Психотерапія - Каліна Н.Ф. - Опір і захист

Повернення витісненого матеріалу у сферу свідомості - болісний процес. Пацієнт знову переживає моменти свого життя, які він хотів би забути назавжди. Біль, сором, провина, переживання власної нікчемності е емоційним фоном аналітичного усвідомлення. Тому природно виникає бажання опиратись йому або хоча б спробувати захистити себе від травматичних переживань. Опір і психологічний захист - типові феномени психоаналітичного процесу, який і полягає в інтерпретації цих явищ. Тлумачення класичного типу пов'язані з намаганням аналітика знайти причини опору в ранньому дитячому досвіді. При цьому важливі інтерпретації, зумовлені актуальним станом особистості і психіки пацієнта. Передовсім тлумачення сприяють свідомому переробленню патогенного змісту, а його розуміння і прийняття - розвитку і гнучкості Я клієнта.

Опір - специфічна установка пацієнта на заперечення знань, одержаних у результаті інтерпретації несвідомого змісту і витіснених бажань.

Пацієнт опирається не аналітикові, а його діям, тому сильний опір може свідчити про силу Его пацієнта, завдяки якій негативні аспекти внутрішнього і міжособистісного досвіду залишаються витісненими, або про не зовсім адекватну чи малоефективну терапевтичну дію. Опір поверненню витісненого потребує спеціальних пояснень, трансферний опір - емпатії і підтримки терапевта в ролі відкритого і щирого учасника аналітичного процесу. Ще 3. Фройд зауважував, що опір дуже різноманітний, надзвичайно витончений, його важко розпізнати, бо він постійно змінює форму свого прояву.

Із численних форм опору особливо "прикрі" явні (відкриті), що полягають у порушеннях правил терапевтичної роботи і її розпорядку, а також форми, зумовлені вторинною вигодою від проблеми. Явний опір може повністю дезорганізувати аналіз і перетворити його на подобу сварки чи боротьби за владу аналітика.

Вторинна вигода - особливий статус, "режим найбільшого сприяння", на які претендує клієнт з огляду на свої симптоми або проблеми. До цього вдаються "запеклі істерички", в яких "слабке серце і вразлива психіка", "дорослі діти", що демонструють свою інфантильність, агресивні психопати, яких "краще не чіпати, бо вони дуже збудливі", тощо. Клієнти з вираженою зацікавленістю у вторинній вигоді орієнтовані на те, щоб одержувати її від терапії.

У психоаналізі слід розрізняти опір Супер-Его (совість, відчуття провини, страх соціального несхвалення) і опір Его (опір усвідомленню витісненого). Опір Супер-Его можна подолати на рівні базових терапевтичних установок (безоцінного схвалення, конфіденційності, емпатії). Опір Его потребує змістових інтерпретацій, ретельного реконструювання переживань клієнта. Іноді тривогу, пов'язану із загостреною чутливістю Над-Я, може вгамувати вчасно здійснене саморозкриття терапевта. Тому дотримання принципу "безпристрасного дзеркала" не завжди виправдане - стурбованому батькові або невпевненому чоловікові можна розповісти про те, як терапевт розв'язує власні проблеми в цій сфері. Для правильного рішення (де, коли і в якій формі варто це робити) потрібен досвід, а інколи достатньо тактовності і чуття міри.

Не менш складним є феномен психологічного захисту.

Психологічний захист - властиві кожній людині стійкі способи сприйняття і переживання світу, у процесі яких окремі аспекти дійсності вона змінює, викривляє так, щоб дійсність здавалася зручнішою, сприятливішою, не загрозливою.

Він охоплює широке коло поведінкових реакцій, не обов'язково пов'язаних із психопатологією. Взаємодія з реальністю може мати захисну функцію. Люди прагнуть пом'якшити негативні й агресивні реакції соціального оточення, захиститися від несправедливої або різкої критики, намагаються не помічати багатьох прикрих і неприємних подій або принаймні не надавати їм серйозного значення.

Проте викривлення реальності не має бути настільки сильним, щоб відгородитися від дійсності і жити ілюзіями. Стійка звичка не помічати неприємні факти і події, вважаючи їх неістотними, може поступово спричинити крах життєвих планів. Психоаналітична традиція розглядає захисти в контексті їх інтенсивності та дереалізуючої інтенції. Психологічний захист створює проблеми, якщо надміру деформує реальність, недостатність його може стати причиною психотичної декомпенсації особи. Якщо людина не змінює реальність так, щоб комфортно в ній почуватися, рано чи пізно вона не зможе в ній існувати. І створить свою власну реальність, у якій можна вбити не тільки комара, а й сусіда, який гучно позіхає, почути з електричної розетки голос Бога, вважати себе об'єктом кохання всіх жінок світу тощо. А це і є психоз .

Захисти тісно пов'язані з Его індивіда, його свідомим Я. Тому деякі дослідники тлумачать психологічний захист як сукупність дій, націлених на зменшення або усунення будь-якої зміни, що загрожує цілісності та стійкості біопсихологічного індивіда. Оскільки ця стійкість утілюється в Я, яке прагне будь-що її зберегти, саме Я (Его) можна вважати найважливішим у цьому процесі. Психологічні захисти у психоаналізі розглядають не тільки як найважливіші функції Его, а і як його структурні елементи з вираженою індивідуальною своєрідністю поєднань і проявів.

Робота із захистами акцентована на пізнавальних можливостях клієнта, тоді як трансферентні відносини більше стосуються емоційної сфери. Як звичні способи формування суб'єктивної психічної реальності (картини світу, індивіда) психологічні захисти підтримують Я-концепцію і тісно пов'язані з системою цінностей особистості. Основні проблеми при аналізі захистів зумовлені не стільки суперечностями між суб'єктивною і об'єктивною реальністю, скільки антагонізмом двох суб'єктивних реальностей - клієнта і терапевта. Пацієнт за кожної слушної нагоди приписує "незручні" аспекти дійсності суб'єктивізму аналітика, а той вважає свою точку зору повністю об'єктивною.

Багатьох труднощів можна уникнути, якщо терапевт добре знає теоретичні аспекти проблеми і вміє розрізняти типи захисту. Чітке уявлення про природу і функції захисних механізмів необхідне кожному психотерапевтові, навіть не психоаналітику. Уміння розпізнавати й інтерпретувати захисти так само важливе в роботі з людьми, як емпатія, безоцінність, конфіденційність та інші базові терапевтичні настанови.

Американський психоаналітик Ненсі Мак-Вільямс (нар. 1954) класифікує захисти за принципом їх локалізації на первинні (примітивні), розташовані між Я і зовнішнім світом, і вторинні (зрілі), що оберігають особистість від внутрішніх конфліктів. До первинних захистів належать примітивна ізоляція, заперечення, всемогутній контроль, примітивна ідеалізація і знецінення, розщеплювання Его, дисоціація, проекція, інтроекція і проективна ідентифікація. Особливістю примітивних захисних механізмів є їх автоматичний характер (миттєве "ввімкнення") і відсутність зв'язку з принципом реальності. Вони працюють на рівні первинного процесу, не допускаючи у свідомість матеріал, проти якого вони спрямовані.

Більшість примітивних захистів через свою архаїчну і довербальну природу здаються клієнтам природним аспектом власного психічного функціонування. Хоча картина світу в свідомості індивіда з великою кількістю незрілих захистів суперечлива і має безліч упущень, сама людина не схильна звертати на це увагу навіть при виникненні серйозних проблем. Клієнти, які використовують примітивні захисти, неприємні у спілкуванні, адже настирливо нав'язують усім упереджене бачення вчинків і стосунків, тобто ^їм властивий агресивний стиль захисту.

Вторинні захисти характеризуються більш специфічною дією (спрямовані тільки на почуття або на конкретні аспекти сприйняття і переживань) і обов'язковою участю мислення. Вони менше спотворюють реальність, більш адаптивні та розпізнавані за наявності раціональних і раціоналізуючих компонентів, адже так зручно бути розумним, мати вичерпні пояснення на всі випадки життя і знаходити логічні підстави для того, щоб робити тільки те, що хочеться, або взагалі нічого не робити. Порівняно з примітивними зрілі захисти легше усвідомлювані; як правило, клієнти визнають їх, але не дуже схильні щось змінювати у своїй поведінці і звичних способах взаємодії.

Стійкість вторинних захистів до терапевтичного впливу зумовлена схильністю клієнтів ототожнювати їх з власним Я. Ж. Лакан визначав Я (Уявне) як суму всіх захистів та опорів, властивих індивіду. Анна Фройд у класичній праці "Я і механізми захисту" зазначила, що в деякі періоди життя і відповідно до власної структури індивідуальне Я обирає то один, то інший спосіб захисту і може використовувати його у своєму конфлікті з інстинктами і в захисті від афекту. Знаючи, як пацієнт прагне захиститися від своїх інстинктивних імпульсів, можна скласти уявлення про його установку стосовно власних небажаних афектів. Коли в нього яскраво виражені конкретні форми трансформації афектів (цілковите витіснення емоцій, заперечення тощо), він застосує ті самі способи для захисту від своїх інстинктивних імпульсів і вільних асоціацій. Я залишається тим самим, і у всіх своїх конфліктах воно більш-менш послідовне у використанні захисних засобів.

До вторинних-захистів належать витіснення, регресія, раціоналізація та інтелектуалізація, ізоляція, моралізація, паралельне мислення, анулювання, зсув, поворот проти себе, реактивне утворення, ідентифікація, відреагування, сексуалізація, реверсія і сублімація. Все це "прийоми свідомості", за допомогою яких вона оберігає себе від зіткнення з небажаними аспектами зовнішньої і внутрішньої; реальності. Загальним для всіх вторинних захистів є також прагнення, подолати афекти (сильні почуття й переживання) за допомогою інтелекту, раціоналістичного мислення, завдяки якому клієнт знаходить розумне логічне пояснення суперечливих дій і вчинків.

Витіснення (репресія), тобто вмотивоване забування неприємних подій, негативних відчуттів і переживань, трапляється дуже часто. Воно може бути сильним або слабким; особливо пригнічують думки, спогади, відчуття, пов'язані з інцестуозними бажаннями, сексуальними перверсіями тощо. "Сигналом" до такого захисту зазвичай є відчуття тривоги, навіть і не локалізоване- у цьому разі Его вдається до тотального придушення всього, що хоч трохи пов'язане з проблемою, яка зумовила тривогу. Незручності створює не стільки власне витіснення, скільки випадки, коли репресована інформація ненадійно утримується в несвідомому. Це викликає тривогу, яка знову потребує витіснення, і кола замикається. О. Маурер назвав це явище "невротичним парадоксам", що часто є підґрунтям істеричного неврозу.

В аналітичній практиці клієнти добре реагують на інтерпретації, які стосуються витіснених травм або фруструючих ситуацій, і гірше сприймають інтерпретації щодо репресованих бажань і прагнень. Оскільки для цього захисту необхідне сильне і стійке Его ("слабкі" суб'єкти надають перевагу ізоляції та запереченню), терапевти часто мають справу з упертим небажанням визнати наявність пригнічених мотивів, почуттів, прагнень. У такому разі може допомогти аналіз конкретного прикладу репресії того, що було предметом обговорення на попередньому сеансі.

Регресія (лат. гegressio - рух назад) - повернення до попередніх способів психічного функціонування (форм мислення, способів поведінки, типів об'єктних відносин) - буває дуже різноманітною. Повернення до минулого, особливо до раннього дитячого досвіду, вважають необхідною умовою успішності психоаналізу, проте ця умова не є абсолютною. За короткочасного аналізу не варто чекати глибокої регресії клієнта, щоб відтворити умови формування невротичного симптому. Таку роль успішно виконають кілька точних, прямих, "жорстких" інтерпретацій, у результаті яких ретельно приховувані несвідомі імпульси стають доступними свідомості. Клієнти схильні реагувати регресією на лікування, яке дає результати, тому розуміння цього допомагає аналітику бути терплячішим до її проявів. Особи, які зловживають регресією і вдаються до неї в більшості складних життєвих ситуацій, є інфантильними, незрілими.

Раціоналізацію, інтелектуалізацію, моралізацію і паралельне мислення можна розглядати як форми участі мислення і логіки у викривленні реальності в процесі її сприйняття та осмислення. При цьому людина підшукує вагомі і раціональні причини для своїх дій і вчинків, які є результатом несвідомих мотивів і прагнень, щоб уникнути осуду Супер-Его.

Раціоналізація - природний процес: більшість людей схильна раціоналізувати свої невдачі та помилки, пояснюючи їх об'єктивними причинами. На ній ґрунтується т. зв. подвійний стандарт людської поведінки: "якщо я зробив щось хороше, це моя заслуга, а якщо погане - так уже склалося через обставини"; "досягнення мого ворога чи суперника - це випадковість, а ось його невдачі цілком закономірні".

Моралізація - це раціоналізація, доведена до крайнощів: клієнт не просто добирає моральні виправдання своєї поведінки, а шукає підстави, які зобов'язують його чинити саме так, а не інакше. Уявні резони перетворюються на неухильні моральні вимоги: "Чи добре для аспіранта, якщо я утримаюся від критики його слабкої і недоладної наукової доповіді? Адже це мій прямий обов'язок, інакше він так і вважатиме себе успішним". У моралізації бере активну участь Супер-Его клієнта. Цей захист є ретельно продуманим і тому важким для терапевтичного втручання: клієнт, переконаний у тому, що він не просто напивається щовечора, а карає у такий спосіб свою дружину за байдужість і черствість, заперечуватиме будь-які інтерпретації. Основна стратегія в таких випадках - знову і знову показувати клієнтові, що його інтелектуальні виверти не змінюють реального стану справ, а рівень дискомфорту в ситуаціях, в яких застосовується моралізація, продовжує зростати.

Інтелектуалізація - відокремлення почуттів від думок, а переживань - від поведінки. За такого захисту клієнт визнає наявність у себе негативних емоцій, але не реагує на них: "так, я серджуся на нього, але це не заважає нам співпрацювати", "я відчуваю образу, але моє добре ставлення до дружини не змінилося". Зовні така поведінка здається стриманою та врівноваженою, та насправді клієнт блокує сильні почуття, не дозволяє собі зізнатися в них і реагує "нишком". Інтелектуалізацію часто застосовують підлітки, щоб виглядати невразливими; до неї схильні люди, які прагнуть справляти враження мужніх, безсторонніх і холоднокровних.

Паралельне мислення (компартменталізація) властиве людям, які раціонально використовують дисоціативні процеси. При цьому суперечливі відчуття або прагнення існують нарізно, незалежно одне від одного: людина вважає алкоголь злом і засуджує п'яниць, але дозволяє собі час від часу випивати. До цього механізму часто вдаються батьки, коли забороняють дітям речі, якими насолоджуються самі (куріння, порнофільми тощо). Застосовуючи компартменталізацію, людина може дотримуватися двох і більше конфліктних ідей або форм поведінки і не усвідомлювати їх суперечності або взаемовиключного характеру. Наприклад, жінка, яку переслідували серйозні невдачі в сімейному житті, що були джерелом вираженого істеричного неврозу, вважала себе прекрасним викладачем психології сімейних стосунків і настирливо Прагнула розширити коло своїх слухачів. Вона щиро здивувалася запитанню, чи не є її поведінка компенсаторною, і ніяк не могла зрозуміти, до чого її власні сімейні проблеми.

Анулювання зводиться до "магічного" знищення відчуття провини або сорому за допомогою дій, які "врівноважують" попередню провину. При цьому компенсаторна природа "магічної" поведінки, як і бажання спокутувати або врівноважити ефект скоєного раніше, абсолютно не усвідомлені. На побутовому рівні анулювання проявляється дуже частої є приводом для скарг на кшталт "певний час після бешкету чоловік поводиться, як ангел, але ніколи не просить вибачення і навіть не бажає про це говорити, а потім знову напивається, і все повторюється спочатку".

Поворот проти себе - захисний механізм, за допомогою якого люди намагаються подолати почуття ненависті та гніву, спрямовані на значущих людей. Переадресувавши на себе гнів і роздратування, суб'єкт почувається в безпеці - адже ідеалізований інший залишається недоторканним. До того завжди є шанс почути від нього слова похвали, підтримки, підбадьорення. У ранньому дитинстві причиною повороту може бути агресія проти улюбленої матері чи обожнюваного старшого брата. Поворот ґрунтується на простій логіці: якщо взаємини зі значущим іншим - найбільша цінність, то краще не підривати їх негативною критикою або сумнівами, а відразу визнати поганим себе, щоб не ризикувати, не зізнаватися у своїй залежності від нього або негідності його дружби і допомоги.

Реактивне утворення близьке за суттю і значенням до повороту проти себе. Обравши цей захист, суб'єкт примушує себе переживати почуття, протилежне справжньому - любов замість ненависті, захоплення замість зневаги. Дуже рідко трапляються реактивні утворення "в сильній позиції" - заміна позитивного відчуття негативним. Зате протилежних ситуацій багато - очевидно, негативні переживання більшість клієнтів оцінює як загрозливі і небезпечні для самооцінки.

Ідентифікація полягає у несвідомому уподібненні себе іншому значущому об'єктові. Вона може бути проективною (суб'єкт ототожнює себе з об'єктом власної проекції), анаклітичною (прагне бути схожим на впевнену в собі людину), нарцисичною (ототожнює себе з рисами свого ідеалу особистості). Ідентифікація з агресором є захисною тенденцією уподібнити себе грізному, страшному суб'єктові; так часто буває, наприклад, у підліткових компаніях, де слабкіші хлопці ідентифікуються із сильним лідером. У літературі описано випадки, коли заручники, захоплені бандитами, ототожнювали себе з їхньою позицією, вимогами і мораллю навіть усупереч власним інтересам (стокгольмський синдром). Ідентифікація - універсальний захисний засіб для соціально значущих ситуацій. Як і більшість захисних механізмів, вона має багато позитивних аспектів і є основою емпатії, емоційного навчання, поведінки підтримки і допомоги. Вона є також компонентом багатьох вищих людських рис і якостей - любові, моральних обов'язків, самовідданого служіння ідеалам, патріотичної мужності тощо. Від здатності до ідентифікації залежить ефективність соціального навчання або терапії.

Відреагування - зумовлена особистістю аналітика чи перебігом терапії поведінка, яку клієнт не наважується реалізувати на сеансі і виносить за межі терапевтичних взаємин. Відреагування може мати різні форми. Найчастіше це прояви трансферентних відносин (любов або ненависть до аналітика, ревнощі, заздрість, інце-стуозні бажання). Відчуття, породжувані трансфером, недоречно проявляються в різних сферах життя клієнта, а потім стають предметом обговорення та аналізу. У непрямій формі їх висловлюють тим, кому вони призначені. Іноді відреагування відбувається і в процесі терапії: клієнт на сеансі перебуває під владою сильних емоцій і поводиться відповідно до них, "пригадуючи" аналітику минулі гріхи. Тому інтенсивні почуття і переживання клієнта потребують обговорення щодо того, в яких формах, де і коли їх доречно відреагувати. Аналітичне обговорення іноді зовсім усуває проблему, оскільки є однією з форм відреагування. Не завжди варто аналізувати надто емоційних, імпульсивних суб'єктів, які не можуть стежити за почуттями, не виражаючи їх у діях і вчинках. У такому разі ефективнішими є гештальттерапія, психодрама тощо.

Сексуалізація (еротизація) - тип відреагування, що полягає в намаганні суб'єкта подолати тривогу за допомогою сексуальних фантазій. Найчастіше еротизу-ють стосунки залежності, і не всі породжувані при цьому сценарії є патологічними. Загальновідомі феномени юнацької закоханості в учителя, сексуалізації фігур акторів, політиків, спортсменів. Механізм еротизації - основа реклами, шоу-бізнесу, пропаганди.

Реверсія (грец. reversio - повернення) - захист, за якого суб'єкт і об'єкт міняються місцями. Наприклад, прагнучи загального визнання та захоплення, людина може активно вихваляти когось іншого і, несвідомо ідентифікуючись зі своїм кумиром, акцентуючи на своїй реальній або уявній близькості до нього, частково задовольняє цю потребу. Показовий приклад - поведінка жінок, які дотримуються суворої дієти: часто вони полюбляють готувати, настирливо пригощають друзів та членів сім'ї і відчувають величезне задоволення, дивлячись, як інші багато і з апетитом їдять. Самотні люди дбають про своїх домашніх тварин, ніжно їх люблять і реверсивно задовольняють власну потребу в любові та догляді. Деякі пацієнти долають дискомфорт під час терапії, самостійно намагаючись аналізувати терапевта. У навчально-аналітичних групах механізм реверсії є могутнім позитивним чинником, що сприяє створенню атмосфери ділової співпраці і взаємної доброзичливості.

Сублімація (лат. sumblimatio - підіймання) - перенесення сексуальної енергії (лібідо) на цілі, не пов'язані з сексуальним задоволенням та іншими примітивними потребами. Ця, за 3. Фройдом, фундаментальна людська здатність є основою цивілізації і духовної культури. У програмній праці "Долі прагнень" (1905) він стверджував, що сублімація разом із запереченням, перетворенням на протилежне і витісненням - один з основних шляхів розвитку психіки. Сублімація не є психологічним захистом у строгому значенні слова. Це, радше, механізм, що забезпечує нормальне, адекватне особистісне функціонування, "узаконений" суспільством спосіб утилізації (катексису) лібідо. Про захисні функції сублімації може йтися в тих випадках, коли вона зачіпає завелику кількість сексуальної енергії або пропонує соціально схвалювані, культурно значущі форми реалізації бажань, слабо пов'язані з їх безпосереднім об'єктом. Наприклад, боязкий юнак, що благоговіє перед жінками, захоплений любовною поезією або галантним малярством, але панічно боїться реальних контактів з дівчатами і використовує сублімацію для зняття надмірної напруги; або еротичні картини на релігійну тематику, написані аскетичними художниками.

Знання природи психологічних захистів та їх різновидів дає змогу терапевтові краще орієнтуватися в несвідомих основах поведінки клієнта і допомагає уявити структуру тієї частини його Я, яка бере участь у процесах самопред'явлення. Вступаючи у значущі взаємини, індивід ретельно оберігає саме особливо цінні і вразливі аспекти своєї особистості, пов'язані з екзистенційними основами його індивідуального буття. Адже захисти розташовані над тими особистісними утвореннями, що функціонують патологічно і є джерелами проблем.

Психологічні захисти досліджують не тільки психо-динамічні напрями терапії. З ними працюють і гештальттерапевти, і прибічники гуманістичних підходів, але робота із захистами, на відміну від психоаналітичної традиції, вичерпується використанням таких способів:

- поверховий розгляд лише деяких захисних механізмів, коли терапевт не докладає зусиль для їх усунення, обмежуючись констатацією загального негативного впливу на особистість і стосунки;

- визнання усунення захистів остаточним результатом психотерапевтичної роботи, підставою для припинення її.

У психоаналізі захисти розглядають спершу як чинники, що заважають розумінню аналітичних інтерпретацій, а вже потім - як підстави психологічних труднощів. Оскільки для клієнта захисти є звичними способами взаємодії зі світом та іншими людьми, то їх інтерпретації має передувати опис конкретних, чітких форм захисної поведінки. Терапевт, який стикається з наполегливим опором, може почати з поведінкової картини, а потім визначати її як певний захист.

Психотерапевтична робота має містити як аналіз, так і синтез, інакше ефективність терапії незначна. Для цього необхідно мати широке уявлення про особистість, теоретичну модель становлення і розвитку її активності. Аналіз захисту та опорів зумовлює тактику терапевтичного втручання, а вироблення стратегії потребує системних знань і уявлень про несвідому природу внутрішньої динаміки особистісних структур.