Психологія людини з обмеженими можливостями - Бочелюк В.Й. - Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПСИХОЛОГІЇ ЛЮДИНИ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ У СПЕЦІАЛЬНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

1.1. Наукові підходи до проблеми психології людини з обмеженими можливостями

Проблема інвалідності пройшла значний історичний шлях від тотального фізичного знищення з періоду античності до інтеграції осіб із обмеженими можливостями у сучасне суспільство. Розвиток філософських та медичних, а також педагогічних знань сприяло науковому розумінню психічного розвитку дітей із психофізичними вадами. Психологія людини з обмеженими можливостями в останні роки отримала широке визнання зокрема завдяки розвитку теоретико-методологічній базі та підготовки високопрофесійних спеціалістів-психологів у сфері спеціальної психології.

У сучасній соціально-психологічній науці існують різні підходи до теоретичного обґрунтування проблеми психології людини з обмеженими можливостям.

В межах проблеми інвалідності як соціального феномену (інвалідність - це "ненормальна" норма чи "нормальне" відхилення) проблема соціальної норми вивчалася такими вченими, як П. Бергер, П. Бурдьє, М. Вебер, З. Дюркгейм, Т. Лукман, Р. Мертон.

Аналіз соціальних проблем інвалідізації в цілому розглядається з точки зору соціологічних концепцій більш загального рівня узагальнення сутності цього соціального явища - концепції соціалізації. За основу взяті основні концепції інвалідізації, розроблені А. І.Мухлаєвою [204].

Основні соціологічні концепції інвалідізації:

1. Структурно-функціональний аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон, К. Девіс). Основними понятійними категоріями стали "інваліди", "діти з обмеженими можливостями". Основні ідеї полягали у соціальній політиці держави по відношенню до інвалідів, у їх соціальній реабілітації, соціальних службах та соціальній підтримці сімей.

2. Соціально-антропологічний підхід (Е. Дюркгейм) розглядався у таких поняттях, як "діти з обмеженими можливостями", "нетипічні діти". В основі підходу лежать ідеї про форми соціальних відносин, соціальні інститути та механізми соціального контролю.

3. Символічний інтеракціоналізм (Дж. Г. Мід, Ч. Кулі), в основі якого лежать ідеї символів, ролей, становлення соціального "Я", стереотипи та самоконтроль в межах поняття "інвалід".

4. Класична соціологічна теорія (М. Вебер, Н. Смелзер) розкриває ідеї: суб'єктивно осмислені дії індивіда, орієнтованого на поведінку інших людей; специфічні механізми соціальної адаптації осіб з обмеженими можливостями; визначення основних компонентів дивіації - людина, якій властива дана поведінка; норма чи очікування - критерій оцінки поведінки як девіантної, соціум, що реагує на дану поведінку.

5. Феноменологічна теорія (П. Бергер, Т. Луман, А. Щюц). Основними понятійними категоріями теорії стали "діти з обмеженими можливостями", "нетипічні діти". Дана теорія характеризується ідеями про процеси соціального конструювання реальності; специфіку повсякденного сприймання інвалідності, мислення та діяльності; агенти та продукт конструювання.

6. Концепція соціалізаційної норми (А. І.Ковальова) розкривається у поняттях "індивід з обмеженими можливостями", "соціалізація тих, хто не чує". В основі даної концепції лежить корекція відхиляючої чи запізнілої соціалізації на рівні конкретних соціальних груп та окремих індивідів; запізніла соціалізація як не придбання набору соціальних ролей дорослого, звуження меж самостійності, інфантилізм.

7. Біологізаторська концепція розвитку дитини (Л. С. Вигот-ський). Основними понятійними категоріями концепції стали "нетипічна дитина", "дефект", "діти-інваліди". В основі даної концепції лежать ідеї соціального виховання дітей з обмеженими можливостями; формування підходів психодіагностики по відношенню до дітей-інвалідів.

8. Нова теорія виховання (П. П. Блонський) розглядається в понятті "дефективність" та полягає у доказі наукової неспроможності теорії моральної дефективності, згідно якої моральне каліцтво визначалось як специфічне психічне захворювання, яке не пов'язано з іншими відхиленнями в психічному та фізичному розвитку дитини.

З точки розу психологічного підходу до проблеми інвалідності можна виділити декілька наукових теорій.

1. Індивідуальна теорія особистості (А. Адлер). Одними із основних понять в даній теорії в межах проблеми інвалідності є "почуття неповноцінності", "компенсація", "комплекс неповноцінності". Згідно даної теорії особи з вираженою органічною слабкістю чи дефектом намагаються компенсувати ці дефекти різними вправами та досягають значних успіхів в певній діяльності. Він вважав, що майже всі люди мають за мету подолання почуття неповноцінності, однак це почуття у деяких людей може бути надмірним та перерости у комплекс неповноцінності. В основі комплексу неповноцінності лежать три види страждань, які переживає особистість в дитячому віці: неповноцінність органів, надмірна опіка та знедолення з боку батьків.

2. Психоаналітична теорія особистості (З. Фрейд). Відомий психоаналітик вважав, що "комплекс неповноцінності" у психоаналізі майже не вживається. "Комплекс неповноцінності" має глибоко еротичні корені. Але більшою мірою почуття неповноцінності походить із відношення Я к свого Зверх-Я, будучи, так само як почуття провини, вираженням напруги між ними. Почуття неповноцінності й почуття провини взагалі важко відокремити один від одного. Дитина почуває себе неповноцінною, якщо помічає, що її не люблять, і точно так само дорослий. Звичайно матері, яким доля дала хвору або неповноцінну дитину, намагаються заповнити цю несправедливість надмірною любов'ю.

3. Теорія А. Р. Лурія про мозкову організацію вищих психічних функцій. Вчений, виходячи з теорії функціональних систем, сформулював загальні принципи мозкової локалізації вищих психічних функцій, які дозволяють передбачити та аналізувати різні їх порушення в залежності від локалізації ураження мозку. Більшість атипій в том чи іншому ступені обумовлено порушенням мозкових процесів, тому їх вивчення повинно включати аналіз мозкової діяльності.

4. Асоціативна психологія (Е. Клаперед, М. Монтессорі). Основними поняттями в межах інвалідізації є "відхилення від норми", "діти з відхиленнями", "відстала дитина", М. Монтессорі вважає, що дитині необхідно надати умови для самонавчання та самовиховання. Вчитель повинен звільнитися від усіх упередженостей відносно "рівнів" та "типів", на які поділяються діти (з більшими чи меншими відхиленнями від норми). Йому потрібно в своїй уяві бачити єдиний нормальний тип, який живе в духовному світі. З погляду даного підходу у дітей з відхиленнями вищі духовні цінності сховані, і коли вони проявляються, то винагороджується віра вчителя, який передбачав їхню появу. У цих цінностях дитини вчитель бачить таку особистість, якою вона і повинна бути: невтомним працівником, з ентузіазмом. Дитині створюються особливі умови для приємних занять, оскільки активна діяльність необхідна для розвитку. Це допоможе відсталій дитині звільнитися від ознак регресії й здійснити перехід від неробства до праці, від пасивності до активності. Тільки праця й воля виправляють пороки розвитку, а тому всі дитячі установи повинні покласти в основу своєї діяльності саме ці принципи. Інакше діти, які видужали "відхилення від норми", і всі покращення сходять нанівець.