Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Реформа церковної освіти в Могилянську добу та її значення

Ця реформа стала одним з найважливіших вимірів загальної реформи в Київській митрополії. До неї православних спонукала тогочасна соціокультурна ситуація. Традиційна православна, греко-слов'янська освіта зазнала кризи в умовах панування католицької, латино-польської освіти та протестантських культурних впливів.

Як зазначав відомий ревнитель "руської" освіти кінця XVI — початку XVII ст. князь К.Острозький, "не від чого іншого розмножилося серед людей таке лінивство та відступлення від віри, як найбільше від того, що занепали науки, занепали казання (проповіді — Авт.), а потім настало нищення й уменшення хвали Божої в церкві Його, настав голод слухання слова Божого, настало відступлення від віри й закону".

Найвизначнішими осередками православної церковної й загальної освіти були переважно братські школи, такі як Львівська, Київська та Луцька. Там було випрацьовано цілісні програми так званого тоді слов'яно-еллінського навчання з елементами засвоєння тогочасної латино-польської культури, потрібної в повсякденному ужитку та в здобуванні вищої освіти за кордоном.

Практично з перших років XVII ст. культурно-освітня діяльність у Київській митрополії відбувалася в умовах поступового переміщення культурного центру українства з західних земель до Києва. На те були політичні причини — зокрема союз з козацтвом. Визначальною стала діяльність архімандрита Києво-Печерської лаври (з 1599 до 1624 р.)

Єлисея Плетенецького. Перевізши до лаври друкарню із Стрятина, Плетенецький запровадив у Києві постійну видавничу діяльність. Він залучив таких українських діячів, як Захарій Копинський, Іван Борецький, Памво Перинда, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Йосип Кирилович, Гавриїл Дорофеєвич, Філарет Козаревич, Олександр Мищура, Тимофій Вербицький, більшість яких походила з Галичини, переважно зі Львова. Наступник Плетенецького на архімандритстві 3. Копистен-ський у поминальній "Омілії" (проповіді) 1625 р. прославляв свого попередника за відродження культурних традицій на Київській землі.

З грудня 1627 р. архімандритом Києво-Печерської лаври став Петро Могила. На початку 30-х років за його безпосередньої участі виник ще один центр православної освіти, якому судилося славне майбуття.

"Видячи в церкві православній через невмілість духовних та неосвіченість молоді утрату на душах людських", "хотячи заблудших від православ'я позискати", "ані в славу свою, тільки в славу і честь Святої Трійці", "у користь і втіху роду правовірного" створив Могила лаврську школу. Він дав урочисту присягу про заснування школи при Печерській лаврі у Львівській Успенській (братській) церкві 15 червня 1631 року. Знайшов він для цієї школи у Львові освічених викладачів — ієромонаха Ісайю Трофимовича та монаха Сильвестра Косова. Ці вчені ченці мали за плечима освіту у віденському братському училищі, Люблінській єзуїтській колегії, Замойській академії єзуїтів, можливо, навіть у Віденському університеті. До того ж вони мали чималий досвід викладання — у братських школах Вільно та Львова.

У лаврській школі передбачався новий напрям освіти — за зразком західно-європейських (та польських) католицьких колегій. Структура навчання наслідувала досвід єзуїтських шкіл. Протягом семи років вивчалася математика, риторика, діалектика, музика, астрономія, історія, містика, теологія. Мовою викладання була латина; вивчалися також грецька, церковно-слов'янська, руська (українська). "Прозахідне" спрямування лаврської освіти викликало опозицію православних консерваторів. Осередком цієї опозиції були київські братчики, що втрачали монополію на православну освіту. За допомогою поміркованих сил серед духовенства та козацтва

Могилі вдалося в 1632—1633 рр. залагодити конфлікт з братством. Лаврська школа об'єдналася з братською, освітній центр переносився на Поділ. Петро Могила став старшим братчиком, "опікуном та дозорцем" нової Київської колегії.

У 1635 р., незважаючи на опір певних кіл у польському уряді, Київська колегія отримала привілеї від короля Владислава IV. Щоправда, не дали дозволу на викладання богослов'я. Але фактично цей предмет викладався і Київська колегія була, таким чином, православною академією, організованою на європейський кшталт. Петро Могила, створюючи подібний навчальний заклад і виборюючи його офіційне визнання, відчував, очевидно, кризу традиційної братської освіти та її недостатній рівень (бо не було вищих шкіл), і однобічну зорієнтованість на візантійську культуру. Разом з Київською за ініціативою Могили було засновано колегію у Вінниці (потім перенесено до м. Гощі Луцького повіту, називалася Гойською).

Львів, Луцьк та ще Вільно в Литовсько-Білоруських землях знані як найвизначніші освітні центри православних, їхній досвід і приклад надихали діяльність цілої мережі освітніх закладів. Серед них були школи, братські, монастирські та приватні, засновані на кошти православних патронів. З братських шкіл відомі Берестейська, Рогатинська, в Городку та Комарні (під Львовом), у Перемишлі та Люб лині, Більська в Кам'янець-Подільському, в Замості; кілька шкіл при "молодших" братствах у самому Львові, в Галичі, Холмі, Вінниці, Немирові-Брацлавському. Серед монастирських та приватних навчальних закладів збереглася пам'ять про "соборну" школу у Володимирі, училище в Стрятині, школи в Лубні, Мотилеві, Ярославі (на Перемишлянщині), у Межибожі (на Поділлі).

Відповідаючи вимогам часу, але намагаючись зберегти православну традицію, православні школи в XVII ст. пройшли розвиток від жорсткої орієнтації на греко-слов'янську ортодоксію до сприйняття надбань тогочасної європейської освіти, елементів латино-польської культури. Кульмінацією цього переходу стали виникнення та діяльність колегій, заснованих П.Могилою. Навіть відступник від православ'я, колишній ректор Київського училища Касіан Сакович визнавав їхній високий рівень. "Що ваші училища? — риторично звертався Сакович до уніатів, - - вони нічого не значать не тільки перед латинським, але й перед училищами отця Могили, Київським і Гойським". Могила пізніше відповідав на це: "Ти згадуєш про школи Київські та Гойські, що там навчають добре, і це ти говориш правду, бо, істинно, в них навчають добре".

Реформа церковної освіти, кульмінацією якої стали колегії, заведені Петром Могилою, виявилася важливим фактором збереження національної, культурної, релігійної ідентичності православного населення тогочасної України. Вже у другій половині XVII — у XVIII ст. виявився її головний наслідок — значно вищий, ніж у Московській державі, рівень освіченості народу.

Освітня діяльність церковних інституцій у Могилянську добу розвинула засади народної освіти — такі її принципи, як демократичність і всестановий характер, єдність навчання та виховання, систематичність організації шкільної справи. Розвиток освіти став чинником вдосконалення книжної справи та церковної науки: догматики, катехитичної справи, богослов'я. Значний внесок було зроблено у філологічну науку — у викладання іноземних мов, слов'янської й живої української мови, перекладацьку справу. Вищі православні школи збагачували своїх вихованців досить широким тоді колом загальноосвітніх предметів. Це надавало освіті не лише вузькоконфесійного, а й загальносуспільного значення. Саме в ті часи закладалися підвалини системи "класичної" гуманітарної освіти на вітчизняному грунті.

І братські школи, і Київська колегія навіть у 40-і роки, найкращі й найстабільніші, часто відчували нестачу матеріальних засобів та висококваліфікованих викладачів. Незадоволеною залишалася потреба в створенні широкої мережі вищих навчальних закладів. Однак те, що зроблено православними для розвитку національної, рідновірної й водночас справді європейської освіти, заслуговує на увагу й пошану.