Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Українські монастирі — чинники соціально-історичної і культурної динаміки

За свою майже тисячолітню історію український монастир як специфічний релігійний інститут, націлений на реалізацію ідеї досконалого християнського життя через самоізольовані форми життєорганізації, пережив досить складну еволюцію. За умов України ця складність далеко не завжди була продиктована іманентним розвитком самого чернецтва (чернець у перекладі з грецької — усамітнений) чи особливостями форм організації чернечого життя (анахоретством, скитством, лаврами, кіновіями), а немалою мірою визначалася зовнішніми позамонастирськими, позацерковними чинниками.

Це, звичайно, не применшує значення для розвитку чернецтва в Україні власне внутрішньомонастирських процесів і, зокрема, істотних за наслідками результатів зіткнення фундаментальної в концепції східнохристиянського чернецтва ідеї аскетизму з реаліями функціонування монастирів на українських землях. Прагнення до відокремленого від "миру" аскетичного життя, піднесене фундаторами чернецтва на Сході до значення керівного принципу й включене до всіх відомих монастирських статутів (єрусалимського Сави Освященного, афонського, константинопольського Феодора Студита та інших), у реальному житті виявило свою ідеальну, недосягненну сутність: українські монастирі, їхні насельники на ділі виявлялися пов'язаними з історією, інтересами,прагненнями свого народу, нації, держави.

Українські монастирі — чинники соціально-історичної і культурної динаміки

При всій змінюваності історичної долі, принциповому й навіть демонстративному відстороненні від світського життя монастирі були своєрідними індикаторами суспільно-політичної та духовної ситуації в Україні, прямо чи опосередковано впливаючи на події і процеси. Впродовж тривалого часу національної історії України монастирі, чернецтво служили важливим фактором у духовному розвитку суспільства, політичній, економічній, церковно-релігійній розстановці сил, у формуванні науково-культурного потенціалу, громадської думки та пріоритетів у ній. При цьому провідні вітчизняні монастирі, незважаючи на свій декларований статус само-ізольованої корпорації релігійно-духовних однодумців, не просто діяли, а задавали тон у численних напрямах національного самоутвердження: у ліквідації духовно-історичної перерваності, заподіяної татаро-монголами, у відродженні національної пам'яті, в наведенні мостів між культурами Сходу і Заходу, у дипломатичному унормуванні відносин всередині України та з державами-сусідами, в динамізації цілих культурних галузей — письменництва, перекладацької справи, літописання, освіти, книгодрукування тощо. Саме монастирі репродукували для України інтелектуальний потенціал, ціле сузір'я церковних, громадських та культурних діячів, без яких важко уявити національне відродження XVII ст., вітчизняну барокову культуру XVIII ст. чи російську готовність до сприйняття європейських досягнень, що стало можливим, значною мірою, завдяки культурній діяльності в Росії "учительних", тобто вчених ченців, — вихідців з України. За стародавньою християнською традицією, тільки монастирі постачали кандидатів на вищі ієрархічні посади в церкві, певною мірою визначаючи основу і напрями церковної політики.

Через монастирі, чернецтво каналізувалися, осмислювалися, переосмислювалися і поширювалися фундаментальні християнські, соціальні, релігійно-філософські, релігійно-етичні, релігійно-естетичні ідеї та цінності.

Звичайно, не завжди і не в усьому діяльність вітчизняних монастирів збігалася з прагненнями мас віруючих, з національними інтересами, з позиціями самої церкви. Виборюючи собі автономію, економічні права та привілеї, переслідуючи при цьому перш за все свої власні інтереси, монастирі вступали в складні колізії з церковною ієрархією, з місцевим населенням, з міркувань власної вигоди маневруючи у виборі канонічного підпорядкування між Москвою, Константинополем і Варшавою. І в чернецтва були складні й неоднозначні стосунки з освітою, наукою, національною культурою. І українські монастирі в прагненні зміцнити конфесійні позиції через догматизацію (канонізацію) православ'я, як це робилося в усіх монотеїстичних релігіях, по суті, сприяли досягненню протилежного результату — звуженню потенцій церкви у творчому розвитку, що, врешті-решт, призвело до кризового стану в православ'ї, до відколу від нього численних опозиційних, іносвітоглядних напрямів, течій тощо. Далекими від національно усвідомлених інтересів був і перехід вітчизняних монастирів з кінця XVIII ст. на позиції самодержавного православ'я, перетворення їх на знаряддя реалізації в Україні політики уніфікації, зросійщення, ліквідації етноконфесійних особливостей київської гілки православ'я. Однак при всій своїй неоднозначності, суперечливості українські монастирі впродовж тривалого часу національної історії залишалися істотно значимими факторами соціально-історичної та культурної динаміки в Україні.