Психологія конфлікту - Долинська Л.В. - Соціотропний підхід

У 20-30 роки XX століття на проблему конфліктів звернули увагу соціальні психологи. На думку англо-американського психолога У. Мак-Дауголла, конфлікти у суспільстві неодмінно виникатимуть через те, що людям притаманні соціальні інстинкти. Він вважає, що в основі людського характеру і волі лежать два класи важливих і порівняно незмінних схильностей:

1) специфічні схильності, або інстинкти;

2) загальні або неспецифічні схильності, які залежать від будови духу та природи душевних процесів взагалі.

На той час у психологічній науці ще не склалося чіткого визначення поняття інстинкту. Під терміном "інстинкт" або "інстинктивний" професійні психологи розуміли певні "специфічні властивості душі, притаманні усім членам того чи іншого виду, - расові риси, які повільно розвивалися у процесі пристосування видів до навколишнього середовища і які, будучи вродженими елементами душі, не можуть бути знищені або набуті індивідом під час його існування". У. Мак-Дауголл під інстинктом розуміє спадкову чи вроджену психофізичну схильність, яка наділяє людину здатністю сприймати певні об'єкти, звертати на них увагу, відчувати особливе чуттєве збудження при сприйманні такого об'єкта та виконувати відповідні особливі акти чи хоча б відчувати імпульс до них.

Оскільки людські інстинкти можуть збуджуватися під впливом складних ідей, часто трапляється так, що одночасно збуджується декілька інстинктів, причому декілька інстинктивних процесів у такому разі тісно переплітаються між собою. Головною умовою вияву інстинкту є деяке емоційне збудження особливого, лише йому притаманного характеру. Це особливе емоційне збудження, тобто афективний аспект операції У. Мак-Дауголл називає первинною емоцією. Конфлікти у людському суспільстві виникають через те, що людям притаманні суспільні інстинкти на зразок інстинктів страху, стадності, самоствердження та відповідні їм первинні емоції.

Наявність інстинкту втікання від небезпеки є однією з необхідних умов для виживання. Особливо сильно він виявляється у вищих тварин, викликаючи рухи, які припиняються лише у разі повного виснаження або загибелі індивідууму. На побутовому рівні визнається зв'язок емоції з інстинктом, який зумовлює рух втечі і визначається як "страх", а найсильнішим вираженням цієї емоції є жах. Здебільшого страх виникає під впливом чогось незвичайного або дивного. Збудження страху намагається покласти край будь-якому іншому вияву душевної діяльності. Через це настирне устремління уваги а також завдяки силі емоції цей інстинкт залишає глибоке та тривале враження у свідомості. "У первісних людських суспільствах [страх] слугує сильним фактором соціальної дисципліни, яка навчає людей контролювати егоїстичні імпульси".

Ще один важливий інстинкт, яки є виявом внутрішньої суперечності - це інстинкт відштовхування та характерна для нього емоція відрази. Відмінність між страхом та відразою полягає у тому, що при страху ми прагнемо втекти, а при інстинкті відштовхування виникають рухи, які відділяють або відштовхують від нас неприємний об'єкт. Вираженням імпульсу відрази є відсмикування від слизистих речовин та ледь помітне тремтіння.

Суперечності між окремими індивідуумами можуть також виникати через притаманні людям інстинкт забіякуватості та відповідну йому емоцію гніву. Цей інстинкт трапляється рідше, ніж страх, але має такий самий сильний імпульс і породжує таку саму за силою інтенсивності емоцію. Цей інстинкт не підпадає під дане У. Мак-Дауголлом визначення терміна інстинкту, оскільки не має специфічного об'єкта чи об'єктів, сприймання яких становить початкову стадію інстинктивного процесу: "Умова його збудження полягає радше в опозиції до вільного вияву якого-небудь імпульсу, в обструкції до дій, які особа чинить через один з інших інстинктів". Тобто інстинкт забіякуватості передбачає наявність інших інстинктів, його збудження залежить від інших інстинктів або виникає слідом за їхнім збудженням. На початку функція інстинкту забіякуватості полягала у підборі корисного та знищенні менш корисного. Інтенсивність інстинкту забіякуватості пропорційна до сили затриманого імпульсу, а "...обструкція всякого іншого інстинктивного імпульсу може, своєю чергою, стати джерелом гніву". Ознаками гніву У. Мак-Дауголл слідом за Ч. Дарвіном називає особливий вираз обличчя, нахмурені брови та трохи підняту верхню губу.

Форми вияву інстинкту забіякуватості, або як його ще називає У. Мак-Дауголл, інстинкту войовничості, змінювалися разом з ростом цивілізації. Розвиток законодавства та звичаїв робить непотрібною фізичну боротьбу індивідуумів, на зміну їй приходить колективна боротьба суспільств та більш витончені форми боротьби всередині общин. У диких народів, які живуть невеликими, добре організованими общинами, легко пригнічується індивідуальна боротьба та навіть вияви особистого гніву. Імпульс забіякуватості знаходить вихід у постійній міжусобній війні общин, стосунки між якими не врегульовані законом. Зазвичай у таких війнах між племенами не переслідується ніяка вигода, дуже часто вони закінчуються ослабленням або знищенням цілих поселень та племен. Тому і сучасні політики мусять враховувати погляди колективної забіякуватості.

"Першим і найважливішим кроком первісних людей у бік цивілізації була еволюція строгих звичаїв, вимушене дотримання яких привчало людей до контролю безпосередніх імпульсів". Більш войовничі племена мають вищий рівень соціальної організації, вищі моральні почуття.

У міру дорослішання людини вияви інстинкту забіякуватості стають менш брутальними (за винятком випадків, коли збудження досягає найбільшої інтенсивності) та підвищують енергію актів, спрямованих проти дії інших інстинктів. "Енергія його імпульсу приєднується до енергії інших імпульсів і таким чином допомагає нам подолати перешкоди". Саме в цьому полягає важливе значення інстинкту забіякуватості для цивілізованої людини. Якби у нас не було інстинкту забіякуватості, ми не вміли б адекватно виражати гнів і не мали б джерела прихованої енергії, яка допомагає виходити із складних ситуацій, що виникають на життєвому шляху.

Також джерелом гніву може стати батьківський інстинкт та відповідна йому емоція ніжності. Оскільки цей інстинкт повністю має захисний характер, то будь-яка перешкода до його реалізації викликає гнів. Навіть опосередкована загроза на адресу дитини (недобрий погляд і т.п.) викликають у матері гнів. Тісний зв'язок між ніжною емоцією та гнівом має велике значення для соціального життя людини, оскільки такий гнів є зародком морального обурення, "...карне законодавство є організоване та регламентоване вираження суспільного гніву, модифікованого та пом'якшеного у різному ступені бажанням, щоб покарання виправило злочинця та утримало інших від поганих вчинків". Це дає можливість зробити висновок про те, що виправдання та покарання мають за джерело батьківський інстинкт. При цьому треба враховувати, що об'єктом первинної ніжної емоції є не сама дитина, а вираз страждання, страху або образи на її обличчі, особливо плач під впливом образи.

До інстинктів з менш вираженою емоційною тенденцією, але не менш важливих з погляду міжособистісних (міжіндивідних) стосунків У. Мак-Дауголл відносить стадний інстинкт. Він вважає цей інстинкт одним із найважливіших у соціальному аспекті, оскільки він відіграє велику роль в утворенні форм суспільства. Афективна сторона цього інстинкту недостатньо інтенсивна та специфічна, тому вона не має назви. У цивілізованих суспільствах ми постійно стикаємося з виявами стадного інстинкту, лише невелика кількість надзвичайних та високоосвічених людей виявляють його слабко. Стадний інстинкт є елементом складного прагнення до спілкування, він також впливає на форми відпочинку. Для більшості ж людей основною умовою відпочинку є перебування у натовпі. Натовп приваблює більше і дає більше задоволення стадному інстинкту, ніж безцільне топтання на вулицях, оскільки всі учасники натовпу зайняті спільними інтересами та переживають однакові емоції.

Дуже важливими для соціального життя У. Мак-Дауголл вважав неспецифічні тенденції, або псевдоінстинкти, до яких відносив навіювання, наслідування та симпатію. Погляди У. Мак-Дауголла па проблему стадного інстинкту, соціального життя та найважливіші псевдоінстинкти поклали початок розвитку нової галузі соціальної психології - колективної психології та психології натовпу як її частини. С. Сігеле, посилаючись на Феррі, твердить, що між психологією, яка ставить за мету вивчення індивіда, та соціологією, яка вивчає ціле суспільство, є місце для колективної психології, яка займатися виключно такими сукупностями індивідів, як зібрання, з'їзди, театри і т. п., оскільки вони не підпадають ні під дію законів індивідуальної психології, ні під дію соціологічних законів.

Г. Спенсер вважав науковою аксіомою положення про те, що найголовніші, характерні риси людського суспільства відповідають найголовнішим рисам людини. Але, на думку С. Сігеле, принцип Г. Спенсера у багатьох випадках виявляється неможливим, оскільки "Різнорідність психологічних елементів (ідей, інтересів, смаків, звичок) робить неможливою... схожість у характері між агрегатами та їхніми складовими одиницями, що можливе... завдяки однорідності психологічних елементів". Також необхідним є постійний та органічний взаємозв'язок між усіма складовими. Випадкові, неорганічні поєднання людей не можуть відтворити характеру складових частин. Тобто принцип Г. Спенсера можна застосовувати лише щодо агрегатів, які складаються з однорідних та органічно між собою поєднаних одиниць.

Для С. Сі геле раптова організація натовпу залишається незрозумілою. Однією з можливих причин утворення натовпу він вважає одну з найрізкіших рис людської природи - прагнення до наслідування. За С. Сігеле абсолютно все у людській діяльності є продуктом наслідування.

Так як і для У. Мак-Дауголла, для С. Сігеле видається важливою у соціальному житті наявність навіювання.

У. Мак-Дауголл визначає навіювання як процес передачі, результатом якого є переконане засвоєння переданої думки за відсутності логічно-адекватних підстав для такого засвоєння. Міра навіюваності людини залежить від певних умов:

1) анормального стану мозку, який виникає під час істерії, гіпнозу, нормального сну та втоми;

2) недостатності знань чи переконань у галузі предмета, стосовно якого щось навіюється, та від недостатньої систематизації знань;

3) сили вражень у зв'язку з джерелом, від якого черпається навіювана думка;

4) особливостей характеру та природних нахилів суб'єкта. Проаналізувавши проблему навіювання, як її розуміли представники психоаналітичної школи, С. Сігеле переносить цей феномен і в соціальне середовище. Він твердить, що при соціальному навіюванні варіюється лише інтенсивність цього явища, а його природа залишається незмінною, тобто навіювання універсальне. Серед слабоумних, особливо епілептиків, існує безпосереднє, швидке зараження, причина та походження якого також полягають у навіюванні. Найрізкіше навіювання виявляється у натовпі, там воно переходить до епідемічної форми.

С. Сігеле вважає, що натовп більше схильний до зла, ніж до добра. Майже ніколи героїзм, доблесть, доброта не стають важливими ознаками великого зібрання індивідів. "Натовп - це субстрат, у якому мікроб зла розвивається дуже легко, у той час як мікроб добра помирає майже завжди, не знайшовши підходящих умов життя".

Злоба -активніша якість порівняно з добром. Злі люди - це ті, які хочуть нашкодити іншим, у той час як добрі - це ті, хто не робить ніколи іншим зла, ті, хто хоче робити і завжди роблять добро. Але проблема полягає у тому, що активно добрих часто звинувачують у боягузтві, оскільки вони закликають до спокою. Ще однією особливістю натовпу є те, що наявність великої кількості людей однаковою мірою зменшує як талант, так і добрі почуття, оскільки середнє арифметичне ніколи не дорівнює найбільшому з чисел сукупності. Саме тому зібрання індивідів може прийняти рішення, яке суперечить рішенню кожного окремого індивіда, "...лише чисельність пробуджує у натовпі звірячі інстинкти та потяг до битв".

Чисельність дає не лише арифметичний ефект, але вона сама собою стає джерелом нових душевних рухів. Одиниці у натовпі раптом відчувають себе надзвичайно могутніми, а впевненість у тому, що вони можуть безконтрольно користуватися цією могутністю, що їх за це не покарають, надає їм сміливості для здійснення вчинків, які вони самі засуджують, відчуваючи їхню несправедливість.

У натовпі є приховане прагнення до жорстокості, яке є складним органічним фактором її майбутніх вчинків. Цей фактор може прийняти добрий або поганий напрямок залежно від зовнішнього впливу та обставин. Тому випадок (а для натовпу це може бути слово або крик людини) щодо натовпу набагато важливіший, ніж щодо окремої людини. Окрема людини у суспільстві, перебуваючи у нормальному стані, завжди становить більш чи менш запальну матерію. Випадок у натовпі дуже страшний через те, що він неперед бачу ван и й.

Більшість людей у натовпі розуміє, що чинить погано, але поводиться так, оскільки її штовхає та захоплює натовп. Учасник натовпу знає, що за непокору загальній течії доведеться розплачуватися званням підлої людини і стати жертвою чужого гніву. "Більша частина добрих людей, перебуваючи серед розгніваного натовпу, повинна, завдяки роковому закону психічного мімізму, поводитися так, як і ті, хто її оточує". Уникаючи переслідування та побоїв, люди переймають моральне забарвлення від усіх навколо. Головними мотивами дій натовпу є реальне почуття гніву та реальна роздратованість більшості.

Майже в усі часи в народі існує щось на зразок прагнення до повстань. Оскільки у суспільстві визнається абсолютна могутність більшості, то ті, хто прагне змін, вимагає для себе більших прав та привілеїв. Така вимога є логічним результатом інстинкту самозбереження і водночас джерелом нових вимог та ідей. Нові ідеї стають причиною збудженості та невдоволеності народу. Але якби не було "...осіб, які роблять самих себе апостолами цих ідей, сільські мешканці та міський робітничий клас були б до цього часу спокійними та задоволеними своїм становищем, не мріючи про краще". Розвиненість соціалістичних ідей може привести до втрати моральної та розумової рівноваги у багатьох людей, які перебувають у скрутному становищі та малоосвічених. Ідеї можуть впливати на інших людей, оскільки у своїх вчинках люди схильні діяти відповідно до своїх почуттів, а не думок. Але бродіння нижчих класів залежить від тиску соціальної кризи, який то нестерпніший, що більша наша чутливість і що більше потреб розвинулося у нас внаслідок прогресу.

На вчинки натовпу впливає його антропологічний склад. Натовп хороших людей може піти поганим шляхом, але він не дійде до того ступеня зіпсованості, до якого може дійти натовп поганих людей.

С. Сігеле вважає, що навіть у натовпі людина не втрачає власної індивідуальності, коли якась ідея для людини є безумовно ворожою, то її реалізація абсолютно неможлива навіть при навіюванні у стані гіпнозу. Можливість чи неможливість реалізації навіювання треба шукати в органічній схильності. Слабкість характеру робить людину піддатливою відносно впливів навколишнього середовища.

Джерелом конфлікту можуть стати і наші емоції та почуття, зокрема емоція обурення. Ця емоція виникає у тому разі, коли який-небудь об'єкт збуджує наше незадоволення та одночасно наш гнів. Зазвичай обурення викликається вчинками інших людей, жорстокістю або прихованим опором нашим діям. Воно також є головним джерелом наших моральних суджень.

Ще однією складною емоцією, яка включає в себе гнів, є емоція помсти. За У. Мак-Дауголлом помста є одним із основних джерел інституту суспільного правосуддя. Від простого гніву імпульс помсти відрізняється стійкістю, яка залежить від того, що його розвиток пов'язаний із почуттям власної гідності. Найчастіше емоцію помсти викликає публічна кривда, яка, не будучи безпосередньо відомщена, принижує людину в очах інших людей. Кривда викликає позитивне самопочуття з його імпульсом підтримати власне достоїнство у своїх очах та в очах суспільства. Емоція помсти - це нестерпна боротьба позитивного самопочуття, яке підтримує гнів проти того, хто ображає. Емоція помсти може виникати також під впливом навмисної кривди нашого Я.

Мотиви поведінки в основному егоїстичні але іноді вони пом'якшуються альтруїстичним імпульсом. Схвалення чи несхвалення з боку людей перестають бути дієвою санкцією соціальної поведінки, як тільки ми набуваємо впевненості, що наше ухиляння від належного способу дій ніколи не дійде до відома тих, чиє схвалення чи несхвалення ми особливо цінуємо.

У міру розширення соціальних відносин дитина стикається з тим, що деякі прийняті у сімейному колі правила визнають всюди і їхнє порушення призводить до загального несхвалення. У сучасних цивілізованих суспільствах людина з раннього дитинства підкоряється великій кількості суворих правил. Потрапляючи із сім'ї у більш широке соціальне оточення, вона бачить, що лише деякі правила підтримуються суспільством і втілюються в публічні закони. Деякі з правил не нав'язуються громадською думкою та почуттями суспільних кіл, у яких вона прийнята. Деякі правила підтримуються одними та ігноруються іншими. До того моменту, поки людина не засвоїть більш високого плану поведінки, вона буде обов'язково всмоктувати в себе правила поведінки того кола, членом якого вона себе вважає. Помічені відмінності у правилах поведінки у різних кіл суспільства підривають вплив правил на людину, оскільки вони спонукають звертатися до санкцій громадської думки. Якщо людина намагається рахуватися з різноманітними кодексами різних соціальних кіл, то її навички моральної поведінки не стають стійкими. Таким чином різноманітність думок послаблює силу впливу громадської думки на окремого індивідуума і "робить поведінку всієї маси цивілізованих людей менш відповідною засвоєному ними способу життя, ніж це спостерігається у дикунів та варварів". Але такі невідповідності мають перевагу, оскільки вони дають більший простір та привід для розвитку вищих типів поведінки та характеру, ніж у примітивних общинах, роблять можливим прогрес моральних традицій завдяки впливу вищих типів поведінки. Чіткий збіг моральних норм та законів не залишає свободи для розвитку характеру і волі.

При всякому засвоєнні найглибших сторін моральних традицій значну роль відіграють природні схильності індивідуума. "Почуття власного достоїнства з його силою чи емоціями часто вступає в конфлікт з моральними почуттями. Тому трапляється, що людина, яка володіє прекрасними моральними почуттями, чинить зовсім негарно". Для засвоєння вищого рівня поведінки необхідною є звичка до самокритики, яка, своєю чергою, потребує сильного почуття власної гідності. Головне моральне почуття - почуття до досконалого чи достатньо морального життя, в якому поєднуються та частково примиряються альтруїстичні та егоїстичні емоції та почуття.

Під впливом диференціації з інстинкту забіякуватості у людській душі розвивається імпульс суперництва. Цей імпульс прагне замінити собою імпульс забіякуватості і в індивідуальному житті, і у житті суспільства. Він не викликає знищення людей і суспільств, на зміну войовничості націй приходить суперництво. Моральні конфлікти між індивідуумами та суспільствами прагнуть стати простими інцидентами у торгово-промисловій конкуренції.