Основи психології - Киричук О.В. - Методичні особливості психологічного дослідження вчинку.

Адекватність предмета і методу. Застосування методу передбачає значну дослідницьку роботу. Психолог виходить насамперед із наявного рівня знань. Неповнота знання приводить до постановки проблеми. Остання, щоб бути вирішеною, має стати основою побудови методу, або інструменту пізнання. С. Л. Рубінштейн зазначає: "Кожний метод, щоб стати дійсним засобом наукового дослідження, мусить бути спочатку результатом дослідження. Він не форма, що зовні накладається на матеріал, не зовнішній тільки технічний прийом. Він передбачає знання реальних залежностей: у фізиці — фізичних, у психології — психологічних". Науковий смисл експериментального дослідження полягає в тому, що структура експерименту є внутрішньою міркою певного явища і має адекватно відповідати структурі реальної психологічної події. Ось чому створення методики в психології є значною науковою подією.

Часто методики переживають у часі те вузьке коло теоретичних міркувань, з якими вони були первинно пов'язані. Теорія вищої нервової діяльності, створена /. П. Павловым, стала величезним досягненням науки в першій половині XX століття, а метод умовних рефлексів продовжує бути для учених другої половини цього століття серйозною підоймою наукового прогресу. Такі методи психології, як метод умовних рефлексів або психоаналітичний метод, є способами наукового мислення. Це — засадничі поняття відповідних психологічних систем. За Роговіним, "зміна понять є головним чином результатом застосування певного методу дослідження".

Гіпотеза про вчинкову структуру психічного, яка є результатом попереднього вивчення історії психології, робить механізм учинку основою як теоретичного мислення в даній системі психології, так і способом, методом його експериментального (в широкому розумінні цього слова) дослідження. Встановлення того факту, що головним осередком психічного є вчинок, змушує дослідника будувати будь-який метод, застосовуваний у психології, за принципом вчинкового механізму. Відповідно, побудовані психологічні системи мають стати результатом "вчинкового" мислення. З іншого приводу вже зазначалось, що для введення піддослідного в експериментальну обстановку її треба зробити реальною ситуацією, а реальним стимулом здійснення експериментального завдання — мотивацію вчинку. Остаточна відповідь на експериментальне завдання — це вчинковий акт. За цієї умови будь-яке дослідження в психології відповідатиме реальній природі психічного. Отже, в діалектичній суперечності предмета й методу (їхня адекватність — не в тотожності, а саме в суперечності) здійснюється історичний поступ психології: новий рівень розуміння сутності предмета пізнання вимагає створення нових методів її дослідження, психологічної ідентифікації та кваліфікації.

Методичні особливості психологічного дослідження вчинку.

Будь-яке конкретно-наукове дослідження визначають дві складові: 1) предмет дослідження зі специфікою власної природи, сутнісними ознаками, характерологічними рисами тощо; 2) метод дослідження, що зумовлює певну логіку пізнавально-перетворюючих дій дослідника щодо предмета дослідження, певний змістовий простір виявлення, визначення та висвітлення сутності предмета, а також певні механізми та засоби безпосередньої наукової взваємодії дослідника з явищем, що пізнається. Отже, будемо говорити про змістові та процедурні особливості психологічного дослідження вчинку.

Як будь-яке психологічне явище, що характеризує людський спосіб існування і має тому багатомірну та багаторівневу структуру, вчинок повинен розглядатися і досліджуватися на всіх сутнісних рівнях. Проте поряд із загальними особливостями, що властиві психологічним явищам як таким, вчинок має специфічні ознаки, зумовлені його синтезованою природою* Своєрідним поєднанням загальних та специфічних ознак психологічної структури вчинку і будуть зумовлені змістові особливості його психологічного дослідження.

Вчинок — це складне, генералізоване утворення, що поєднує в собі сутнісні ознаки багатьох психологічних явищ, у розгортанні змісту яких відбувається життєдіяння особистості. Так, учинок прийнято визначати як певну форму активності індивіда (і тут ідеться про вчинкову активність), певну моральну, ознаку дій індивіда (вчинкових дій), механізм певної форми творчості індивіда (моральної творчості) тощо. Відповідно до вихідного визначення вчинку, яке дається дослідником і в якому відображається рівень узагальнення сутності досліджуваного явища, і буде вибудовуватися подальше дослідження. Якщо досліджується дійовий компонент вчинку, відповідними будуть і процедура дослідження, і методи дослідження, і засоби аналізу та тлумачення його результатів. Якщо ж акцент робиться на творчому змісті вчинку або на його соціально-психологічних характеристиках, відповідно зміниться і процедура дослідження.

Як уже було сказано, вчинок має багатозмістову, синтезовану природу. Тому на рівні теоретизації у психологічному дослідженні необхідно визначити не лише психологічний зміст тієї ознаки чи характеристики вчинку, що досліджується, а й ії філософський, культурологічний, культурно-історичний тощо зміст. Це дасть змогу запобігти в подальшому дослідженні певної редукції, спрощення змісту досліджуваного явища, а отже результати дослідження матимуть вищий статус, забезпечать вищий дослідницький ефект, та й узагальнення результатів здійснюватиметься не в одній, а в декількох змістових площинах існування предмета пізнання.

Вчинок відносять до таких психологічних явищ, що мають не одномоментну, а пролонговану структурну організацію. Змістова і процесуальна сторони вчинку поступово розгортаються у часі індивідуальної історії особистості та у змістовому просторі її життєдіяння і життєтворчості. Час окремої вчинкової дії може бути визначеним, бути більш чи менш коротким, проте, як правило, доступним безпосередньому пізнанню. Час розгортання циклу вчинкових дій також підлягає прямому осягненню з боку дослідника. Проте дослідження етапів вчинкової активності особистості протягом всього життя або рівнів ії життєвої вчинкової творчості не може бути організоване як пряме, безпосереднє споглядання. Ця характеристика вчинку має не лише процесуальний аспект. Змістові складові вчинкової структури мають здатність не тільки поступово розгортатися, а й змінюватися, розвиватися у процесі виявлення. Так само розвивається і сам вчинок, оскільки постійно змінюється і розвивається суб'єкт вчинку — окрема особистість. Отже, пролонгованість вчинку і розуміння закономірностей розгортання змісту вчинкових структурних одиниць та закономірностей їхнього розвитку, як і вчинку в цілому, мають бути відображені дослідником і в процедурі дослідження, і в методах емпіричного пізнання, і в засобах тлумачення отриманих результатів.

Вчинок — це завжди явище, що характеризує спосіб розгортання життєтворчості конкретної особистості, безпосереднього самобуття, а отже має статус ознаки індивідуального буття. Не може бути вчинкової дії чи вчинкового механізму абстрагованих, відокремлених від реального їх суб'єкта. Безумовно, дослідник володіє загальним уявленням про механізми та закономірності розгортання вчинкової активності індивіда, проте зміст, засоби, результати, їхні ціннісні та смислові ознаки завжди мають індивідуальний характер, і цей суттєвий момент дослідник мусить ураховувати.

Завжди принциповою в організації дослідження вчинку є необхідність зважати на те, що вчинок постає як механізм певного виду творчості індивіда — моральної творчості. Тому вчинок завжди характеризується полізмістовістю результату, продукту , отриманого внаслідок здійсненого циклу вчинкових дій. Результат, продукт вчинку—це водночас і ціль, і мета, і здійснений поступ, і акт творіння, і створена цінність, і втілений ідеал. Можна продовжувати перелік змістових одиниць учинку, а інтерпретаційна модель зробить даний перелік ще більш різноманітним. Отже, в організації конкретного психологічного дослідження вчинку необхідно чітко визначити змістові межі результату, продукту досліджуваного вчинкового акту, що цікавлять дослідника. Тим самим будуть визначені змістовий рівень тлумачення отриманих даних, а також можливі проекції на невід-творені у здійсненому дослідженні змістові ознаки отриманого продукту, проте відкриті опосередкованому аналізу з боку дослідника.

Змістові особливості психологічного дослідження вчинку зумовлюють певною мірою і його процедурні особливості. Дослідження може відбуватись як у природних (польових) умовах, так і в експериментальних, спеціально створених дослідником. Досить часто експериментальне дослідження вчинку застосовується не лише з власне пізнавальними цілями, а й із метою здійснення "розвиваючого впливу" на особистість, що постає провідним суб'єктом організованої вчинкової взаємодії. Так, відомі техніки "розвитку вчинком" у практиці соціальної психотерапії, індивідуальної психотерапії тощо.

Психологічне дослідження вчинку може здійснюватися шляхом як прямого споглядання чи спостереження, так і опосередкованого. В опосередкованому спогляданні (чи спостереженні) вчинку застосовуються техніки аналізу відображеного, змістової реконструкції, інтуїтивного споглядання тощо. Вихідним матеріалом при цьому постає зображений вчинок чи відтворений вчинок, чи знятий (у тексті, відеоматеріалі, спогадах тощо) вчинок. Досить часто застосовується комбінована техніка дослідження вчинку, де поєднуються елементи прямого та опосередкованого емпіричного пізнання.

Дослідження психологічних ознак вчинку може здійснюватися як констатуюче або формуюче — таке, що має викликати розвиток, зміни, ініціювати рух. Якщо в констатуючому дослідженні активність дослідника зумовлена в першу чергу спостереженням, спогляданням, адекватним констатуванню сприйнятого, то у формуючому дослідженні дослідник має виступити активним співтворцем діяння, що відбувається.

Це лише найбільш загальні змістові та процедурні ознаки психологічного дослідження вчинку. Вони лише окреслюють контури можливого дослідження. Актуалізація предметної та процесуальної специфіки психологічного дослідження вчинку ще попереду.