Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Церковні осередки: братства, єпископат, монастирі. Церковна влада та традиції патронату

Зміцнення П.Могилою митрополичої влади, централізованого ієрархічного управління в той період об'єктивно суперечили деяким місцевим традиціям у стосунках всередині церкви. Про що йдеться?

Феодальна практика перерозподілу майнових прав (подавання бенефіцій) та звичаєве право зумовлювали й фіксували певний суверенітет (автономність) суспільних осередків, у тому числі церковних. Ця автономність була підґрунтям для появи ставропігій — установ, безпосередньо підпорядкованих церковному центрові (тоді — Константинополю), поза місцевою церковною адміністрацією.

Ставропігія із засобу позначення сакрального статусу окремих церковних установ (громад, монастирів) перетворилася на чинник відцентрових рухів. Це продемонстрували ставропігійні братства (особливо Львівське Успенське). Подавання "столиць та хлібів духовних" світськими феодалами — королем та магнатами також не сприяло зміцненню церковного управління. Єпископи, наприклад, фактично були васалами й корилися радше світській владі, від якої отримали бенефіції, а не владі митрополита. До того ж архієрей, сам за походженням магнат або шляхтич, і після вступу на церковну посаду почувався самовладним "князем". Зміцнення митрополичої влади в цій ситуації ускладнювалося. На нижчих рівнях церковної організації, аж до парафій, практика "подавання" здійснювалася як владний патронат з усіма його суперечностями. Православні патрони могли підтримувати "свої" парафії. Патрони-католики або уніати здатні були на дискримінацію "схизматиків" (як вони часто називали православних).

Впорядкування церковної структури в Могилянську добу торкнулося й братств. їхні стосунки з ієрархією були складними з кінця XVI ст. Народоправство, громадська активність, що панували серед братчиків, рятували осередки православної церковності. Тут справді допомагав статус ставропігії, який братства намагалися отримати, щоб не підпорядковуватися місцевим ієрархам, котрі перейшли на унію.

Петро Могила добре розумів значення братств і визнавав, що "якби не той клейнот Ставропігії залишався в Братствах по ці часи, вже б давно апостати із своєю виниклою унією скрізь би хоругви порозвішували." Митрополит поважав права братств упорядковувати внутрішні справи; надавав ім численні підтверджувальні та благословенні грамоти. Зміцнюючи структуру церкви в умовах легалізації, Могила об'єктивно обмежував претензії братств.

Так, він засуджував втручання мирян у справи ієрархічного управління, спроби братчиків чинити суд над духовними, позбавляти їх посад тощо. Він писав до Львівського братства з приводу подібних дій: "... будучи простими лаіками (мирянами. — Авт.), підноситесь аж не тільки над Архімандритським, а й над Митрополітанським і Екзаршеським духовним і церковним урядом... безвладною своєю владою, навіть сліпим надхненням, з урядів їхніх церковних складаєте... і словами неналежними досаждаєте..." З цією ж проблемою стикалися й інші ієрархи. Наприклад, Перемишльський єпископ Сильвестр Гулевич також викликав місцевих братчиків на духовний суд за "неналежні" спроби чинити суд над священиками. У грамоті до Луцького братства Могила засуджував ті братства, які "предков своих ревность отверг-шииі нрави поправши, кожний свояси и хочет и делает..."

Проте Київський митрополит спромігся відшукати шлях порозуміння з братствами. Першого досвіду він набув, ще не будучи предстоятелем. У 1631—1632 рр. дійшов компромісу з Київським Богоявленським братством з приводу заснування колегії. Взявши, як Києво-Печерський архімандрит опіку над братством та його школою, Могила став старшим братчиком. І надалі Петро Могила, відстоюючи свою гідність предстоятеля митрополії, прагнув дипломатично й наполегливо брати участь у справах братств. Так, не боячись використати своє право "святительського неблагословення і анафеми", він переконав-таки львівських братчиків повернути "неналежно" вигнаного ігумена Онуфрієвського монастиря. Активно листувався митрополит з Перемишльським та Віденським братствами, збираючи для них кошти, даючи поради щодо вибору духовних наставників та подолання внутрішніх негараздів. Коли ж Львівське братство почало апелювати до Константинопольського патріарха Парфенія, Могила виявив принципову й незалежну позицію.

У стосунках саме із ставропігійними братствами особливого значення набув титул Могили як екзарха. Будучи намісником самого патріарха, митрополит впевнено претендував на контроль над братствами. Тому, мабуть, і було здійснено на Київському соборі 1640 р. офіційне підтвердження братських ставропігій. Воно вже не могло стати на перешкоді процесу інтеграції братського руху до зреформованої церковної системи, який тривав у Київській митрополії протягом ЗО—40-х років XVII ст.

Виправляючи вади децентралізації церковної влади, Київський митрополит постійно працював над збереженням свого контролю над православним єпископатом. Часом доводилося обмежувати "шляхетські" претензії єпископів на абсолютну самовладність. Могила застосовував передовсім канонічні засоби такого контролю. Першим серед них стало архієрейське посвячення наречених єпископів ( можна тут пригадати історію з обранням на перемишльську кафедру

Івана Попеля). Невід'ємною складовою посвячення було виголошення майбутніми архієреями "сповідання віри" — спеціальної клятви. Крім символу віри східної церкви, ця клятва містила обітницю гідного пастирського служіння, моральної поведінки, збереження церковної дисципліни згідно з канонами, дбайливого ставлення до церковного майна. Подібні клятви давали С.Косів у 1634 (або 1635 р.) та Арсеній Желиборський у 1641 р.

Петро Могила вимагав від єпископів відновлення повноти церковного життя в храмах, повернутих православним за урядовими рішеннями. Він пильнував, щоб єпископи вчасно реагували на порушення церковної дисципліни. Так, груднем 1635 р. датовано досить різкий лист Могили до Львівського єпископа Ієремії Тиссаровського з вимогою негайного покарання священика-двоєженця. Іноді митрополит в інтересах церкви контролював рішення місцевих ієрархів з майнових питань.

Принциповість митрополита не перешкоджала шанобливому ставленню до нього з боку єпископів. Відомі його приязні стосунки з деякими ієрархами, особливо із мстиславським єпископом Сильвестром Косовим.

З легалізації православної церкви Речі Посполитої у 1632 —1633 рр. почався своєрідний етап існування монастирів Київської митрополії. Так, "Статті заспокоєння" 1632 р. спеціально вказували збереження за православними низки монастирів — Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого монастиря, інших Київських монастирів. У Могилеві та Перемишлі надавалися Спаські (обидва) монастирі для місцевих православних єпископів.

У Могилянську добу відбувалася певна стабілізація монастирського життя. Головним шляхом організації та утримання чернечих обителей залишалось здійснення права патронату фундаторами або спадковими патронами (православні братства, шляхта, козацтво). Так, у 1634 р. могилівське та пинське братства в Білорусі відновили монастирі із школами та "шпиталями". У 1633—1636 рр. відомим православним діячем, волинським чашником Лаврентієм Древинським та Кременецьким братством засновано кременецький Богоявленський монастир. За допомогою православних шляхтичів Симеона Гулевича-Воютинського, Ірини Ярмолинської,

Раїни Соломирецької, Адама Киселя засновано Білостоцький монастир у Луцьку (1636), Загаєцький у Кременецькому повіті (1637), Михайлівський Гойський під Острогом (1639), монастир у Ніскиничах Володимирського повіту (1643). З'явилася нова форма ставропігії — залежність безпосередньо від Київського митрополита — як від "екзарха Константинопольського трону". Так, зазначений Кременецький монастир був під владою митрополита і саме від Могили отримав ставропігійну грамоту.

Піклування про монастирі виросло у важливий аспект церковних реформ Могилянської доби. Сам Могила розробляв ідеологію церковного життя, цій темі присвячено кілька праць. На Київському соборі 1640 р. прийнято Монастирський статут. Крім традиційних приписів організації чернечого життя, там містилися положення про централізацію монастирського життя. Записано було, що "монастирів нових, ні великих, ні малих, не засновувати без привілеїв та єпископського благословення".

Дбав Могила і про матеріальний стан, ремонт та відновлення монастирів, особливо тих, що належали до митрополичої єпархії, — Києво-Печерської лаври, Києво-Братського, Видубицького. Постали і зміцнилися тоді київські жіночі обителі: Вознесенська, Богословська, Флоровська.

Кілька монастирів не залишилися осторонь відомого конфлікту між Могилою та Копинським. Копинський звинувачував нового митрополита в намірах передати православні монастирі католикам. Внаслідок цього насельники Густин-ського, Мгарського та Ладинського жіночих монастирів навесні 1638 р. переселилися до московського царства. Монастирі ці стояли спустошені аж поки у 1640—1641 рр. за допомогою Петра Могили там не було відновлено чернечого життя.

Могила та його адміністрація прагнули послабити негативний вплив традицій господарського патронату на церковний устрій. Серед заходів що, здійснювались тоді в цьому напрямі, були підпорядкування, "закріплення" православних парафій за впливовими довіреними особами з православної шляхти або за братствами. Іншим варіантом стало підпорядкування парафій великим та матеріально спроможним монастирям. Коли це не вдавалося, церковне керівництво намагалося обмежити неканонічне втручання патронів-господа-рів у церковні справи легальним, тобто правничим способом. Найпоширенішими були вимоги чітко визначити права та зобов'язання патронів при укладанні так званих фундушових записів. Крім того, ієрархи, передовсім сам митрополит, відмовлялися від посвяти недостойних осіб, протиканонічно презентованих патронами на церковні посади. Таким чином, через відмову в посвяті досить ефективно контролювалося призначення та звільнення священиків у парафіях, що належали патронам.