Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Вірування сарматів

У II ст. до н.е. з праць античних авторів зникає назва території Північного Причорномор'я й Приазов'я — Скіфія. її заміняє назва Сарматія. Це пов'язано з частковим витісненням та асимілюванням сарматськими племенами (язиги, алани, роксолани, аорси, сіраки) скіфів. Вірування сарматів мало чим відрізнялися від скіфських. У даному разі можна говорити про спадковність релігійних традицій. Панівними в сарматів були культи сонця й вогню та Великої Богині-матері Астарти — покровительки коней, а також культ бога війни, уособлення якого — меч. Поряд з цим у сарматів спостерігаються чинники чуттєво-надчуттєвого типу надприродного: поклоніння неживим предметам та наділення їх душею, віра в чарівну силу каміння й таке інше.

Сармати вірили в потойбічне життя, а тому велике значення в їхніх віруваннях мав культ мертвих.

Заслуга сарматів полягає в тому, що, перейнявши елементи релігійної системи скіфів, вони передали їх слов'янам. Так під впливом сарматської культури у слов'ян змінюється тип поховань і поховальний ритуал. Померлих ховають у ґрунтових ямах з північним і південним орієнтуванням. У поховальному ритуалі передаються жертвоприношення та тризна.

Подібно до скіфів сармати наділяли особливою магічною силою дзеркало. Сарматський звичай ламання дзеркал при похованні був відлунням різноманітних давніх уявлень, за якими дзеркало — вмістилище душі — протиставлялося смерті. І в наш час спостерігається звичай завішувати дзеркала в будинку, де є покійник, та віра в те, що розбите дзеркало віщує смерть. У той же час зберігся ритуал, в якому дзеркало є традиційним атрибутом. Мається на увазі ритуал вінчання та традиційне гадання із дзеркалом на нареченого.

Таким чином, можна дійти висновку, що скіфо-сарматські народи проживали на одній території з праслов'янами і змішувалися між собою. Внаслідок цього прийшлі племена було асимільовано автохтонами. Значна кількість скіфо-сарматських паралелей у мові і, звісно, в релігії слов'ян вказує на симбіоз цих культур. Ставалося так, що плем'я, скажімо слов'янське, запозичало в сусідів звичаї й вірування, частково мову. В такому разі воно носило стару назву, але в духовній культурі зовсім змінювалося під впливом нових релігійних рис.

Вірування фракійських племен

У релігійну систему стародавніх слов'ян увійшло багато елементів з вірувань фракійських племен, що в І тис. до н.е. населяли південно-західну частину України (Галичина, Поділля, Південна Волинь), малоазійські простори, території нинішніх Болгарії, Румунії, частини Сербії та Греції.

У V ст. до н.е. існувала міцна фракійська держава, яка відстояла свою незалежність у боях із скіфами та греками. Та в І ст. н.е. вона стає римською провінцією Фракією (Дакією). Частина фракійських племен переселяється в Придніпров'я, Побужжя і разом із слов'янськими та сарматськими племенами бере участь у формуванні Черняхівської культури, яка створювала історичні передумови утворення русьської держави і була живильним грунтом для формування українського етносу.

Саме на території Прикарпаття й Середнього Подністров'я на рубежі та в перші століття н.е. ранньослов'янські племена мешкали на стику з фракійськими.

Етнографічні матеріали з порубіжних земель Молдавії та Буковини підтверджують наявність історичної мирної традиції спілкування двох сусідніх народів. У порубіжних землях молдавани й українці жили і живуть часто в одних і тих самих селах. Подібний характер і матеріальної та духовної культур цих народів у цьому регіоні. Це говорить про те, що предки їхні — слов'яни та фракійці — на рубежі і в перші ст. н.е. мали мирні економічні і культурні контакти.

Давньоримський історик Пліній Старший відносив фракійців до найсильніших народів Європи, які були на високому щаблі культурного розвитку. Займаючи територію на стику з найбільшими європейськими осередками політичної могутності — Грецією і Римом, вони зробили значний внесок в культурний розвиток і цих держав. У фракійців греки запозичили вірування, обряди, таїнства богослужіння, релігійні та бойові пісні — пеани. Фракієць за походженням і грецький поет та засновник своєрідної теогонічної й космогонічної системи уявлень Орфей.

Базисом релігійних поглядів фракійських племен була віра в безсмертя душі та потойбічне життя. Про це згадує давньоримський історик Геродот в "Історії", коли говорить, що фракійці вірили, нібито покійник не вмер, а відійшов до бога Залмоксіса. Залмоксісом греки називали фракійського бога Зальму.

Фракійці вірили, що після смерті кожен досягає свого бога Зальми, котрий вчить, що тіло не можна вилікувати без попереднього оздоровлення душі: від душі йде все лихо чи добро, а для оздоровлення душі потрібні молитви та пісні з добрими порадами. Різноманітні молитви, пісні, заговори та відмовляння і в наш час ще застосовують ворожки при лікуванні хворих. До наших днів у багатьох регіонах України збереглася віра в перебування душ під землею і звичаї просити померлих родичів покійного відчинити ворота, через які він має потрапити на той світ, і прийняти його до свого оточення.

Серед головних фракійських божеств, яких називає Геродот, перше місце посідає бог війни Арес. Аресу поклонялися й скіфи, про що говорилося раніше. Культ Ареса у фракійців запозичили греки та римляни (грецький Арес і римський Марс). Різні варіанти назв мав бог війни у слов'ян: Яр, Ярий, Ярун, Ярило, Яровит. Схожість у назвах фракійського й слов'янського божества та єдність культових елементів говорить про спільність їхніх релігійних витоків.

Греки та римляни запозичили також і культ фракійського бога сонця Дія. Греки називали його Діонісом, а римляни

— Сабасієм. Тому в деяких слов'янських народів обряд палення вогню в день Івана Купала називається собіткою. Матір Дія — богиня Семеля, назва якої співзвучна слову земля. Тому в українському фольклорі часто зустрічається словосполучення земля-мати. Дій був знаний у слов'ян і ставився поряд з їхніми головними богами (Дія іноді несправедливо ототожнюють з Дивом (Девом), що за походженням був тюркським і в слов'ян виступав уособленням злих сил, божеством страху й смерті). Зокрема, про це йдеться у "Слові і откровенії св. Апостола": "Мняще богы многы, Перуна и Хорса, Дия і Трояна и иніи многы" (Партицький Омелян. Давня історія Галичини // Хроніка-2000. — 1993. — Вип. 3—4 (5—6). — С.31.) В пошані у слов'ян була й фракійська богиня щастя та весни, веселощів і кохання Лада. Вона відома і в чоловічій формі Ладо. Лада і Ладо були символом вірного подружжя. В жіночій формі Лада. — символ жінки, коханки, а в чоловічій

— вірного чоловіка, коханця. В жертву Ладі приносили білого півня. Півень в уявленні давніх народів — сонячний птах, символ чоловічої сили та мужності. Ще до недавніх часів в Україні зберігся обряд ритуального поїдання півня на вечорницях, що мав на меті помножити чоловічу силу та сексуальну енергію парубків.

Культ фракійської богині місяця та ловів Мендіди (Артеміди) також мав поширення в слов'янському середовищі. У слов'ян вона була знана як Дана (Дівиця, Діванна, Дівонія) і уявлялась юною княгинею, що, озброєна луком і стрілами, ходить по лісах, полюючи на всіляку звірину. На згадку про той давній культ у пам'яті українського народу ще й досі збереглися такі назви: Дівин, Дівич, Дівингород. А непрохідні ліси й нині називають дівичими.

Були у фракійців жриці сонця, яких називали Сивилами. Сивили — це богині долі, поезії, музики й танців. З їхнім іменем пов'язані загадкові "Книги пророцтв" або, як їх ще називають, "Книги сивил". Українці цих богинь називали Вилами.

Фракійців, котрі своїм верховним богом вважали не Дія, а Аполлона, греки називали пелазгами. Аполлон не зразу був грецьким богом. Греки запозичили цей культ у фракійців. Назва Аполлон похідна від фракійського Пельо (Бел, Пел). У Фракійців Пел — це божество сонця. В релігійній системі українців фракійський Пел відомий як Білобог, чи Білун (у західних давніх українців та білорусів). Білобог — це творець землі, води, світла. Його вважали батьком Перуна. Біло-богові протистояв Чорнобог — уособлення зла. А в українській міфології боротьба Білобога з Чорнобогом символізувала боротьбу добра і зла. В казках часто бог постає в образі дідуся з білою бородою, в білому одязі, з білим києм.

В українському православ'ї Білобог трансформувався в образі святого Георгія, який був втіленням перемоги сонця над темрявою, переможцем над злими силами, захисником народу. В уяві українця святий Георгій (Юрій) малюється в білих тонах: у білому одязі, на білому коні, з атрибутами білого кольору.

Беліном (Белом) називали свого бога сонця та світла і кельти. Крім того, в кельтів Белін виступав покровителем знань. А омела, що росла на дубі, була його емблемою і запорукою від різних хвороб.