчення сторонньої людської особистості, яка виявляє себе і сукупністю різноманітних зовнішних проявів і форм мовлення, міміки і цілого ряду дій і вчинків, з точки зору справжньої науки може і повинен бути тільки один підхід, який дає метод, звичайно застосовуваний усюди в природознавстві, який полягає в строго об'єктивному вивченні предмета без будь-яких суб'єктивних тлумачень і без звернення до питань свідомості".

Дії та вчинки, як вони виступають з погляду об'єктивного принципу з нехтуванням суб'єктивних намірів, бажань, з ототожненням зовнішнього та внутрішнього, розкриваються лише в їхній результативності, внаслідок чого стає неможливим розкрити справжню моральну сторону людської поведінки. Одна і та ж зовнішня акція людини буде по-різному кваліфікована залежно від того, який задум мала людина перед її здійсненням. Ось чому, залишаючи вимогу суворо об'єктивного погляду на предмет дослідження, слід перейти до пізнання суб'єктивних установок особистості. Але як? Безпосередній вхід може бути тільки до власної суб'єктивності. Мій внутрішній світ я можу бачити лише через нього самого. Суб'єктивність іншої людини дається мені лише через учинки, дії, діяльність, поведінку. Інша людина завжди звернена до нас своєю тілесною природою. Виникає питання: чи може вона дати нам якусь можливість через її особливості і своєрідності увійти в цей внутрішній світ? Психологи, які вважали, що предметом психології слід вважати саме суб'єктивний світ людини, запропонували кілька способів проникнення до нього.

Інтроспективний принцип. Німецький філософ-ідеаліст, психолог, естетик Т. Ліппс (1851— 1914) прямо проголосив, що вивчення свідомості ніколи не може бути чимось іншим, як вивченням своєї власної свідомості. Але оскільки психологія не може обмежитись тільки єдиним індивідом, виникає питання: як я можу знати про існування чужого життя свідомості? На це питання Ліппс дає таку відповідь: "Ми знаємо про чуже життя свідомості тільки шляхом учуття. У відомих процесах, які ми називаємо проявами життя чужого тіла, перед нами постає з первісною необхідністю життя свідомості, схоже на те, яке ми безпосередньо знаходимо в нас самих". Фізичним оком, міркує Ліппс, я не можу бачити свідомості, почуття, волі іншого індивіда. Але коли я сприймаю тілесні процеси іншого індивіда й бачу при цьому його суб'єктивний світ, пов'язаний з цими процесами, то "смисл тієї зв'язаності полягає ось у чому: в акті сприймання чужого прояву життя "існують" для мене разом із .тим певні почуття й воля. Це означає, що коли я здійснюю ці акти, я разом із тим маю свідомість певної волі або певної психічної діяльності або певної поведінки. Але при цьому цей акт сприймання і це усвідомлення психічного існують не поруч, а один в одному. Це — єдине неподільне загальне переживання. Я переживаю те психічне безпосередньо в тих фізичних процесах, тобто в переживанні або сприйманні їх, і разом з тим усвідомлюю його об'єктивне існування та його зв'язаність зі сприйнятим фізичним процесом. Те, що безпосередньо я можу знайти тільки в собі самому, я переношу в чуттєво сприйнятий предмет, вношу це туди способом, що не піддається більш детальному описові, "проектую" й разом з цим

об'єктивую". Зрештою усі ці міркування Ліппс звів до принципу наслідування, поклавши в його основу біологічно спадкові механізми.

Спроби Ліппса знайти безпосередній шлях до суб'єктивності не мають ні реальних, ні логічних підстав. Учуття є метод, який по суті обминав вчинкову складність людської поведінки, діалектику зовнішнього і внутрішнього. І цей метод був відкинутий більш позитивістськи спрямованими психологами і філософами, зокрема Б. Мейманом і Б. Расселом.

Німецький педагог і психолог Е. Мейман (1862— 1915) інтелектуалізує процес пізнання чужого внутрішнього світу і зводить цей процес до умовиводу саме на основі аналогії. Особливості спостереження над іншими людьми Мейман бачить у тому, що за зовнішніми ознаками душевного життя, за зовнішніми ознаками індивідуальності психолог здійснює умовивід про їхні внутрішні психічні переживання. Зовнішні ознаки виявляються тут симптомами внутрішнього життя. Ними можуть бути які-небудь дії або відношення індивіда. На цій основі психолог з'ясовує, які психічні процеси і психофізичні властивості індивіда лежать у їхній основі. Мейман наполягає на тому, що такого роду з'ясування завжди здійснюється за аналогією з нашим власним внутрішнім життям та Його проявами, які психолог завжди знаходить у самого себе. Це означає, за Мейманом, тільки те, що будь-яке (об'єктивне або зовнішнє) спостереження над іншими людьми грунтується врешті-решт на самоспостереженні.

Аналогія дає науці лише вірогідність знання. Часто ця вірогідність редукується до віри. Саме таку позицію відносно можливості пізнавати чужу психіку займає англійський філософ-позитивіст Б. Рассел (1872—1970). Він прямо зауважує, що знання про чужу психіку може бути лише результатом віри. Для Рассела це лише окреме положення, яке випливає з його більш загального постулату: "Основа знання — віра". Разом із цим Рассел хоче будувати основи науки, зокрема психології, на солідній логічній підставі. Але віра Рассела не набула наукової вірогідності, а логіка була пом'якшена суто життєвими спостереженнями. "Ми переконані,— пише Рассел,— що інші люди мають думки і почуття, якість яких схожа з нашими власними. Ми не задовольняємось думкою, що ми знаємо тільки просторово-часову структуру голів наших друзів або їхню здатність давати початок причинним ланцюгам, які завершуються нашими відчуттями. Філософ може думати, що він знає тільки це; але дайте йому посваритися з його дружиною, і ви побачите, що він розглядає її не тільки як просторово-часову споруду, в якої він бачить лише логічні властивості, але жодного проблиску внутрішнього характеру. Ми тому маємо рацію у висновку, що його скептицизм є більш професійним, ніж щирим".

Але далі Рассел прямує саме професійним шляхом, висуваючи ідею аналогії (або, більш точно, вірогіднісної аналогії), коли мова йде про пізнання психології іншої людини, про співвідношення в цьому процесі об'єктивного і суб'єктивного спостережень. Рассел вважає, що в ідеально сприятливих умовах докази можливості такого пізнання формально мали б такий вигляд. "Із суб'єктивного спостереження я знаю, що А, як думка або почуття, слугує причиною В, яке є дією тіла, наприклад, виголошенням якого-небудь твердження. Я знаю також, що кожного разу, коли В є дією мого власного тіла, А є його причиною. Тепер я спостерігаю дію виду В, але не в моєму тілі, і я не маю думки або почуття виду А. Проте я все ж вірю на основі самоспостереження, що тільки А може бути причиною В; я тому роблю висновок, що мало місце Л, яке було причиною В, хоч це було таке А, яке я не міг спостерігати. На цій основі я здійснюю вивід, що тіла інших людей зв'язані з їхніми свідомостями, які не схожі на мою тією мірою, якою поведінка їхніх тіл схожа на мою власну поведінку".

Ідеї наслідування (Ліппс) та аналогії були піддані критиці російським філософом-ідеалістом М. Лосським (1870— 1965), який вказав на те, що ці два види пізнання чужої душі виконують лише допоміжну роль, а основу тут складає так зване "безпосереднє сприймання".

Інтуїтивізм Лосського безпосередньо пов'язаний з його персоналізмом. Свої ідеї щодо пізнання психіки іншої людини Лосський розвиває у статті "Сприймання чужого душевного життя" (1914). В той час як адепти натуралізму визнавали психічне лише як об'єктивне, принаймні в плані предмета науки, представники ідеалістичної психології мислили психічне теж однобічно, але як тільки суб'єктивне, чим знімається не тільки можливість його пізнання, а й саме його існування. Розвиваючи "вчення про безпосереднє сприймання чужого душевного життя", Лосський намагається виходити з "загальновизнаного твердження" про те, що свідомість є непричинне відношення між суб'єктом і предметом. У такому разі самостійно постати як члени цього відношення перцептивного характеру можуть не тільки матеріальні предмети, що існують незалежно від нашої психіки, а й будь-які інші, наприклад чуже "Я", чужі психічні стани і т. п. Виходячи з будови свідомості та знання, слід припустити, що ні в суб'єкті, ні в предметі знання, за думкою Лосського, немає ніяких перешкод саме для такого сприймання. Ось чому він наполягає на тому, що "чуже душевне життя дано у сприйманні", що воно "може і повинне бути визнане інтуїтивістом".

У пізнанні психіки іншої людини Лосський розрізняє дві позиції: зокрема, "переживати" саме "цей спалах гніву" може одне-єдине "Я", й то лише один раз у своєму житті, а бути свідками цього переживання можуть будь-які "Я". Надзвичайно загострену чутливість до іншого душевного життя Лосський бачить у випадках особливої душевної близькості двох істот, а також у випадках відношень, що мають велике біологічне значення, як це можна бачити у випадку сприймання матір'ю поведінки своєї дитини.

Заперечуючи теорію наслідування Ліппса, Лосський зауважує, що справжній склад наслідування не є спогляданням (наприклад, "збільшення темного отвору чужого рота" при позіханні), а сприйманням "солодкої" активності чужого позіхання, яка пробуджує потяг до такого ж акту в інших людей. Так само не зорова картина гніву, а сприймання чужого гніву і моторної його активності, що криється під цією картиною, заражає мене, внаслідок чого у мене скипає гнів. Підкреслюючи свої персоналістичні засади, Лосський висуває ідею "активності", ідеалістичну за своєю суттю, в якій активність живої істоти розкривається на базі не предметної діяльності, а внутрішнього світу людини, ототожненого з зовнішньо вираженими актами. "Коли я сприймаю людину не просто як сполучення кольорових поверхонь, що змінюють своє положення у просторі, а як щось активне, життєдіяльне, одушевлене, у мене виникає потяг до наслідування її активності і душевного життя". Якщо услід за Ліппсом припустити той факт, що зорова картина міміки гніву пробуджує в мене потяг до гніву і тенденцію до переживання мого гніву, то в цьому випадку можна говорити тільки про додаток до чужої міміки навіть не якого-небудь узагальненого пригадування, а переживання мого гніву, і вже зовсім Лосський не може зрозуміти, яким же чином воно могло б трансформуватися в чужий гнів. Лосський всіляко хоче показати, що саме в його підході, на основі його теорії безпосереднього, інтуїтивного сприймання можна пізнати зовсім відмінний психічний склад. Учений відкидає інші теорії саме тому, що вони дають лише ідею перенесення особливостей власної психіки на психіку іншої людини. Як ідея аналогії, так і ідея наслідування не можуть дати цілісної картини психічного життя іншої людини, не кажучи вже й про можливість розкриття, пізнання неповторних її рис. Хоч Лосський і претендує на те, що його теорія дає можливість бачити внутрішню органічну зв'язаність душевного складу найвіддаленішого від нас життя так, як це ми можемо зробити відносно нашого власного психічного складу, слід проте сказати, що у своєрідні закутки чужої психіки може бути лише один вхід, а саме через зовнішньо виражену діяльність, як це було переконливо доведено в кращих вітчизняних психологів. Представники ж інтроспективної психології (Г. Челпанов, А, Пфендер та ін.) висувають штучно сформульовані проблеми і відшукують такі ж штучні методи пізнання, відриваючи людську суб'єктивність від її натурального носія — предметної діяльності.

Як рефлексологи і взагалі натуралісти ототожнюють внутрішнє і зовнішнє, зводячи внутрішнє до зовнішнього, так і інтроспекти-вісти зводять зовнішнє до внутрішнього. Результат, зрештою, один.

А між тим структура вчинку вимагає певного розведення суб'єктивного та об'єктивного. Саме тому, що в ситуації мотивації та вчинковому акті завжди існує розходження суб'єктивного та об'єктивного, вони й можуть бути поясненими в їхньому існуванні. Це об'єктивне у вчинку бачили з давніх-давен, починаючи з ідеї про фатум, у філософській ідеї субстанціонального фундаменту життя, а також у послідовному детермінізмі. Адже вчинок і е освоєнням цього чужого об'єктивного світу. За існування тільки суб'єктивності вчинок не зміг би функціонувати, адже людині нішо не протистояло б, що вона мусила б долати, бракувало б реального опору з боку об'єктивного світу — найважливішого важеля поведінки, який формує її мотивацію. Вона завжди ущербна, їй завжди чогось не вистачає, що є в об'єктивному реальному світі, тому вона й виступає рушійною силою поведінки. Вчинковий акт бере з об'єктивного світу засоби свого здійснення у вигляді інших об'єктивно існуючих людей, їхніх характерологічних, особистісних рис, на які спирається, щоб досягти своєї мети. Та й мета вчинку, зрештою, лежить в об'єктивному світі, вказуючи на характер його перетворення. Отже, структура вчинку обов'язково передбачає консолідацію і відносне розведення суб'єктивного та об'єктивного, але таке розведення, яке не розтинає їх остаточно і не призводить до змертвіння самого вчинку.

Таке розведення здійснюють натуралісти, зокрема поведінкового напряму. Вони не бачать у суб'єктивному специфічного змісту, нехтують ним, заперечують необхідність його пізнання і, зрештою, перетворюють ідею поведінки на просту кальку з об'єктивних умов, на фатально діючий рефлекс, який на 99 із 100 залежить від об'єктивного світу і механічно його відображає. Не врятовує тут і ідея психічного як механізму орієнтації (П. Я. Гальперін). Вчинковий характер поведінки в такому випадку мислити неможливо. Але й без суб'єктивного сам об'єктивний стимул не може стати діючим агентом, і стає ним, лише набуваючи певного ситуативного, мотиваційного та актового значення. Отже, суто натуралістична модель ліквідує психологію вчинку — так само як і модель суто інтроспективна.

Принцип вчинкової кореляції об'єктивного і суб'єктивного. Включення в ситуацію. Справа тепер полягає в тому, щоб здійснити належний синтез внутрішнього і зовнішнього у психічній діяльності людини. Найліпшим чином цього можна досягти, розкриваючи їхню вчинкову кореляцію. З вітчизняних психологів найбільше С JI. Рубінштейн доклав серйозних зусиль до цієї справи. Він сформулював ряд ідей щодо методів психології, виходячи саме з учинкового смислу психічного, з'ясовуючи співвідношення внутрішнього і зовнішнього в діях, вчинках, діяльності, поведінці.

С. Л. Рубінштейн виходить із того, що завжди існує певне співвідношення між зовнішнім вираженням психічного процесу та його внутрішньою природою. Загальне завдання об'єктивного психологічного дослідження має полягати в тому, щоб адекватно виявити це співвідношення; знаючи зовнішнє протікання психічного акту — визначити його внутрішню психологічну природу; пізнавши цю останню — зрозуміти характер її зовнішнього вияву. Проте ізольований окремий акт поведінки допускає різне психологічне тлумачення залежно від загального розвитку індивіда, спрямованості цього розвитку, від наявності певної невизначеності у здійсненні вчинку. У зв'язку з цим С. Л. Рубінштейн пропонує для адекватного вивчення психіки брати предметом дослідження певною мірою завершену систему діяльності.

Міра невизначеності вчинкової поведінки пов'язується з уже відомим принципом індивідуалізації, неповторності її творчого характеру — ідея, що була однією з центральних у рефлексології Бехтерева і разом із тим найбільш плідних. Справді, вчинок є вихід у неповторне, унікальне, це прокладання нового шляху. С. Л. Рубінштейн у зв'язку з цим визначає мету психологічного дослідження як "аналіз індивідуальних випадків" поведінки. "Принцип індивідуалізації дослідження має бути найістотнішим принципом нашої методики". Проте, враховуючи цей принцип, слід іти далі, до встановлення все більш загальних та істотних закономірностей, а не залишатись тільки на одиничному неповторному. Разом із цим С. Л. Рубінштейн виступає проти тих концепцій, автори яких намагаються встановити певні загальні стандарти, абсолютизуючи статистичні середні. Насправді ж специфічне, унікальне має залишатися (тут психолог стоїть віч-на-віч з певною людською особою) на передньому плані психологічного погляду, а не витіснятися на задній план як неістотне. Закономірності повинні відображати зв'язки цих унікальних взірців неповторно-оригінального. Адже це є вищоіма-нентною метою вчинкового акту.

Для реалізації вчинкового методу дослідження Рубінштейн пропонує включати особистість у певну ситуацію, яка об'єктивно є вихідною точкою в процесі розгортання вчинкового акту. "Розкриття психологічного змісту результатів кожного об'єктивного дослідження, що виходить із зовнішніх даних, його розшифрування і правильна інтерпретація вимагають обов'язкового врахування, а отже і вивчення конкретної особистості в конкретній ситуації. Це положення має стати одним із основних у методиці нашого психологічного дослідження, особливо при вивченні вищих, найбільш складних проявів особистості".

Якщо визнати, що вся структура вчинку, його ситуації, мотивації та вчинкового акту в найзагальному розумінні є взаємний перехід зовнішнього і внутрішнього при збереженні їх єдності, то це дає підставу Рубінштейнові принципово вирішити питання про цінність і зв'язок спостереження і самоспостереження. "На основі є/шості психічного і фізичного, внутрішнього і зовнішнього, до якої приходить наше рішення психофізичної проблеми, розкривається єдність самоспостереження і зовнішнього, так званого "об'єктивного", спостереження. Мова для нас іде не про сумісне застосування спостереження і самоспостереження як двох різнорідних, що зовні доповнюють один одного, методів, а про їхню єдність та взаємний перехід одного в одного". В ід кидаючи самоспостереження як основний або єдиний метод у психології, Рубінштейн виділяє для самоспостереження певну сферу психологічного пізнання, виходячи з того, що між свідомістю людини та її діяльністю існує єдність, а не тотожність, включаючи розходження і суперечності. Перевірку даних самоспостереження слід здійснювати на основі відношення до зовнішнього предметного світу, який зрештою визначає людську суб'єктивність. Для перевірки даних самоспостереження слід встановлювати їх відношення до зовнішнього предметного світу, що визначає внутрішню природу психічного взагалі і свідомості зокрема. Навіть я сам, зазначає Рубінштейн, для перевірки свідчень мого самоспостереження мушу звернутися до їх реалізації в об'єктивному акті. Об'єктивне спостереження не додає ззовні до самоспостереження зовсім різнорідні дані, а психологію у зв'язку з цим не можна будувати, виходячи з зовсім різних позицій. Дані внутрішнього і зовнішнього спостережень взаємопов'язані та взаємозумовлені.

Не можна думати так, що при зовнішньому, об'єктивному спостереженні зовнішній бік діяльності є лише вихідним матеріалом спостереження, а справжнім його предметом слугує її внутрішній психічний зміст. Такий підхід є лише перевернутим підходом, який властивий біхевіоризму в його класичному вигляді. Він не цікавиться зовсім цим внутрішнім, а намагається досліджувати відірване від нього зовнішнє і тому не розуміє істинної природи ні внутрішнього, ні зовнішнього. Завданням психології не є також пізнання внутрішнього через зовнішнє (таке формулювання інколи трапляється у самого С. Л. Рубінштейна), а є цілісність та єдність учинкового акту. Розуміти і досліджувати психічне як тільки внутрішнє без органічного зв'язку з його тілесними проявами та об'єктивними аспектами ситуації — це є певний ухил у бік старої інтроспективної психології. Щоправда, психолог може ставити перед собою завдання дослідити саме один бік впливу і виявити у цьому певні залежності. Проте цілісність психологічного дослідження передбачає розкриття зв'язків усебічного відношення внутрішнього і зовнішнього, змісту і форми, сутності та явища, суб'єктивного і об'єктивного, як вони визначають одне одного й виступають в їхній цілісності у вчинковому акті. Ідею про пізнання внутрішнього через зовнішнє С. Л. Рубінштейн далі доповнює ідеєю пізнання зовнішнього через внутрішнє, чим принципово проголошує повноту психологічного дослідження: "Опис явиш на основі спостереження правильний, якщо наявне в ньому психологічне розуміння внутрішньої психологічної сторони зовнішнього акту дає закономірне пояснення його зовнішнього протікання в різних умовах".

Отже, в процесі спостереження існує підхід, який передбачає дослідження зовнішнього і внутрішнього боку психічних подій. Спостереження спрямовується то на один бік цієї події, то на інший, чим підготовлюється основа для пов'язування їх в єдину вчинкову структуру. Тільки у цьому випадку можна досягти загальновизнаних наукових результатів і розкрити завершений комплекс закономірностей.