Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Реформи церковного управління Київської митрополії в Могилянську добу

Зусилля Владислава примирити "Русь з Руссю" й співчуття до цієї ідеї провідних ієрархів тієї пори — не випадкові. Вони відображали складні суспільно-політичні обставини, в яких опинилася й існувала православна церква Могилянської доби. Виявилося, що демократичні за суттю рішення 1632—1633 рр., хоча й підтверджувалися на сеймах 1635,1638, 1641 рр., проте зіткнулися з великими ускладненнями під час практичного виконання. Дії королівських комісарів на місцях, спрямовані на забезпечення рівних можливостей для різних конфесій, часто зводилися нанівець жорстким релігійним протистоянням. Епіцентрами його стали Волинь та Перемишлянщина, де в силі була унія. Тому зрозумілий опір уніатів, бо йшлося про майно, храми, духовний вплив і прерогативу користуватися громадянськими правами ("привілеями"). Часто-густо відповідно войовничою була реакція православних. Конфлікти, що виникали на релігійному грунті з обох сторін, породжували численні судові справи. До сеймів потрапляли також численні скарги на недотримання королівських декретів і сеймових рішень. А сейм 1639 р. взагалі було зірвано через релігійне непорозуміння. Отже, в умовах децентралізованої, "розпорошеної" владної системи тодішньої Речі Посполитої навіть толерантна політика короля виявилася безсилою покласти край конфліктам. Постійні ускладнення в забезпеченні громадянських прав православної спільноти на місцях стали, вірогідно, чинниками появи гасла "боротьби за віру" наприкінці 40-х років, на початку Хмельниччини.

Реформи церковного управління Київської митрополії в Могилянську добу

Фактична реалізація прав, наданих православним на початку 30-х років XVII ст., залежала від впливу й авторитету їхньої церкви. Авторитет визначався великою мірою впорядкованістю, дисципліною та активністю церковних установ. Як пам'ятаємо, ієрархія висвяти 1620 р. в цілому не могла через своє непевне становище подолати відцентрові тенденції в церкві. Повновладдя патронів також уможливлювало зловживання та порушення церковних канонів на місцях.

Однією з важливих складових церковної реформи митрополита Петра Могили було відновлення єдиної церковно-адміністративної системи та ефективного механізму здійснення архієрейської юрисдикції (влади). Сам Могила виступав у цьому ключовою фігурою, бо спирався на міцні повноваження, надані королем Владиславом IV та Константинопольським патріархом Лукарисом. Він зберіг Києво-Печерську архімандрію (був на цій посаді з грудня 1627 р.). Києво-Печерська лавра, найбільший та найбагатший монастир, надавала митрополитові, крім авторитету, ще й значних матеріальних можливостей. Могила також ставав настоятелем Києво-Софійського собору, "дозорцем" кількох київських монастирів і залишався патроном та "старшим" Київського братства. Важливим був титул патріаршого екзарха (раніше екзархами були Львівські єпископи). Так формувалися адміністративні та матеріальні важелі для подальших реформ.

Петро Могила цілковито усвідомлював своє нове становище й свою нову місію. Це видно з того, що митрополит активно випрацьовував і проголошував ідеологію митрополичого і взагалі архієрейського служіння. Досить систематично Могила виклав ці принципи в одній з пізніших праць — у передмові до Требника 1646 р.

Духовне служіння освячено Святим Письмом, яке йменує священиків "світлом світу", "сіллю землі", "оком тіла". Але "світло має світити, око має наглядати, сіль має зберігати від гнилості", — продовжує Могила. Духовний служитель — як "ангел неба" — має сам "по-ангельськи жити й інших, його нагляду довірених, того ж самого навчати". Єпископ, як той, "хто згори наглядає", має турбуватися не про власне "панування", а про "добре строєніє" своєї пастви. Такому єпископу паства має виказувати послух: "Архієреї повинні овець проводити прикладним житієм і наукою, а не овці Архієреїв".

Спираючись на ці ідеї, П.Могила обгрунтував власний авторитет і владні права. Так, у 1636 р., в передмові до "Анфологіону" — збірки повчань для київських спудеїв — вів наголошував на законності своєї влади "архієрейської, митрополітанської й екзаршеської".

Першою за часом внутрішньоцерковною справою щодо дисципліни для Могили стала боротьба з порушенням канонів при вступі у духовний сан та обійманні церковних посад. Найпоширенішим було так зване двоєжонство духовних, яке траплялося навіть у вищих церковних верствах.

Яскравий приклад — справа обрання на перемишльську кафедру шляхтича Івана Попеля. Попель навіть отримав "привілей" від короля Владислава. Але, вдруге одружений, не дістав згоди Могили на висвяту (хіротонію). В листі до перемишльських братчиків Могила сумував з приводу неканонічного вибору тамтешніх обивателів і писав про посвяту Попеля: "хоч би ангел з неба зійшов, але проти совісті та правил святих отців вчинити того не можемо". Відстоюючи суверенітет предстоятеля церкви, П.Могила сформулював у зв'язку з цим один з найважливіших принципів архієрейського служіння, а саме — діяльність ієрарха має підпорядковуватися церковним канонам. Його воля, навіть освячена "вищими" міркуваннями, навіть сакральним авторитетом ("хоч би ангел з неба зійшов"), але така, що йде проти "правил святих отців", — є справою водночас аморальною (діянням "проти совісті").

У зв'язку із справою Попеля Могила сформулював принципи суверенітету митрополичої влади в Київській митрополії:

— навіть якби Попель і відповідав канонам, але без митрополичого "позвоління, благословіння і посвячення" не міг би зайняти кафедри;

— адже Константинопольським патріархом затверджено, щоб "ніхто з народу Руського нічого приватно й потаємно, без митрополітанського й усієї церкви благословення собі від святіших патріархів добиватися не наважувався".

Принципова позиція митрополита служила прецедентом для зміцнення авторитету православної ієрархії, для протидії будь-яким спробам неканонічного отримання ієрархічних посад.

Зміцнювала церковну дисципліну також ретельна перевірка законності священицьких рукоположень. Протягом десятиліть ця справа була надто стихійною; панування патронату часом призводило до появи на священницьких посадах навіть мирян. За часів П.Могили священики мусили підтверджувати законність свого служіння документально (через надання "ставленних грамот" або письмових свідоцтв від громади). Канонічно поставлений священик отримував митрополиче підтвердження. Там, зокрема, фіксувалися його обов'язки щодо турботи про паству, доброї поведінки, правильного здійснення відправ, а також про послух старшим ієреям та митрополитові.

Наступним кроком зміцнення церковного організму в ЗО — 40-і роки XVII ст. стала реформа адміністрації в Київській митрополії.

Складовими цієї реформи були:

— запровадження регулярного нагляду за станом церковного життя на всій території митрополії (через діяльність спеціальних візитаторів, протопопів, митрополичих намісників, через особисті візитації митрополита);

— заведення регулярних єпархіальних соборів;

— діяльність створеного у кінці 1634 — на початку 1635 р. митрополичої консисторії — церковного судового органу.

Протопопи та візитатори наглядали за парафіяльним духовенством, збирали "доход митрополітанський". Вони фактично забезпечували єдність та чинність системи церковного управління на території митрополії. Митрополичих намісників було наділено досить широкими повноваженнями — аж до тимчасового заміщення єпископських кафедр. Вони також представляли митрополита в судах, урядових установах та наглядали за монастирями. Позитивно впливали на церковне життя й особисті візитації Могили, неможливі при митрополитах — найближчих попередниках. Найвідомішими були майже п'ятимісячні відвідини місцевих церковних осередків, здійснені Могилою в 1635 р., після Варшавського сейму. Митрополит побував тоді у Вільні, багатьох білоруських та українських містах на Дніпрі, відвідуючи парафії, братства та монастирі "яко пастир".

Засобом справжнього відродження повноти церковного життя стали регулярні єпархіальні собори. Сам Могила, подаючи приклад, намагався у своїй Київській єпархії скликати їх щороку. Крім уже згаданої перевірки канонічності поставлення духовенства, на тих соборах йшла додаткова підготовка священиків. Вони екзаменувалися на предмет знання пастирських обов'язків, наставлялися на канонічне виконання таїнств та треб тощо. Саме з метою навчання священиків на єпархіальному соборі в Могилеві 1636 р. було оприлюднено "Дидаскалию або науку о седми сакраментах или тайнах" мстиславського єпископа Сильвестра Косова. А на львівському соборі у 1642 р. виголошено "Поучение новопосвяченому иєреєви" Арсенія Желиборського, який тоді щойно посів львівську кафедру.

Митрополича консисторія здійснювала "митрополітанський суд", тобто практичну юрисдикцію над духовними у справах, що стосувалися церкви — насамперед шлюбних, порушення церковної дисципліни або канонів, внутрішніх майнових справах. Членами консисторії призначалися особи, шановані у церкві. Переважно це були освічені ченці, котрі мали досвід управлінської та богословської праці — ректори Київської колегії, ігумени київських монастирів, візитатори, протопопи.

Важливу роль у реформуванні церковної адміністрації Київської митрополії відіграли рішення Київського собору 1640 року щодо єпархіальних судів. Найважливішим у тих рішеннях стало відокремлення судових функцій єпархіальних капітулів (органів управління) від адміністративних. Такий "розподіл влад" мав на меті, очевидно, суттєво обмежити можливість адміністративних зловживань у церкві. Задекларований у XVII ст., та ще й на церковному терені, цей розподіл, звичайно, був явищем прогресивним, на жаль, до кінця не оціненим та не здійсненим сучасниками.