Релігії стародавніх суспільств на землях України, дохристиянські язичницькі вірування, християнизація України, середньовічне християнство, релігійно-церковне життя в Україні часів її бездержавності, колоніальної неволі, релігії національних меншин в Україні, релігійно-церковні процеси періоду радянської влади, релігійно-церковне життя в незалежній Україні, тенденції розвитку релігії в найближчому майбутньому — така періодизація матеріалів посібника й окремих його розділів. Докладно аналізуються сучасні релігійно-церковні процеси в Україні, зокрема, в українському православ'ї, міжконфесійні стосунки, висвітлюються основні засади державно-церковних відносин, положення і гарантії Конституції України, Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", які відповідають міжнародним правовим актам про права людини й релігійні свободи.

Автори навчального посібника дотримувалися концептуальних засад історизму, наукової об'єктивності, позаконфесійності, поважаючи світоглядний плюралізм, загальнолюдські принципи гуманізму і демократії, притаманні в тій чи іншій мірі всім релігіям.

Навчальний посібник підготовлений Відділенням релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди Національної академії наук України з залученням до написання окремих розділів і тем науковців і викладачів вузів, співробітників краєзнавчих музеїв та архівів.

Автори навчального посібника:

доктори філософських наук: А. Колодний — Вступ, розд. Ш (3), розд. VII (1), розд. VIII (1, 2); П. Яроцький — Вступ, розд. П (1), розд. IV (3), розд. VII (3); Б. Лобовик — розд. І (2,3); П. Ко-суха — розд. IV (2); П. Кралюк — розд. IV (1); А. Глушак — розд. І (4); В. Горський — розд. Ш (7); кандидати філософських наук: М. Адамчук — розд. II (2); М. Бабій — розд. VII (5); О. Бучма — розд. І (1); С. Головащенко — розд. II (3); В. До-каш — розд. IV (3); С. Здіорук — розд. VII (2), розд. VIII (2); В. Єленський — розд. V (1), розд. VIII (3); М. Кирюшко — розд. V (3); В. Климов — розд. II (4, 5), розд. III (1); Н. Кочан — розд. VIII (4); О. Сатан — розд. Ш (6), розд. VI (1, 3, 4); Л. Филипович — розд. VII (4); кандидати історичних наук: М. Гайковський — розд. III (4); Г. Надтока — розд. III (2); Ю. Полканов — розд. V (2); Н. Стоколос — розд. III (5), розд. VI {2); наукові співробітники музеїв: І. Гаюк — розд. V (4); О. Данилкін — розд. V (5). Науково-допоміжну роботу виконала В. Медвідь.

Вступ. ПРЕДМЕТ КУРСУ "ІСТОРІЯ РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ"

Історія релігії — одне з дисциплінарних утворень релігієзнавства. На відміну від філософії релігії, яка відтворює релігії у знятому вигляді в специфічній статиці, історія релігії розглядає її в динаміці, змінах і розвитку. Конкретніше, історія релігії розглядає релігію не на рівні загальнотеоретичного осягнення її природи або функціонування на індивідуальному чи суспільно-спільнотному рівні, а на рівні відтворення процесу становлення релігії як в іманентних й історично-релігійних зв'язках, так і в загальному соціально-історичному та історико-культурному контексті. Історія релігії, окрім конфесійної хронологічної конкретності, має ще й свою логіку, яка виявляється в особливостях еволюції цього феномену від природних, стихійно сформованих прадавніх його форм до розвинутих релігійних систем світового масштабу, в творенні змісту й форми яких відчутно свідомий почерк окремих особистостей.

Природні, історичні, економічні та культурні умови буття певного етносу чи країни спричиняють специфіку релігійного процесу на теренах проживання кожного народу, певних географічних регіонів. Історія релігії в Україні також має свої особливості, а відтак вона постає окремою сторінкою у світовій історії. Предметом навчальної дисципліни "Історія релігії в Україні" є саме історія релігійного процесу на українських теренах в усій різноманітності його особливостей. Це передбачає насамперед з'ясування своєрідності витоків релігії в Україні, розвитку й поширення її багатоманітних конфесійних форм, функціонування їх на різних етапах історії українського етносу.

Спираючись на творчий здобуток репрезентів української духовності, приходимо до висновку, що релігійний феномен в історії України може досліджуватися на трьох рівнях:

1) як історія всіх тих релігій і культів, які виникли або поширювалися в Україні серед корінного і некорінних її народів. Тут, окрім східнослов'янського язичництва і християнства, ми знаходимо ще й іслам, іудаїзм, необуддизм, караїмство, багато інших конфесій;

2) як історія релігій саме українського етносу, але при цьому слід враховувати особливості тих релігій, які виникли на національному грунті, і тих, які здобули національну окресленість, прийшовши в Україну від інших етносів. Тут, насамперед, слід назвати українське язичництво, РУНВіру, вітчизняні форми християнства — українське православ'я, український греко-католицизм, а також окремі протестантські течії й такі суто українського походження конфесії, як мальованці, інокентіївці, леонтіївці, митрофанівці та ін. Українське підґрунтя має також така нетрадиційна форма, як Велике Біле братство, яке нещодавно хвилювало громадську думку своїми не виваженими пророкуваннями й вигаданими пророцтвами;

3) як історія релігійної духовності українця, релігійність якого виражається насамперед в якійсь підсвідомій впевненості в існуванні чогось надприродного, в Божій все присутності. Це передбачає увагу до пантеїстично-політеїстичної релігійності наших далеких предків, двовір'я, що поширювалося після прийняття християнства, і своєрідного витлумачення його, синкретизму теїстичного й атеїстичного у свідомості й діях народу, потягів у наш час до творення якоїсь нової релігії, яка б поєднувала в собі дещо християнське і дещо із східних релігій і яка є своєрідною інтелігентською релігією. В такому аспекті дослідження історії релігії в Україні взагалі немає.

Оскільки одна релігія може існувати в різних своїх конфесійних визначеностях, то слід відрізняти історію християнства в Україні від історії на її теренах окремих його конфесій. Жодна з конфесій не може вважатися єдиною національною релігією українців. Вдало критикував спроби деяких вчених, громадських діячів пов'язати певну національність з якоюсь конкретною релігією Михайло Драгоманов. Він вороже ставився до сучасного йому офіційного великодержавного погляду, який ототожнював росіян з православними, поляків з католиками, германців з протестантами, взагалі всіх слов'ян з християнами. У листі до Івана Франка Драгоманов писав: "Ідентифікація якої б то не було національності з релігією є абсурд принциповий і практичний" Драгоманов М.Л. Листи до Івана Франка і інших. 1881— 1886. — Львів, 1906. — С. 188).

Враховуючи той факт, що національне життя українства найтісніше пов'язане з долею християнства, вважаємо за можливе в дослідницькій роботі періодизацію історії релігії в Україні проводити із врахуванням цього, виділивши в ній дохристиянський, православно-християнський, поліконфесій-но-християнський та екуменічно-християнський періоди.

Дослідження релігійного процесу в Україні вивело вітчизняних релігієзнавців на ряд закономірностей, які його характеризують. Насамперед зазначимо, що в Україні практично завжди політичний чинник домінував над релігійним. Політичним діячам української землі частіше за все потрібна була не та церква, яка вищою мірою відображала національні особливості українського народу, а та, яка відповідала їхнім політичним устремлінням. Між тим релігійне начало було основною категорією влади в усій українській історії незалежно від того, хто конкретно владно репрезентував Україну.

З часу появи на українських землях християнства тут практично не було конфесійної єдності між народними масами і їхніми духовними наставниками, владними провідниками країни. Жодна з християнських конфесій в усьому спектрі її віровчення й обрядовості не виникала в Україні як продукт органічного саморозвитку всього суспільства. Поширення їх має, як правило, відцентровий характер. Це,природно, вело до розколу суспільства, міжконфесійних колізій, трагедій в національному бутті, зумовлених релігійними факторами.

Проте в період політичної деградації життя українського народу і суспільної кризи українства, коли проявлялася втрата українським етносом матеріальних ознак свого самовияву (зокрема, державності) і перетворення його на суто духовний фактор, провідна роль в етнорозвитку й етноінтеграції переходила до однієї з християнських церков, яка виступала в цей час єдиним провідником національної ідеї, інтеграції всіх національних сил, відігравала роль тієї національної інституції, що сприяла культурній індивідуалізації українського етносу. Це ми можемо сказати як про українське православ'я, так і про український греко-католицизм.

Щодо християнства взагалі, то воно в історії України відігравало суперечливу роль, бо слугувало і засобом соціального й національного поневолення народу, й засобом його боротьби проти соціального і національного гноблення. Міжконфесійні суперечності, поляризуючи український народ, стримували процес національної інтеграції й самовизначення, робили його легкою здобиччю різних держав і церков. Але водночас вони відігравали й роль фактору, котрий сприяв збереженню українського етносу як такого. Саме конфесійна строкатість не дала можливості українству повністю оросіянитися чи полонізуватися. Боротьба тут за "рідну віру", по суті, поєднувалася з боротьбою за етнозбереження, національно-культурну ідентифікацію.

Як засвідчує історія, релігійний чинник сам по собі в Україні ніколи не відігравав ролі визначального фактора етнотворення й етноінтеграції. Хоча такі риси духовності українців, як висока чуттєвість, перевага почуттєвого над інтелектуальним і вольовим, певний індивідуалізм, прагнення до духовного усамітнення, висока витривалість і терпеливість, меланхолія і якась життєва невпевненість, а також труднощі землеробської долі й прагнення віднайти заступника від усіх тягарів соціального, господарчого та національного життя й послужили сприятливим ґрунтом для включення релігії в процес національної ідентифікації. Проте підміна в українців національного почуття релігійним ("ми православні"), протиставлення релігійного МИ національному, що відбувалося протягом століть нашої історії, вели до деградації їхньої етнічної самосвідомості українців, внутрінаціональних чвар на релігійній основі.

Складність історичного буття українського народу формувала у нього плюралістичний світогляд. Окрім релігійності, його свідомості притаманні й елементи вільнодумства, що знайшло свій вияв у наявності в його суспільній свідомості релігійного інакодумання, скептицизму, індиферентизму, антиклерикалізму, політеїзму, деїзму, антитеїзму. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи спостерігаються в різних сферах української духовної культури — в науці, філософії, освіті, мистецтві, навіть у богослов'ї. Самі по собі вони побутують не для взаємовиключення чи протистояння, а як взаємодоповнювальні явища єдиного цілісного духовного процесу.

Історія українства, специфіка національного буття українського народу підтвердили трансцендентність не лише релігії, а й, певною мірою, етнічного начала. Тепер, коли ми переживаємо процес свого національного відродження, ось ця трансцендентність релігійного й національного поєднала їх. Релігія шукає в нації своє буття, нація шукає його в релігії. Проте, як засвідчує історія України, релігійний чинник сам по собі тут ніколи не був визначальним етноутворюючим і етноінтегративним фактором, не відігравав ролі провідного засобу національного відродження. Пріоритет в цьому завжди належав національній ідеї. Лише сходження на її рівень як найважливішого принципу гарантує підхід до конфесійної різниці як чогось перехідного чи неосновного в суспільному й релігійному процесі, утвердженню в думці, що УКРАЇНА ОДНА для тих, хто усвідомлює себе українцем, і БОГ ОДИН для тих, хто вірить у нього.

За роки тоталітаризму не вийшло у світ жодної праці з історії релігії в Україні. Окремим фрагментарним дослідженням релігійного процесу притаманні класово-заідеологізована упередженість до релігії, прагнення розглядати її як акультурне явище, гальмо соціального поступу, духовного розвитку. Нині перед релігієзнавчою думкою України стоїть завдання здолати вади цих досліджень, науково відтворити історію релігійного процесу на українських землях. Методологічними засадами цього можуть слугувати такі дослідницькі принципи, як об'єктивність, історизм, буттєвість, загально людськість, позаконфесійність, світоглядний плюралізм.

Релігійна тема проходить через усю суспільну думку України. Проте українські мислителі прагнули не просто з'ясувати, що таке релігія, в чому її особливості як конфесійного чи духовного явища. У своїх розвідках вони розкривали насамперед її функціональну значимість, роль у національному розвитку України, прагнули навернути релігійні інституції на шлях служіння інтересам рідного народу.

Україна — багатонаціональна та багатоконфесійна країна. Тут справді зустрівся й зімкнувся не лише православний Схід і католицький Захід, а й Схід і Захід у масштабному, геополітичному вимірі. Багатоконфесійність характерна для України з часів Київської Русі, і ця багатоконфесійність зафіксована в державних документах ще до офіційного прийняття християнства. Договори Русі з Візантією в 911 р. і 944 р. з київської сторони підписувалися руськими дипломатами, котрі сповідували різні релігії — язичницьку й християнську, і відтак перші скріплювали їх посиланням на своїх язичницьких богів, другі — на християнського Бога. Це чудовий зразок релігійної толерантності.

Після оголошення християнства, державною релігією Київської Русі впродовж століть зберігалося двовір'я. Розвиток духовних потреб і запитів з прийняттям християнства відбувався вже в межах християнської культури. Однак рівень потреб буденного життя язичницький світогляд задовольняв ще протягом багатьох віків. На рівні буденного життя і після прийняття християнства керувалися попередньою, по суті язичницькою, системою норм і правил, і лише духовно-інтелектуальний розвиток, осягнення загального відбувалося в рамках християнства. Християнські ідеї поступово насичують язичницький світогляд, але не знищують його, і в такий спосіб формується синкретичне явище, яке одержало назву двовір'я. Таким чином, двовір'я відобразило особливість прийняття християнства нашими далекими пращурами.

Протягом двох з половиною століть після введення християнства церковне життя переважно розвивалося навколо свого київського центру й безперешкодно утверджувалося на Подніпров'ї та Західній Русі, ведучи боротьбу з сильними залишками язичництва в північних (Володимиро-Суздальській і Новгородській) землях. Цей перший період історії православної церкви в Україні — період київського християнства — завершується татарською навалою й знищенням Києва. В Галицько-Волинськім князівстві він тривав ще майже століття — до втрати державної незалежності в середині XIV століття.

Період київського християнства характерний тим, що на українській землі, поряд з православ'ям, були й інші релігії — католицизм (ще в дотатарські навали в Києві проводили місіонерську діяльність чернечі католицькі ордени — францисканці, домініканці), вірмено-григоріанська церква, іудаїзм, караїмська релігія.

Період середньовічного християнства ще більше урізноманітнив конфесійну ситуацію в Україні. Протягом трьох століть Православна церква в Україні існувала в умовах литовсько-польської державності, зберігаючи релігійну, культурну, національну ідентичність українського народу, підтримуючи його в боротьбі проти денаціоналізації і цілковитого виродження, дотримуючися традиційного східного обряду. На українських землях, особливо після Люблінської унії (1569 р.), поширюється католицизм. Цей період завершується Берестейською церковною унією (1596) і початком викликаної унією міжконфесійної боротьби, в якій, як тоді зазначали, "Русь нищила Русь". Три досить повчальні століття рефлексують до наших днів, дають багато фактів для роздумів і прийняття виважених рішень.

У цьому періоді Православна церква опинилася в кризовому стані. У XV—XVI ст. триває посилений перехід провідних верств українського народу на латинський обряд, що спричиняє вичерпання і втрату інтелектуальних сил України. Починаючи з середини XVI ст., від часів Реформації, Україна стає батьківщиною різних протестантських течій. Перехід частини української шляхти на протестантизм зупиняє латинізацію (окатоличення), але посилює полонізацію. Проте в цей період, зокрема за часів митрополита Петра Могили, українська церква зазнала й небувалого ренесансу. З відновленням своєї ієрархії в 20-х роках XVII ст., в складній політичній і релігійній ситуації в Україні і довкола неї Православна церква реформується, відновлює свою соборність і соборноправність, збагачує свій духовний та освітній потенціал, відіграє важливу роль у становленні української державності часів козаччини, Запорізької Січі, Гетьманської України. То був справжній ренесанс Української православної церкви після 400-річного небуття української державності. То був яскравий і незаперечний урок того, що вільна церква й незалежна держава — явища нерозривні, що розквіт першої і стабільність другої — процеси взаємопов'язані й взаємодоповнюючі.

Період релігійного життя в Україні часів колоніальної неволі багатий на складнощі й колізії. Перебуваючи з кінця XVII ст. в складі Російської православної церкви, Українська православна церква майже до середини XVIII ст. збагачує своїми кадрами ієрархів і богословським науковим потенціалом Московську патріархію. Разом з тим вона поступово й неухильно втрачає свою інституційну самостійність, традиційну соборність, властиву їй українськість, натомість уніфікується на московський кшталт і оросійщується. Відбувають* ся складні міжконфесійні процеси на Правобережній Україні, вкрай загострюються й періодично драматизуються відносини між римо-католиками і греко-католиками, з одного боку, і православними — з другого, на фоні геополітичного втручання в ці процеси державної влади католицької Польщі й православної Росії. Водночас друга хвиля протестантизму на українських землях в кінці XVIII ст. сприяє відродженню євангелістських конфесій так званого штундо-баптизму, а в кінці XIX — на початку XX ст. — адвентизму, п'ятидесятників, Свідків Єгови.

Релігійно-церковні процеси періоду радянського тоталітаризму засвідчують, що більшовицький уряд щодо українських церков — як православної, так і греко-католицької — застосовував імперську тактику царської Росії. Деякий час (1920—1930 рр.) частина Православної церкви українізується, виборює автокефалію, що й лякає Москву. Вона підбурює більшовицький уряд в Україні до акцій геноциду проти українських церков — української автокефальної православної церкви (скасована в 1930 р.) і Української греко-католицької церкви (заборонена в 1946 р.). В цілому до мінімуму звужується вплив будь-якої релігії у сфері духовного, культурного життя, етико-моральних відносин у суспільстві, сім'ї. Таке ж гоніння спіткало й римсько-католицьку церкву в Україні: напередодні другої світової війни залишався діючим лише один на всю Україну костел в Одесі, Жорстоко переслідуються протестантські конфесії — баптисти, адвентисти, п'ятидесятники, Свідки Єгови. Свідки Єгови протягом усього періоду радянської влади були заборонені. Релігійно-церковне життя в демократичній Україні після здобуття нею незалежності характеризується як очевидним і динамічним його відродженням, так і напластуванням старих проблем та нових труднощів і міжконфесійних конфліктів. Відродження українського православ'я супроводжується водночас і внутрішньо-православними колізіями, кризою православ'я, його розколом на три ворогуючі між собою православні церкви — УПЦ Київського патріархату, УПЦ, яка перебуває в канонічному й молитовному єднанні з Московським патріархатом, і Українську автокефальну православну церкву. Український греко-католицизм після 45-річної заборони і "катакомбного стану" став важливим чинником національного й духовного оновлення, переважно в Галичині, і все ширше просувається на теренах всієї України. Однак і в Українській греко-католицькій церкві є досить багато проблем як внутрішньо-церковних, так і у відносинах з православними церквами й Апостольською Столицею, під юрисдикцією котрої ця церква уже 400 років.

Нині маємо досить різнобарвну конфесійну карту України. Активно діють тут протестантські церкви, традиційні для України, — баптистська, адвентистська, п'ятдесятницькі, Свідки Єгови. Це не становить, як дехто схильний робити висновки, загрозу історичним церквам України — православним і католицьким. І не тому, що протестанти є незначною частиною української християнської спільноти, а насамперед тому, що всі християнські й нехристиянські конфесії в Україні мають гарантовану Конституцією України можливість розвиватися динамічно і паралельно на засадах взаємоповаги та взаємодоповнюваності, співпраці в здійсненні значущих соціальних і євангелізаційних проектів у річищі національного й духовного відродження України.

В Україні пускають коріння, знаходять прихильників і послідовників нові (досі невідомі для України) християнські й нехристиянські течії, відгалуження, місії, іноді досить для нас екзотичні, далекі від національної традиції і культури. Серед них, зокрема, громади харизматичного напряму, церкви повного Євангелія, Новоапостольської церкви, Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормонів), а також Товариство свідомості Крішни, буддисти. Функціонують різні течії неоязичництва. Крім того, в Україні діє більше як 200 мало-чисельних об'єднань віруючих 46 різних релігійних напрямів.

За останні п'ять років в Україні значно зросла кількість мусульманських громад. Проте єдиної структури ця конфесія не набула. На початок 1999 р. офіційно діяли чотири зареєстровані самостійні центри мусульман. Три керівні центри має в Україні також іудаїзм.

У правовій державі, демократичному суспільстві гарантується вільний світоглядний, віросповідний вибір, якщо він не виходить за межі загальнолюдської етики, не перешкоджає утвердженню сутнісних сил, інтелектуальному, моральному розвитку людини, цивілізованому співжиттю громадян.