Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Характерні риси релігійності запорізьких козаків

З огляду на особливості своєї релігійності запорізькі козаки за святий обов'язок вважали участь у богослужіннях, релігійних обрядах, доповнюючи їх елементами, що в тій чи іншій формі символізували специфіку січового життя. Богослужіння в день загальної військової ради супроводжувалися виносом знамен, клейнодів, релігійні церемонії на свято Покрови, Різдва, Водохрещення, Пасхи, Богоявления ознаменовували гарматними залпами. При читанні Євангелія в церкві козаки стояли за традицією з напівоголеними шаблями, символічно демонструючи свою готовність у будь-яку мить захистити православну віру. Якщо в сусідній Переяславсько-Бориспільській єпархії архієрей Гервасій, слідом за Синодом, вимагав від своїх парафіян-українців не дотримуватися народних звичаїв, обрядів (на Різдво не колядувати, не святкувати купальських свят, не влаштовувати ігр, танців тощо), то в Запорізькій Січі такі заборони просто не діяли.

Запорожці свято берегли традиції, обряди, пов'язані з церковним поминанням полеглих на полі бою "лицарів". Важко уявити, щоб хтось із запорізьких священиків ризикнув тут затримати поховання козака, вимагаючи більшу плату за обряд, як це не раз траплялося в інших регіонах України.

Участю запорізьких козаків у врочистостях, релігійних святах календарного циклу та обрядах, приурочених до традиційних військових зібрань, звичайно не вичерпувалися потреби запорожців як віруючих людей. Утворився могутній пласт побутової релігійності, характеристики якого проявлялися на кожному кроці, але через свою вербально-почуттєву специфіку дійшли до нас здебільшого в опосередкованому прояві: у домінуванні відносно вузького кола святих, яким козаки присвячували свої церкви, монастирі; у звичаях не страчувати злочинців під Великий піст, навішувати на ікони срібні символічні зображення, хрестики як подяку за видужання, зцілення; у релігійній атрибутиці козацьких поховань, у змісті їхніх заповітів, епітафій тощо.

Із назв запорізьких церков, які в цілому мало змінювалися з часу заснування, видно, що найбільш шанованим серед запорізького війська був культ Богородиці, віра в те, що вона своїм покровом прикриє, захистить козаків від численних ворогів.

Козацькі маси виступали носієм своєрідного народного християнства, яке мозаїчно містило в собі елементи візантійського православ'я та архаїку стародавніх родових обрядів, свободу свого релігійного світорозуміння й благоговіння перед Біблією, яку, однак, мало хто з козаків читав, нехтування в буденному житті аскетизмом і майже дитячу безпосередність сприйняття обрядів, свят, почитання традицій. Поза сумнівом, що релігійність, щира набожність носили здебільшого обрядовий характер, не були та й не могли бути в масі своїх носіїв богословсько обгрунтованими. Тому найбільш сильні релігійні почуття, емоції викликали зовнішні чинники обрядового дійства — урочистість, пишність тощо. При цьому відданість козаків своїй вірі була настільки сильною, що в окремі періоди історії України православна Січ залишалася чи не єдиним заборолом віри в протидії католицькій експансії. Гасла захисту віри, народності, прав і вольностей були головними в національно-визвольних війнах українського народу в XVII ст., в яких ядром виступало запорізьке козацтво.

Широко відома благодійність козаків-парафіян щодо своїх православних церков, а також шанованих святинь поза межами Січі: в Києві, Чернігові, на Афонських горах і навіть у Палестині. Військо Запорізьке отримувало з царської казни жалування близько 6 тис. карбованців на рік, козацькі ж дари церквам, монастирям, пожертвування школі тільки в грошах сягали нерідко 2500 карбованців.

Не дивує, коли дари, пожертви надходили від старшини, заможних козаків. Зрозумілими, наприклад, були можливості П.Калнишевського в будівництві церков у Межигір'ї, Лох-виці, Ромнах, у рідному селі Пустовойтівці, багаті дари навіть в Єрусалим, адже відомо, що в 1775 р., наприклад, кошовий отаман мав 15800 голів худоби, в тому числі 639 коней. Показовішими, на нашу думку, для характеристики козацької релігійності є факти, коли "сірома" — найбідніший і найчисельніший прошарок запорізького товариства заповідав на користь церкви більшу частину своїх заощаджень, навіть якщо вони налічували кілька карбованців.

Складовою частиною проблеми релігійності запорізького козацтва є питання ставлення до інших вір і церков. Питання про відстоювання прадідівської православної віри уособлювало не тільки віросповідну, а й національну незалежність. Козацький імператив цього періоду щодо іновірних був категоричним: прибулі в Січ християни й нехристияни різних націй приймалися в громаду не інакше, як після прийняття ними обрядів Східної православної церкви. Усі, хто не погоджувався на перехрещення, мали покинути Січ. Відоме нетерпиме ставлення запорізьких козаків до католиків як гонителів православ'я.

Нагадаємо, що це був час, коли в Росії, за петровськими указами, за спробу спокусити православного віруючого магометанством, іудаїзмом, язичництвом винуватець карався смертю з наступним "покладанням на колесо", тобто колесуванням.

Вимоги козаків до січового та парафіяльного духовенства були простими, але принциповими: присяга на вірність запорізькому Кошу, знання слова Божого, володіння українською мовою, тверезість. Обов'язковою умовою для січового духовенства була безшлюбність. Парафію священик міг отримати тільки після відповідного рішення начальника січових церков і наступної посвяти кандидата Київським митрополитом з видачею архіпастирської грамоти. Залишеним на рік надавалася, за рішенням січової старшини, рівна кількість куренів (всього їх було 38, по 200—700 чол. в кожному), що, фактично, складали парафію, в якій належало сповідувати, причащати, відспівувати, загалом керувати релігійним життям парафіян. Неодмінною вимогою до самого начальника січових церков (а він, як правило, був членом січової Ради) ставилося, крім інших, вміння проголошувати релігійні проповіді напам'ять українською мовою.