Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Вірування скіфів

Першим народом на території України, який мав власну назву, були кіммерійці (IX—VII ст. до н.е.). Згадки про племена кіммерійців є в "Одісеї" Гомера, "Історії" Геродота та в деяких малоазійських джерелах. Для їхнього релігійного світогляду характерні віра в душу та життя після смерті. Це підтверджують розкопки курганів, в яких знаходять речі, котрими користувався покійник за життя. У чоловічих похованнях — кинджали, деталі кінської збруї. Іноді — залишки коня, наконечники для стріл, жертовну їжу. У похованнях жінок — золоті та бронзові скроневі кільця, скляне й золоте намисто, глиняний посуд.

На побутування в кіммерійців культу Богині-матері вказують стели із зображенням жінки, які мали культовий характер. Культ Богині-матері — найхарактерніша риса формування релігійної свідомості багатьох народів. Колисковою всіх релігій була жіноча природа, що запліднювалася й розквітала від контакту з чоловічою природою. Чоловік і жінка започатковували світ, а найбільш виразні атрибути їхньої статі обожнювалися. Стародавніми релігіями звеличувалася й любов матері як єдиної годувальниці та захисниці дитини.

Культ Богині-матері в кіммерійців — це відлуння релігійного культу ранньонеолітичної (дотрипільської) та трипільської доби. Глиняні жіночі статуетки з підкресленими жіночими прикметами, фалічні зображення, чоловічі фігурки із збільшеними статевими органами, статуетки жінки з дитиною на руках дають уявлення про тогочасний релігійний світогляд, про початки формування ще в тодішню епоху культу Роду і Рожаниць, поширеного в дохристиянських віруваннях східних слов'ян.

Поклонялися та приносили жертви жіночому божеству Богині-Діві й таври, які населяли Кримський півострів в IX—

III століттях до н.е. Херсонесці запозичили цей культ у таврів і елінізували його. Богиня—Діва представляла місто Херсонес, була його головним божеством і покровителькою. Пам'ять про Діву збереглася і в українському фольклорі. Відлуння цього культу знаходимо в "Слові о полку Ігоревім" та в українській народній традиції про Діву — царицю русалок.

Вірування скіфів

У VII ст. до н.е., з вторгненням скіфських племен у Північне Причорномор'я, кіммерійців було витіснено в Передню Азію. З VII по III ст. до н.е. тут вже існувала скіфська держава з столицею на Дніпрі — Кам'янським городищем. Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму. Скіфи стояли на порозі створення національно-державної релігії з визначеним загальнодержавним пантеоном вищих богів. Скіфська релігійно-міфологічна система сполучала в собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології.

Верховенство в Скіфському пантеоні мала Табіті, яку Геродот ототожнює з грецькою богинею Гестіею. Будучи однією з різновидів Великої Богині-матері, символом жіночого народжуючого начала в природі, Табіті в той же час була божеством світла й вогню, що виконує деміургічні та космогонічні функції. Після Табіті скіфи вшановують Папая, якого вважають своїм прабатьком і чоловіком богині Апі, котра уособлювала життєтворчі стихії — землю й воду. Шлюб Папая і Апі — це союз неба й землі, джерело всього живого. Ця трійця — Табіті, Папай і Апі — очолювала пантеон вищих скіфських божеств. Богинею життя й смерті виступала Аргімпаса. Гой-тосир був охоронцем худоби. Він перемагав своїх ворогів шляхом магічних дій. Божеством, що виконував функції захисту й був більш наближеним до людей, виступає переможець потвор Геракл, частково злитий з образом грецького міфологічного героя. Одна з культових тварин Геракла — бик.

Особливе місце в релігійному світогляді скіфів посідав бог війни Арес. З іменем цього божества пов'язано кривавий культ та жертвоприношення людей. Іншим богам у жертву приносили всіляких тварин. З усіх божеств тільки Аресу скіфи споруджували святилища.

Опис спорудження святилищ богу війни та жертвоприношення у скіфів залишив по собі Геродот. Він переповідає, що скіфи нагромаджують купи хмизу, поверх яких встановлюють залізний акінак (короткий скіфський меч), який і є зображенням Ареса. З кожної сотні полонених обирають у жертву одного. Жертви заколюють над посудиною, попередньо поливши їхні голови вином, а зібраною кров'ю скіфи окроплюють акінак. По тому у заколених жертв відрубують праві плечі з руками й підкидають їх у повітря. Скіфські чотирикутні вівтарі з хмизу з укріпленим на вершині мечем являли собою відтворення світового дерева як центру світу, де проходила світова вісь, у даному разі акінак.

Широкий спектр релігійних уявлень скіфів засвідчує різноманітність форм скіфської релігії: культи предків, героїв, вождів, поховальний культ і культ родючості, об'єктами якого були вода, земля, рослини, тварини і сонце.

Аналогічно трипільцям і кіммерійцям, скіфи ховали померлих у скорченому вигляді під курганами. Поряд з цим побутувало трупоспалення. Ці обидва обряди через антів передаються слов'янам і набувають значного поширення в дохристиянські часи на Київщині та Чернігівщині. Елементи скіфського релігійного світогляду ввібрав у себе і слов'янський культ Роду. Це — відчуття присутності предків, віра в життя після смерті. Слов'яни мерців палили або погребали. В могили клали їжу, зброю, забитих коня, дружину чи невільницю. Насипали горбки або високі кургани. Через рік після смерті на могилі влаштовували тризну.

Значний вплив скіфських вірувань на становлення східнослов'янської релігійно-міфологічної системи відмічає Н.Полонська-Василенко: "Скіфи продовжують розробку трипільської міфології в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через анто-слов'ян селу: це — образи матері-богині, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Ще виразніше традиційний зв'язок дає наша хата з її піччю" (Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т.— К., 1993. — Т.1 — С.59.). Пов'язаному з піччю вогнищу слов'яни приписували чудодійні сили покровителя Роду. Згідно з віруваннями при зіткненні з вогнем і землею зростала родючість. Тому піч поставала тим священним місцем, де жінка мала народжувати дитину. Разом з цим піч розглядалася як місце перебування померлих членів роду. За повір'ям, піч могла забрати хвору дитину й повернути її назад здоровою. Це засвідчує давнє надання вогню відроджуючої функції. Вогнищу також приписувались очисні та охоронні властивості. Вогонь асоціювався з сонцем, яке дарувало тепло й світло. Сонячна сила могла дати дівчині красу, подарувати кохання. Такі ж магічні властивості надавались і домашньому вогнищу. Донедавна в деяких українських селах побутував давній звичай, згідно з яким вогнище зберігає честь дівчини, яку залишив хлопець, котрий обіцяв одружитися з нею. Дівчина таємно проникала в дім жениха, а потім в усіх на очах сідала на піч. В такому разі ні хлопець, ні його батьки не могли відмовити у весіллі. Про обряд очищення вогнем згадує і М.Гоголь у повісті "Вій": люди, які несли тіло панночки до церкви, перед тим прикладали долоні до печі. Підтвердженням єдності сонця й вогнища є випічка в печі короваїв, котрі формою нагадували сонце.

Всесвітня гармонія фізично символізувалася в образі пошлюблення вогнесвітла з водою. Цей шлюб здійснювався в день Купала і був прообразом статевого поєднання на землі. Тому наприкінці свята юнаки й дівчата поєднувались у шлюбі. Подібні свята побутували в багатьох народів: у фіннів, германців, угорців, литовців та ін.

Зображення качки, гуски на предметах культового призначення дає підстави вважати, що образ водоплаваючих птахів у скіфів був релігійним символом. Лише водоплаваючі птахи можуть спокійно пересуватися в трьох стихіях — по суші, по воді і під водою та в повітрі. Слов'яни також вшановують водоплаваючих птахів. Б.О.Рибаков вважає, що качка була символом зв'язку з потойбічним світом. Тільки качка могла проникнути у води підземного моря і повернутися звідти. Птахи виконували захисну та магічну функції, а також поєднувалися з ідеєю часу й простору.

Подібно до скіфів слов'яни поклонялися і мечу. В літописі монаха Нестора "Повість врем'яних літ" згадується, що слов'яни вшановували меч як бога війни.

З релігійно-міфологічними уявленнями скіфів про дивовижну природу навколишнього тісно поєднані і початки історичних знань. Ось як, згідно з переказом Геродота, скіфська етногенетична легенда пояснює їхнє походження, заняття, етнічний склад та організацію влади. У скіфській Землі від Зевса й дочки ріки Борисфена народилася перша людина Таргітай. У Таргітая народилося три сини: Ліпоксай, Арпок-сай і молодший Колаксай. Невдовзі на землю впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира та чаша. Лише наймолодшому з братів удалося заволодіти цими предметами. А його братам це не вдалося, бо при наближенні їх золото розжарювалось і до нього не можна було доторкнутися. Царський трон успадкував Колаксай, оскільки він зміг взяти до рук ці предмети, що символізували верховну владу над племенами землеробів та скотарів. Від Ліпоксая пішли ті скіфи, котрі називаються авхатами, від Арпоксая — катіари, а від молодшого брата — паралати.

Як бачимо, в цій легенді наявні характеристика етнічного складу населення, і соціально-потестарна доктрина (уявлення про божественне походження влади й про верховенство царських скіфів — паралатів), і все це об'єднано в загальному релігійно-міфологічному світорозумінні.

Відлуння цієї легенди зустрічається і в українському фольклорі. Героями багатьох казок є три брати. А царські лаври завжди дістаються наймолодшому. Лише наймолодшому вдається заволодіти жар-птицею чи жар-конем, які перебувають на одній міфологічній лінії із золотими предметами із скіфської легенди.