Юридична психологія - Бочелюк В.Й. - 6.2. Соціально-психологічна характеристика рецидивістів, та особливості їх виправлення

Найбільш раціональний шлях дослідження проблематики, що стосується особистості засудженого, — це вивчення окремих категорій засуджених, тому що родове поняття в порівнянні із загальним більш специфічне та змістовніше. На основі такого підходу може бути забезпечена необхідна конкретність у дослідженні закономірностей формування антигромадських властивостей, виникнення відхилень у морально-психічній сфері особистості, у визначенні методики виправлення особистості засудженого.

Найбільш складний розділ науки про особистість правопорушника складає та система знань, яка покликана обґрунтовувати найбільш прийнятні та ефективні шляхи, засоби та методи виправлення й перевиховання засуджених-рецидивістів, тобто осіб, які неодноразово засуджувалися до позбавлення волі. Удосконалювання методики виправлення та перевиховання рецидивістів припускає вивчення їх соціальних, індивідуально-психологічних та інших особливостей і використання цих даних на практиці.

Висновок про те, що сутність особистості, основна її спрямованість формуються під впливом суспільних відносин, висуває на перший план завдання вивчення особистості засудженого-рецидивіста з погляду її місця й ролі у всій сукупності відносин і зв'язків. Соціально-психологічні особливості засуджених-рецидивістів знаходять своє висвітлення у різноманітті статусу, який характеризує їх положення в системі міжособистісних відносин. Соціально-психологічні параметри особистості рецидивіста можуть бути різними як за ступенем спільності, значущості (починаючи зі статусу громадянина й закінчуючи статусом члена малої неоформленої групи), так і за сферою їхнього прояву (виробнича сфера, побут, оточення). В одному випадку статуси рецидивіста пов'язані з його антигромадською діяльністю, в іншому — цей зв'язок не простежується (стать, соціальне походження й т. ін.).

При характеристиці соціально-психологічних особливостей особистості рецидивіста варто мати на увазі, що окремі статусні показники людина "одержує" ззовні. Немаловажне значення мають при цьому стать, вік, чи народився він у родині алкоголіка або особи, яка веде антигромадський спосіб життя, або ж у родині зі здоровою моральною атмосферою. Не можна зовсім замовчувати матеріальні й інші можливості батьків. Ще більше значення мають уроджені аномалії здоров'я. Хоча статуси, які людина одержує ззовні, не мають тієї вирішальної ролі, певною мірою можуть опосередковано впливати на процес соціалізації, на формування інтересів, поглядів, очікувань, ціннісних орієнтацій, установок особистості.

Важливою соціально-психологічною ознакою особистості рецидивіста є вік. У процесі життя людина зазнає впливу соціального середовища, здобуваються досвід, навички, звички, формуються ціннісні орієнтації та установки, потреби й інтереси, формується характер. Знання психологічних особливостей віку, як і ряду інших даних, є необхідною умовою ефективної попереджувальної роботи та удосконалювання діяльності по виправленню й перевихованню рецидивістів. Без врахування вікових особливостей неможливо дати повної оцінки багатьом властивостям людини й до кінця усвідомити механізм формування особистості з кримінальними відхиленнями.

Вік рецидивістів значно вищий за середній вік інших засуджених. За даними сучасних учених, серед уперше засуджених найбільшу питому вагу займає Група віком 25—29 років (відносна щільність розподілу — 4,0 %), за нею ідуть 18—24-літні (3,0 %), потім 14—17-літні (2,6%) і лише після них засуджені старше 30 років. Для рецидивістів більш характерний вік 29—50 років (55,3 %). Ця обставина пов'язана не тільки з фактом відбування певного строку покарання за перший злочин, а насамперед з тим, що значна частина рецидивістів вчиняє ряд злочинів, інтервал між якими складає час відбування ними покарання у місцях позбавлення волі. Порівняння вперше засуджених і рецидивістів віком 24—29 років начебто не підтверджує помічену закономірність, тому що середній показник у перших вищій (4,6 %), у рецидивістів він становить (2,8 %). Видимо, вік 24—29 років для рецидивістів є свого роду "проміжним", тобто до 25 років багато хто з них вчиняє два або навіть більше злочини й у підсумку, як правило, вони засуджуються потім до більш тривалих строків позбавлення волі. З іншого боку, частка рецидивістів стає на шлях вчинення злочинів у віці 30 років і більше.

Наведені дані дозволяють зробити висновок про те, що джерела формування особистості рецидивіста в багатьох випадках беруть початок від неповнолітнього або молодого віку. Генезис антигромадської установки, спрямованості дорослих злочинців необхідно "Шукати" у психології неповнолітнього правопорушника, оскільки фундаментальні властивості особистості формуються вже в цьому віці. В цьому переконує той факт, що 21,5 % обстежених рецидивістів перший раз засуджувалися до позбавлення волі, як правило, за тяжкі злочини у віці до 18 років, 42,8 % — у віці від 18 до 24 років, і тільки 19,3 % рецидивістів вчинили злочини, за які вони були засуджені до позбавлення волі, в 30 і більше років. Отже, проблема викорінювання рецидивної злочинності повинна вирішуватися не тільки в плані недопущення повторних злочинів з боку раніше засуджених, але й у рамках більш загального завдання ліквідації злочинності, усунення причин й умов, які їй сприяють, і, нарешті, шляхом удосконалювання виховної, організаційно-управлінської, попереджувальної роботи, особливо серед молоді. Характерно, що ті, хто вчинили перший злочин у неповнолітньому віці або у віці 18—24 років, частіше, ніж інші засуджені, вчиняють повторні злочини. Відносна щільність розподілу рецидивістів у віці 14—16 років становить 2,7 %, у віці 16—18 років — 8,0 % (найбільший показник), 18—24 років — 7,1%, 24—29— 3,5%, 29—49 років — 0,9%, 50 років і більше —10,1%. Серед рецидивістів, таким чином, переважна більшість тих, хто вчинив перший злочин у віці до 24 років. Цей вік характеризується як період неповноліття й початковий етап самостійного життя, винятково складними й часом суперечливими процесами соціалізації. На нього доводиться й формування основних компонентів особистості — ціннісних орієнтацій, характеру, здатностей, світогляду; виробляються й закріплюються відповідні вольові, інтелектуальні, емоційні, моральні якості. Там, де немає підтримки дорослих, відсутні належне виховання, сприятлива моральна атмосфера й зустрічається байдужість, найчастіше в силу всіляких обставин неповнолітні стають на шлях вчинення правопорушень. Надалі ж, не маючи позитивного досвіду, не пізнавши почуття задоволення від істинно людських відносин, окремі з них виносять із місць позбавлення волі ще більшу переконаність у своїй "правоті", егоїзм, індивідуалізм, зневагу до інших і суспільства в цілому й тим самим прирікають себе на нові злочини. От чому завдання попередження злочинів серед молоді, особливо серед неповнолітніх, має по суті справи стратегічне значення в боротьбі за викорінювання злочинності, у тому числі й рецидивної.

У міру збільшення кількості засуджень до позбавлення волі зростає Питома вага кількості осіб віком 29 до 49 років. Найвищий показник у даній групі при вчиненні третього злочину — 24,3 %. Та ж закономірність виявлена й у відношенні найстаршої групи — 50 років і більше. Якщо у вчиненні першого злочину брали участь 0,1 % осіб даної групи, то в другому, третьому й останньому злочинах вони становили в порівнянні з усіма віковими категоріями відповідно 2,2 %; 3,1 % й 5 %. Хоча частка осіб у віці 40—50 років і більше й не є переважною, проте вона заслуговує на пильну увагу. Як правило, рецидивісти цього віку характеризуються стійкою антигромадською установкою, набутими навичками, зв'язками зі злочинним світом й у той же час — ослабленими соціально корисними зв'язками та ціннісними орієнтаціями. Найчастіше рецидивісти старшого покоління виступають у ролі охоронців ідей і традицій злочинного світу. Нейтралізувати негативний вплив на інших засуджених, завчасно вирішувати питання їх трудового та побутового влаштування після звільнення — основні напрямки роботи із рецидивістами цього віку. Вікові особливості повинні враховуватися при розробленні методики їхнього виправлення та перевиховання.

Значне пізнавальне та практичне значення має виявлення специфіки вікової структури рецидивістів залежно від характеру вчинених злочинів. Наприклад, із всіх осіб, які вчинили перший злочин — хуліганство, 56,6 % мали вік до 24 років, а вчинили убивство в цьому віці — лише одна людина. У той же час здійснення ряду інших насильницьких злочинів більш характерно для-осіб молодого віку (грабіж - - 87 %, умисне нанесення тілесних ушкоджень — 62,8 % тощо). У той же час для рецидивістів старшого віку менш характерні грабежі, розбійні напади, частіше вони вчиняють так звані ненасильницькі злочини. *

При подальшому аналізі соціально-психологічних особливостей правопорушника зазвичай звертається увага на соціальний стан. Однак не менш важливо виявити характер зв'язків рецидивістів з відповідними соціальними структурами суспільства.

У результаті дослідження виявлено, що 61,2 % рецидивістів походять з родин робітників, 27,8 % — із селян, 9,1 % — із службовців й 1,9%— з інтелігенції. Співвідношення отриманих даних в основному відповідає соціальній структурі нашого суспільства. Однак не можна не відзначити той факт, що вихідці із селян у структурі засуджених-рецидивістів становлять меншу частину в порівнянні з питомою вагою селян у структурі населення. Це пояснюється тим, що в місті більше обставин, які сприяють вчиненню злочинів. Якщо зіставити дані про соціальне походження та положення засуджених-рецидивістів перед останнім засудженням, то не можна не помітити значну розбіжність питомої ваги селян по походженню та соціальному стану. Ця обставина пояснює міграцією сільського населення, перехід частини його в інші соціальні структури. З іншого боку, частина вихідців з робітників й інших соціальних структур перед останнім засудженням ніде не працювали.

Паразитизм — характерна риса особистості засудженого, особливо рецидивіста. Більша частина рецидивістів перед засудженням ухилялися від суспільної праці. Ця обставина підтверджується даними анкетування засуджених-рецидивістів. Згідно з цими даними більше половини рецидивістів становлять ті, хто або зовсім не здимався суспільно-корисною діяльністю (19,0%), або ж працював перед останнім засудженням не більше одного року. Серед паразитично настроєних рецидивістів виділяються особи молодого віку (79,0 % від всіх засуджених віком до 24 років) і засуджені старшого віку (40,3 % від всіх осіб віком 30 років і більше). Про небажання рецидивістів трудитися говорить і те, що понад 10% з них систематично порушували або допускали окремі порушення трудової дисципліни як перед засудженням за злочини, так і у різних установах позбавлення волі. Однак слід зазначити, що обов'язковість участі в суспільно корисній праці в колоніях позитивно впливає на засуджених, дисциплінуючи їх. Завдання вихователів повинно полягати не в механічному залученні у суспільно корисну діяльність, а швидше за все у вихованні, прищеплюванні їм свідомого відношення до такого роду діяльності.

Розкриваючи статус соціального походження й положення особистості засудженого-рецидивіста, варто мати на увазі, що частина рецидивістів у відомій мірі втратила відповідний зв'язок з тими соціальними структурами (громадами, прошарками, професійними групами), вихідцями й представниками яких вони є. Цей розрив виникає тому, що деякі з них ведуть протягом тривалого часу антигромадський спосіб життя. Без врахування даної обставини не можна правильно усвідомити роль і значення даної соціально-психологічної ознаки у формуванні особистості рецидивіста. Зрозуміло, що ця особливість особистості засудженого рецидивіста повинна враховуватися при здійсненні кримінально-виконавчого впливу: навчання відповідним професійним прийомам, виховання поваги до професії, гордості за людину, ощадливого відношення й любові до землі, природи й т. ін.

Однією з особливостей рецидивістів є низький рівень освіти. Серед обстежених, зокрема, виявлено 2,4 % малограмотних, 16,6 % з початковим рівнем освіти, 47,6 % мали незакінчену середню освіту, 26,1 % — середню, 1,5 % — вищу.

У порівнянні з іншими категоріями засуджених, зокрема із уперше засудженими до позбавлення волі, рівень освіти рецидивістів нижче. Майже половина засуджених у момент анкетування не навчалися ні в школі, ні в інших навчальних закладах. Причиною тому служать різні обставини: небажання відвідувати школу (7 %), вік (7 %), короткий строк позбавлення волі1 (5,3 %), мають освіту або спеціальність (12 %) тощо.

Рівень освіти в структурі з іншими факторами в тому або іншому ступені впливає на процес ре-соціалізації.

Сам по собі низький рівень освіти, узятий ізольовано^від інших ознак, не може розглядатися як криміногенний фактор. Його недостатній рівень у рецидивістів свідчить про вузькість, утилітарність ціннісних орієнтацій. Якщо виходити з того; що навчання виконує освітню та виховну функції, той або інший рівень освіченості відображає певний етап у соціальному розвитку особистості. Навчання засудженого — це не тільки розширення кола знань, розкриття потенційних здатностей і задатків, придбання спеціальності, а й певний процес соціалізації особистості, подолання негативних і формування моральних, естетичних якостей, спонукання її до корисної соціальної активності і т. ін. Якщо зрівняти, наприклад, групу малограмотних та освічених людей, то можна дійти висновку про те, що перші мають більшу кількість засуджень до позбавлення волі. З малограмотних 66% засуджувалися двічі, 19%— три рази, 12,5 %— чотири й 12,5 % — п'ять разів, у той час як з осіб, які мають освіту, двічі засуджувалися 63,2 %, три рази —- 25,7 %, чотири - 7,6 %, п'ять — 0,5 %, шість і більше разів — 3 %.

Однак рівень освіти не перебуває в безпосередньому зв'язку з такими показниками, як дотримання вимог режиму й т. ін. Кількість допущених порушень засудженими зазначених вище груп приблизно перебуває в такому ж співвідношенні, як і чисельність цих груп.

Значною своєрідністю відрізняються властивості особистості рецидивіста в сфері родини та побутового оточення: Тривалий антигромадський спосіб життя не може не впливати на сімейне положення засудженого. Лише 47,7% з них мали родини 28,1 % були самотні, 24,2 % розлучені. Таким чином, були одружені тільки 47,7 % рецидивістів, хоча слід зазначити, що середній вік рецидивістів у порівнянні із уперше засудженими вище. Як показує дослідження, і серед цієї групи виявилася значна частина рецидивістів, які не проявляють якої-небудь турботи про благополуччя, інтереси своєї родини. І все-таки заперечувати роль родини, її можливості у виправленні рецидивістів було б неправильно. Засуджені, які не мали родини, частіше порушували громадський порядок, вимоги режиму тощо.

З наведених даних видно, що інтенсивність порушень громадського порядку й режимних правил у процесі відбування покарання в рецидивістів, не одружених, набагато вище. Навіть у рецидивістів, тобто в осіб, у яких значною мірою ослаблені соціально корисні зв'язки, родина виступає в якості стримуючого, стабілізуючого фактора. Уміле використання позитивного впливу родини може бути одним з факторів успішної ре-соціалізації рецидивіста.

Негативне відношення рецидивістів до родини проявляється й у тому, що переважна більшість із них зловживала спиртними напоями (близько 20 %). За визнання навіть самих засуджених, майже в половини з них обстановка в родині була ненормальна. Природно, ' засуджені не надавали власне кажучи, ніякого значення тому, що вони зловживали спиртними напоями, вели аморальний спосіб життя тощо. Тим самим вони негативно впливали на членів родини, руйнували їх моральні підвалини. Багато хто з них ухилялися від надання матеріальних засобів на утримання своїх неповнолітніх дітей, непрацездатних і відмовляли у матеріальній допомозі батькам, a 10 % рецидивістів заявили, що взагалі ніякого боргу або відповідальності перед батьками, жінкою, або чоловіком і родиною в цілому не відчувають.

Для рецидивістів характерне протиставлення родини своїм "друзям". Такий висновок можна зробити з того, що, згідно з даними обстеження, 13 % засуджених підтримували свою "дружбу" тільки на основі спільного вживання спиртних напоїв, 24 % — на основі "подібності характерів.

Аморальні, індивідуалістичні властивості особистості засудженого проявляються й в інших сферах. Нерідко цинічне відношення проявляють вони до громадського порядку, правил гуртожитку. За даними дослідження, третя частина рецидивістів перед останнім засудженням притягувалася до адміністративної відповідальності.

Найбільш важливим показником антигромадської орієнтації особистості рецидивіста виступає злочин — як той, за який він засуджувався до позбавлення волі раніше, так і той, який спричинив засудження до іншої міри покарання. Нерідкі випадки, коли в силу недостатньо чіткої роботи слідчих органів, несвоєчасного розкриття злочину винний вчиняє ряд суспільно небезпечних діянь, веде аморальний спосіб життя. І незалежно від того, чи засуджувався він раніше до позбавлення волі чи ні, уже в цьому випадку може йти мова про цю особу як злісного злочинця.

Зрозуміло, основна увага при характеристиці особистості рецидивіста повинна бути спрямована на злочини, які спричинили покарання винного до позбавлення волі. Відповідно до чинного законодавства рецидивістів виділяють в окрему категорію на основі того, що всі вони раніше відбували покарання за вироком суду. Значна частина з них відбуває дане покарання не двічі, а три й більше рази; 59,5 % засуджених двічі втрачали волю, 25,4 % — три рази, 10,2 % — чотири, 2,9 % — п'ять, 2,0 % — шість і більше раз.

Звертає на себе увагу той факт, що рецидив з боку осіб, що відбували позбавлення волі у колоніях строгого режиму, тобто рецидивістів, вище, ніж у тих, хто вперше засуджувався до позбавлення волі й відбував таке покарання в колоніях загального й посиленого режиму. Як уже зазначалося, 40,5 % обстежених рецидивістів засуджувалися до позбавлення волі три й більше рази. Даний показник набагато вищий у порівнянні з рівнем рецидиву з боку осіб, які відбули покарання в колоніях загального й посиленого режиму. Як основні причини тут виступають:

— винятково важкий за соціальною занедбаністю, ступенем деморалізації, контингент засуджених і у зв'язку з цим складні завдання щодо організації та здійснення процесу ре-соціалізації;

— спільне утримання різних категорій рецидивістів.

Практика свідчить про те, що в колоніях строгого режиму відбувають покарання засуджені, які значно відрізняються один від одного й за ступенем суспільної небезпеки, і за мірою вчинених злочинів, і за минулою злочинною діяльністю: засуджені до позбавлення волі двічі, з одного боку, п'ять і більше разів – з іншого; засуджені як за тяжкі злочини; так і менш тяжкі, у тому числі й необережні. Завдання підвищення ефективності кримінально-виконавчого впливу вимагає відмови від практики спільного утримання всіх категорій засуджених-рецидивістів і диференціації їх в залежності від інтенсивності й змісту антигромадської установки.

Кількаразове відбування рецидивістами позбавлення волі деякою мірою притупляє попереджувальне значення покарання. Тому, щоб підвищити попереджувальну роль покарання позбавленням волі, було б доцільно створити для небезпечних рецидивістів, але не визнаних особливо небезпечними, й інших рецидивістів різні режимні умови позбавлення волі.

Структура взаємодії особистості рецидивіста з іншими елементами системи "особистість — суспільство" характеризується певною сталістю й стійкістю. Це проявляється не тільки в негативному відношенні до суспільно-корисної праці, громадського порядку, родини й інших соціальних цінностей, а й у характері і а мотивах злочинів. Якщо порівняти за характером перші й останні злочини, які вчинили рецидивісти, то можна виявити досить велику подібність з цілого ряду злочинів. Перед першим й останнім засудженням до позбавлення волі вчинили хуліганство відповідно 33,8 % і 34,9 %. розкрадання державного й громадського майна - 17,6% й 13,0%, крадіжку – 15,6 %, і 17,1 %, шахрайство — 0,5 % й 0,6 %. Це дає підставу стверджувати, що для особистості засудженого-рецидивіста, з одного боку, характерно певна сталість проявів у тій або іншій сфері антигромадської діяльності. Подібна сталість є не що інше, як вираження в засуджених-рецидивістів певного типу антигромадської орієнтації. З іншого боку, аналіз вчинених рецидивістами злочинів показує, що для рецидивістів (у порівнянні із уперше засудженими) більше характерний насильницький, агресивний тип антигромадської орієнтації. Це проявляється в збільшенні при останньому засудженні питомої ваги осіб, винних у хуліганстві з 33,8 % при першому засудженні до 34,9 %, у вбивствах — з 6 % до 27 тощо.

До числа специфічних Характеристик особистості рецидивіста відносяться підстави звільнення з місць відбування покарання за попередній злочин. Особистість - - це й певним чином виражене відношення людини до навколишнього світу, насамперед суспільства, і соціально значуща оцінка людини з боку суспільства. Такі акти, як засудження до того або іншого виду покарання, дострокове звільнення від покарання, поліпшення або погіршення умов його відбування, містять у собі певну оцінку особистості засудженого. Застосування, наприклад, умовно-дострокового звільнення є не що інше, як констатація того, що особистість засудженого набула іншої соціальної якості. У той же час різні можливості звільнення від відбування позбавлення волі покликані не тільки фіксувати ті або інші етапи виправлення засуджених, а й повинні стимулювати, прискорювати бажаний процес їхньої соціалізації. Очевидно й інше – попередження рецидиву значною мірою залежить від того, наскільки обґрунтовано, вчасно застосовуються ті або інші види звільнення з місць позбавлення волі.

Необґрунтоване застосування інституту дострокового звільнення від відбування покарання знижує як попереджувальне значення кримінального закону так і ефективність самого процесу виправлення й перевиховання правопорушників і в остаточному сенсі веде до того, що окремі і них звільняються незаслужено й передчасно. Звичайно, не можна забувати, що питання про визначення ступеня виправлення винятково складне, тому що в цьому вішалку мова йде про завдання проникнення в глибини людської натури, уміння всебічно оцінити особистість засудженого й прогнозувати майбутнє. Тому тут об'єктивно можуть бути певні труднощі. Але в той же час, як показує практика, ефективність окремих видів дострокового звільнення знижується через незадовільне рішення ряду питань у законодавстві й на практиці. Одне з них полягає у відсутності чіткого визначення поняття виправлення й перевиховання, поняття доказів виправлення, а також визначення кола цих доказів.

Обґрунтований висновок про виправлення й перевиховання засудженого може бути зроблений лише на основі сукупності різного роду факторів, глибокий аналіз яких вимагає кваліфікованого підходу, у тому числі з позицій принципу розвитку, а також з'ясування значущості тих або інших критеріїв та їхнього співвідношення між собою в оцінці факту виправлення й перевиховання. Однак, як показує практика, при умовно-достроковому звільненні засуджених використовується обмежене коло доказів виправлення й перевиховання, наявність яких не завжди може свідчити про відповідну зміну особистості. Серед критеріїв зазвичай вказуються: сумлінне відношення до праці, зразкова поведінка, участь у суспільному житті, підвищення освітнього рівня і т. ін. Лише в деяких випадках береться до уваги усвідомлення засудженим своєї провини. Недостатньо враховуються або зовсім не враховуються такі показники виправлення, як засудження злочинного минулого її відкритий розрив з ним, відношення до спиртних напоїв і лікування від алкоголізму, прагнення до самовиховання, а також світоглядні — моральні показники особистості засудженого. Особлива увага повинна бути спрямована на виявлення таких показників, проявів особистості засудженого, які характеризують її ціннісні орієнтації й мотиви поведінки. На основі аналізу відношення засудженого до суспільства, колективу, родини, інших осіб, до самого себе й своїх обов'язків можна зробити, відповідний висновок про виправлення засудженого, а отже, вирішити питання про застосування умовна-дострокового звільнення, як інших видів звільнення до закінчення строку покарання.

Ще більш обережно необхідно застосовувати умовно-дострокове звільнення, помилування відносно рецидивістів. Рецидив серед звільнених достроково в міру збільшення судимостей зростає. Рецидив серед неодноразово засуджених вище, ніж серед вперше засуджених до позбавлення волі. Особлива активність відзначається серед осіб, які відбували позбавлення волі другий і третій раз, що зв'язано очевидно з особливостями віку, характеру соціальних зв'язків даної категорії рецидивістів й, природно, з передчасним рішенням питання про умовно-дострокове звільнення. Потрібно більше часу, протягом якого засуджений-рецидивіст всебічно виявив би себе з позитивної сторони. Необхідно враховувати й те, що частина з них намагається пристосуватися до обставин, приховати, завуалювати своє негативне ставлення до заходів, які вживаються працівниками установ виконання покарань для їх перевиховання. Важливо тому вміти зовнішні форми поведінки зіставити із щирими намірами й помислами, виявити, чи не суперечить одне іншому.

Рецидивісти, як правило, більш тривалий час перебувають у місцях позбавлення волі, в силу чого деякі із соціально корисних зв'язків, що були в них, слабшають. Було б доцільніше ширше використати у відношенні до них, там, де це можливо, переведення у колонію-поселення. Там засуджені поступово під наглядом адміністрації й контролем громадськості можуть остаточно прилучитися до умов життя на волі й одночасно показати, наскільки вони виправилися.

За своєю природою психологія рецидивіста не відрізняється від психології інших людей. Але оскільки остання с головним чином результат суспільної практики, конкретної діяльності людини, вона не може не мати іншого змісту й проявів залежно від умов формування й розвитку самої особистості. До такого роду факторів формування особистості рецидивіста відносяться:

— вплив соціально-економічних, ідеологічних факторів на виховання членів суспільства;

— значний вплив на особистість – через мікросередовище — антигромадських, несприятливих для гармонійного розвитку особистості факторів, включаючи й відому ущербність позбавлення волі;

— як правило, тривалий антигромадський спосіб життя рецидивіста, тобто вчинення ним цілого ряду злочинів й інших антигромадських діянь. Якщо спрямованість психічної діяльності рецидивістів визначається переважно соціальними умовами, то ступінь її активності залежить і від індивідуальних психофізіологічних властивостей (темперамент, емоційна сфера, уроджені задатки і т. ін.).

Властиві правопорушнику протиріччя між приватновласницькою й соціалістичною мораллю, між негативними й позитивними рисами набувають, як правило, яскраво виражену, гостру, конфліктну форму. Особистість рецидивіста характеризується більш широким комплексом стійких негативних властивостей, і в той же час, на відміну від інших злочинців, менш помітні позитивні якості. Характерно й те, що внутрішні протиріччя у рецидивіста виступають на користь кількаразового вчинення злочинів й інших антигромадських діянь, що призводить при відсутності належної виховної роботи до формування й закріплення інших негативних рис і відповідно "витіснення" позитивних якостей. Особливості складу "давніх злочинців", не зазнають зміни, тому що вони виступають скоріше наслідком злочину, а не його причиною. Вони визначають розвиток у людини злочинної спрямованості.

При вивченні психології рецидивістів важливого методологічного значення набуває, завдання науково обґрунтованої класифікації психічних явищ і встановлення існуючих між ними зв'язків. У різноманітті індивідуальних особливостей та їхніх причин неважко заблудитися й навіть засумніватися в принциповій можливості ґрунтовно, точно вивчити конкретну особистість. Мета психологічного вивчення особистості правопорушника полягає у виявленні його системи поглядів і намагань, моральних критеріїв, рівня інтелектуального розвитку, обсягу знань, широти поглядів й інших характерологічних особливостей. Психологічну характеристику особистості рецидивіста можна дати лише на основі аналізу її соціальних та індивідуально-психологічних, внутрішніх властивостей. Але головне, у цій характеристиці — це його морально-психологічні властивості, ціннісні орієнтації й соціальні ролі, тобто ,його відношення до виконання обов'язків, що випливають із соціального, професійного, сімейного й інших статусів.

При характеристиці особистості рецидивіста більш прийнятним уявляється підхід, при якому в структурі психіки правопорушника виділяється три взаємопов'язаних психічних явища – процеси, стани й властивості. Достоїнство цього підходу в тому, що він ґрунтується на принципі розвитку, внаслідок чого представляється можливість простежити все різноманіття психічних явищ, особливостей психології рецидивістів у їхньому генезисі й розвитку.

Споконвічними в психічному житті виступають процеси, які забезпечують відображення дійсності, формування знань, життєвого досвіду, ціннісних орієнтацій, регуляцію діяльності й активне відношення особистості до навколишнього світу. Психічні процеси відрізняються відносною однорідністю своєї структури. У сучасній психологічній літературі ці процеси розділяють на пізнавальні, емоційні й вольові.

Пізнавальні процеси у рецидивістів не відрізняються якими-небудь істотними особливостями в цілому. Відчуття, сприйняття, мислення, уявлення, пам'ять і т. ін. відповідають нормі. Однак тривалий антигромадський спосіб життя певною мірою корелює окремі з них. Так, мислення більшості рецидивістів відрізняється вузькістю, а в окремих випадках і примітивністю, особливо це проявляється тоді, коли мова йде про оцінку своєї поведінки. Самостійність мислення, уміння зіставити свої й суспільні інтереси значною мірою обмежуються рамками його утилітарно-споживчого підходу рецидивіста, грубо індивідуалістичної позиції у відношенні до суспільства й оточуючих людей. Невміння, а не тільки небажання, осмислити призначення, позитивну перспективу свого життя, історичну значущість суспільства — характерний показник цієї вузькості мислення. Тому навчання засуджених відповідним законам і прийомам мислення повинне бути одним з важливих завдань вихователів.

Звернемося до процесу спогаду, який близько примикає до пізнавальних процесів. Спогади переслідують будь-яку людину, особливо тоді, коли різким виявляється контраст між її сьогоденням і минулим. Позбавлення волі — це саме той привід, що, за свідченням ряду дослідників, у тому числі й тих, хто на власному досвіді випробував це, стимулює даний процес. Тюремні спогади, навіть і про давню давнину, відрізняються такою жвавістю, що вражають своєю силою самих авторів спогадів. Можна припустити певну схильність до спогадів й у рецидивістів. Правда, як показує практика, їх спогади не відрізняються такою жвавістю, яскравістю, точністю, яку ми бачимо у вперше позбавлених волі. Відомо, що в більшості рецидивістів "за плечима" не один рік відбування позбавлення волі. Таким чином відсутня в багатьох з них оптимістичність, життєстверджуюча сили в спогадах. Предметом спогадів нерідко виступає злочинний спосіб життя, що знаходить своє вираження в переказах про вчинені злочини. Характерними для рецидивістів є також спогади про несправедливості щодо них. Досить характерно, що близько половини рецидивістів вважають призначену міру покарання несправедливою, надмірно суворою, а 56% вважають, що органи слідства й суд всебічно не розібралися в обставинах злочину.

Однак не відповідало б дійсності твердження про те, що серед рецидивістів немає таких, які віддаються спогадам про окремі ділові соціально значущі фактори, приємні періоди свого життя. Частина з них, незважаючи на кількаразові засудження до позбавлення волі, не втратила інтерес до людських відносин, не втратили певних соціально-корисних зв'язків, якостей і якоюсь мірою почуттів відповідальності перед суспільством, окремим колективом, родиною тощо. Тут важливо, щоб вихователі стимулювали й закріплювали схильність до такого роду спогадам і використовували їх у процесі здійснення виправного впливу.

У звичайних умовах люди найчастіше не зауважують різноманіття вражень. Розмаїтість явищ, сприйманих різними органами почуттів, — застава, необхідна умова нормальної психічної діяльності людини. У місцях позбавлення волі такого різноманіття немає. Тому засуджені деякою мірою відчувають своєрідний "сенсорний голод", тобто обмеженість подразників, що йдуть у мозок від зовнішнього середовища. Його зазнають особливо ті, хто відбуває позбавлення волі у в'язниці, перебуває в приміщенні камерного типу або ізоляторі. Відома одноманітність, монотонність у порівнянні з життям на волі характерна й для звичайних умов відбування покарання в установах виконання покарань. Тривалість строку позбавлення волі збільшує "сенсорний голод" у рецидивістів. Відсутність необхідного кола зовнішніх "подразників" нерідко призводить до того, що на незначні явища в них можуть виникати надмірні емоційні зриви.

У більшості рецидивістів не розвинені естетичні почуття, тому, наприклад, почута музика, побачена картина і т. ін. не викликають у них вибуху вражень. Коло усвідомлюваних відчуттів рецидивістів обмежується тим самим не тільки відсутністю відомого кола вражень у місцях позбавлення волі, але і їх моральною, естетичною та соціальною недорозвиненістю. Зрозуміло, сенсорний голод не всіма засудженими переноситься однаково, у цьому випадку можна встановити таку закономірність: чим менше подразників він усвідомлювалося раніше, тим, видимо, легше переносяться умови ізоляції, і навпаки, більші страждання переносить той засуджений, який раніше жив більш-менш повнокровним життям, відчував та усвідомлював різноманіття його проявів. Однак тією чи іншою мірою цей "голод" змушені переносити усі засуджені. Відомо, наприклад, з якою підвищеною увагою рецидивісти сприймають появу шефа, лектора, вихователя й навіть новоприбулого. З інтересом сприймаються ними й виховні заходи, які відрізняються новизною, у той же час застарілі засоби та методи виховної роботи зустрічаються засудженими з недовірою.

Сенсорний голод стимулює в людині схильність до спогадів, однак він негативно діє на мислення та інші процеси й стани. Одноманітність і монотонність вражень при відсутності зовнішніх подразників різко знижують енергетичний рівень кори мозку і нерідко призводять до порушення психічних функцій.

Певною специфікою характеризуються здібності рецидивістів. Так, К. К. Платонов визначає здібності як ступінь відповідності даної особистості в цілому вимогам певної діяльності, розкриття через структуру даної особистості та структуру вимог до особистості й певного виду діяльності з урахуванням можливої компенсації одних якостей особистості іншими. Психологи поділяють здібності на загальні й особливі, елементарні й складні, актуальні й потенційні тощо.

Для рецидивістів характерна нерозвиненість як загальних, так і спеціальних здібностей. Недостатня їхня розвиненість — наслідок вузькості, суперечливості ціннісних орієнтацій, соціально корисних зв'язків. Оскільки формування здібностей залежить від складності й значущості відповідної діяльності, необхідно на основі виявлення в засуджених відповідних задатків і загальної обдарованості знаходити найбільш раціональні шляхи розвитку в кожного з них певного виду здібностей. Чим складніші й значущі будуть практичні зусилля засудженого в сфері трудової діяльності, суспільного життя колективу колонії, тим ефективніше та успішніше повинен відбуватися цей процес. Однак не можна забувати, що здібності можуть позитивно характеризувати