Психологія конфлікту - Долинська Л.В. - 1.4. Передумови формування конфліктологічних ідей

а) еволюція філософських уявлень про конфлікт

Виникненню конфліктології як відносно самостійної теорії та практики в кінці 50-х років XX століття передував тривалий період формування, накопичення і розвитку конфліктологічних ідей та поглядів. Спочатку це відбувалося у межах філософії, а пізніше - соціології, психології та інших наук. У зв'язку з цим доцільно проаналізувати еволюцію наукових уявлень про конфлікт.

Конфлікти супроводжують всю історію розвитку людства. Навіть сам потік історії рухається у мінливих руслах конфліктів. Однак цей потік містить і певні якісно відмінні, визначальні етапи.

Уважний погляд на історію розвитку цивілізації відкриває разючий факт: до нас існувала величезна кількість народів, культур та цивілізацій, про які ми сьогодні маємо досить приблизне уявлення. Серед загиблих народів є такі, самі назви яких практично нічого нам не кажуть ні про місце їхнього життя, ні про особливості їхнього світосприймання, культури, релігії та науки. Деякі з цих народів трансформувалися у процесі історії, деякі нині мають інші назви або поглинулися більшими етносами. Однак усе це не змінює того факту, що впродовж тривалого ходу історії конфлікти між народами відбувалися головно у формі воєн, що призвело до зникнення одних та посилення, утвердження інших - сильніших, агресивніших, витриваліших, розумніших.

І.В. Ващенко та її колеги вважають, що тимчасові затишшя після воєн встановлювалися не через зростання миролюбства, а через виникнення величезних імперій унаслідок успішних загарбницьких воєн. Такими імперіями вона називає імперію Македонського, Османську імперію, Рим, Китай, Орду, Росію.

Конфлікти з'явилися разом з першими людськими спільнотами. Вони були звичайними, повсякденними явищами і протягом тривалого часу не становили об'єкт наукового дослідження. Проте окремі важливі думки про них є у найдавніших першоджерелах, які дійшли до нас.

Одна з перших пам'яток, яка дає уявлення про способи вирішення конфліктів у стародавньому світі - закони царя Хаммура-пі: дотримання визначених правил дало змогу викоріняти міжусобні війни, поліпшити становище країни та позбавити людей від страху. Метою проголошення законів було встановлення соціальної справедливості: "щоб сильний не чинив утиску слабкому, щоб надати справедливість сироті і вдові, щоб у Вавилоні судити суд країни, виносити рішення країни та гнобленим надавати справедливість. Нехай засяє у країні моя справедливість". Однак аналіз цих законів показує їхню суворість, а іноді й жорстокість.

У пам'ятці давньоіндійської філософії - законах Ману - також знаходимо вказівки на способи розв'язання спорів між людьми: "У судових справах мають допускатися свідки, гідні довіри За різниці (у свідченнях) свідків цар має віддати перевагу більшості, за рівності - наділеним видатними якостями, при різниці між різними - брахманам".

Цікавими є погляди Конфуція (551-479 рр. до н.е.). Головною серед моральних заповідей, залишених нащадкам, є: "Перебуваючи поза домом, тримайте себе так, ніби ви приймаєте почесних гостей. Користуючись послугами людей, поводьте себе так, ніби здійснюєте урочистий обряд. Не робіть іншим того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім'ї до тебе не будуть відчувати ворожості". Однак він вказує і на спосіб запобігання конфліктам: "Будьте суворими до себе і поблажливими до інших. Так ви відгородите себе від людської ворожості".

Якщо звернутися до уявлень давньогрецьких філософів, то насамперед варто пригадати Анаксимандра (611-546 рр. до н.е.). Він вважав: речі виникають не через гру стихій, а через те, що у вічному русі виявляються протилежності. Саме цей філософ чи не першим звернув увагу на роль протилежностей, суперечностей у розвитку.

Цікавими є також і праці Геракліта (540-480 рр. до н.е.). У його вченні основою наук є логос, який означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який с вічним, загальним і необхідним. Вища мета пізнання - це пізнання логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості - це здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. Логос у Геракліта -це закон Всесвіту, згідно з ним все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще та одноразове - "усе тече".

Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне й те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна - це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності. Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Загальною закономірністю руху речей та явищ є боротьба протилежностей, а тому все відбувається через боротьбу та з необхідності.

Гераклітовим уявленням суперечать думки "батька історії" Геродота (бл. 490-425 рр. до н.е.). Він вважав, що немає людини настільки нерозумної, яка віддавала б перевагу війні перед миром, оскільки у мирний час сини ховають батьків, а під час війни - батьки синів.

Цікавими є також погляди іншого давньогрецького філософа -Платона. У його уявленнях основним джерелом особистих та суспільних бід постає війна. Ворожнечу між своїми він називає розбратом, а з чужими - війною. У давні часи, за Платоном, не було ні війн, ні розбрату, і такий устрій супроводжувало багато гарних речей: люди у такі часи любили одне одного і ставилися одне до одного доброзичливо; вони були більш цілісними та мужніми, а заразом і розсудливішими і справедливішими. Проте в ідеальній державі, за Платоном, є воїни, які готові будь-якої миті виступити у похід на захист своєї країни.

У Платонових "Діалогах" також є вказівки і на властиві людині внутрішні суперечності: у душі людини є два начала, які відрізняються одне від одного - "одне з них, за допомогою якого людина здатна міркувати, ми назвемо розумним началом душі, а інше, через яке людина закохується, відчуває голод чи спрагу і буває охоплена іншими бажаннями, ми назвемо началом нерозумним і охочим, близьким другом усякого роду задоволення і насолод Що ж до шаленства духу, від чого ми буваємо гнівливими, то він (цей стан душі) однорідний з іншим, тобто охочим, видом. Людина, охоплена бажаннями всупереч здатності міркувати, сварить сама себе і гнівається ".

Зенон із Елеї (бл. 490-430 рр. до н.е.) був улюбленим учнем Парменіда. Славу йому принесли спроби з'ясувати суперечності між розумом та почуттями. Однак для нас особливий інтерес становить те, що він висловлював свої погляди переважно у формі діалогів, побудованих таким способом, який нині ми могли б назвати методом дискусії.

Найвищим досягненням античної філософії можна вважати праці Аристотеля (384-322 рр. до н.е.). Серед проблем, які його цікавили, - природознавство, астрономія, політика, економіка та психологія. У своїй праці "Політика" він відображає притаманні йому уявлення про устрій держави, які близькі за своїм розумінням до уявлень Платона і нерозривно пов'язані з його поглядами на мораль. Однак моральні принципи він обґрунтовує місцем людини у реальному суспільстві та її ставленням до держави. Людина, яка є частиною держави, за своєю природою істота політична, а поза державою може існувати або недорозвинена морально істота, або надлюдина. Той, хто живе поза суспільством, прагне війни.

Лише людина серед усіх живих істот наділена мовою, завдяки якій може виражати свої почуття, і лише людина з-поміж інших живих істот здатна сприймати поняття добра і зла, справедливості і несправедливості. Це і створює основу сім'ї та держави.

Щодо філософії Стародавнього Риму, то на увагу заслуговують насамперед погляди відомого оратора Марка Тулі я Цицерона (106-43(45) рр. до н.е.). Він вважав найжалюгіднішою справою битися мечем, чинячи беззаконня і страждаючи від них. Понад усе Цицерон цінував мир і спокій, однак у своїй праці "Про державу" висунув тезу про справедливу та благочестиву війну, яку можна вести з метою помсти за завдане зло та вигнання з країни загарбників.

Сенека у своїх "Моральних листах до Луцилія" радив так: "Найкорисніше - обходити людей, які не схожі на тебе і одержимі іншими бажаннями".

Аврелій Августин Гіппонський Блаженний (354-430 рр.) у праці "Про град божий" досить чітко висловив свою позицію щодо війни: "Ті, хто порушує мир, не ненавидять його як такий, а лише хочуть іншого миру, який відповідав би їхнім бажанням", що свідчить про його глибоке розуміння проблеми суспільного протистояння, що не втрачає своєї актуальності і у наш час.

Фома Аквінський у своїх трактатах, присвячених проблемам права, філософії держави та суспільства як найвищу цінність підносив справедливість. Однак він зазначав, що війни є припустимими, але вони мають бути справедливими і санкціонованими державою.

У епоху Ренесансу увагу починає привертати внутрішній світ людини. Більш відомий як поет Франческо Петрарка (1304-1374), якого вважають "батьком гуманізму" також цікавився насамперед внутрішніми, етичними проблемами людини. У філософському діалозі "Моя таємниця" він розкриває глибокі внутрішні конфлікти людини і намагається вказати шляхи до їхнього вирішення. Він показує неминучість конфліктів і їхнє значення: " помірна суперечка багатьох часто приводить до істини. Тому не варто, наслідуючи ледачий та млявий розум, без розбору погоджуватися з усім, ані гарячково противитися очевидній істині, що явно свідчить про сварливий характер".

Ніколо Макіавеллі (1469-1537), видатний державний діяч та теоретик, одним із перших спробував проаналізувати соціальні конфлікти. Заслуга його полягає у відході від релігійних поглядів на джерела суспільного розвитку. Він вважав, що конфлікти зумовлюються нестримним прагненням людей до матеріального збагачення. Макіавеллі приписував людям більше негативних якостей, аніж позитивних: "Люди завжди погані, доки їх не змусить до добра необхідність". З метою зменшення негативного впливу масштабних соціальних конфліктів потрібно навчитися ними правильно керувати: "Хто хоче жити в мирі, той мусить готуватися до війни". Таку функцію Макіавеллі покладав на державу.

Дезідерій Еразм Роттердамський (1469-1536) - видатний мислитель епохи Відродження у своєму творі "Війна мила тим, хто її не зазнав" (1515) писав: "Є в світі нещастя, якого слід завжди наполегливо уникати. Треба захищатись від нього всіма засобами, відганяти його від себе з усіх сил. Цим лихом є війна. Немає воістину речі, згубнішої, злочиннішої, небезпечнішої за неї. Вона наносить людям найболючіші рани. Вона проймає їх найбільшою огидою, будить у них невимовну відразу". Протиставляючи руйнівній війні переваги миру, він стверджує: "Війна завдає стільки горя, що жодна мова, не те що моє незграбне слово, неспроможна його висловити". Близькі за духом думки викладено і в уславленій праці "Скарга Миру" (1517). У ній, окрім всього, прозвучала і нищівна критика політики церкви щодо війни. Однак попри щире обурення з приводу воєн, які веде людство, у своєму філософському доробку Еразм Роттердамський так і не сформулював чіткого розуміння причин війни, а відтак не зміг вказати і шляхи їхнього подолання.

Видатний французький гуманіст Ренесансу Мішель Монтень (1533-1592) багато своїх роздумів присвятив людині та її гідності, які залишив для нас у вигляді есе, щоденників та заміток. У його знаменитій праці "Досліди" є цікаві висновки, зроблені на основі узагальнення власних спостережень та досвіду. Так, він вважає, що внутрішні суперечності, переживання та конфлікти відіграють позитивну роль, оскільки дають можливість людині виявити свої кращі сторони: "Чеснота яскравіше сяє завдяки боротьбі протилежних прагнень". Також Монтень вважає, що людині погрібно виражати свої емоції, серед них і негативні, однак свій гнів треба стримувати, щоб він не став звичним явищем у стосунках між людьми. Міжособистісні конфлікти потрібно вирішувати, керуючись розумом, а не гнівом, задля забезпечення миру треба дати можливість опоненту висловити свої негативні емоції: "Буря виникає лише із зіткнення спалахів з двох сторін . Якщо одна сторона охоплена гнівом, дамо їй розрядитися, і тоді мир завжди буде забезпечений".

Гуго Гроцій (1583-1645) вважав, що всі суперечки людей стосуються стану війни або миру. Усі війни, на його думку, ведуться заради миру, хоча і немає такої суперечки, яка не могла б викликати війну. Причому і міждержавні війни, і суперечки між окремими особами мають однакову природу, а тому і можуть називатися одним і тим самим словом - війна. Він вважав, що війна є припустимою, але лише в тому випадку, коли обидві сторони переконані у власній правоті.

У своєму трактаті "Про суспільний договір" Жан-Жак Руссо (1712-1778) висловив свою думку про те, що від природи люди не с ворогами один одному, від природи вони вільні і рівні.

Надалі ідеї, які стали витоками конфліктології та психології конфлікту висувалися головно соціологами та економістами: А. Смі-том, О. Контом, К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. Парето, Р. Парком, Е.У. Берджесом, A.B. Смолом, Г. Москою, Ж. Сорелем, Ф. Опен-геймером, А. Бентлі, Т. Парсонсом, Е. Мейо та багатьма іншими.