Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Духовно-релігійна сфера буття чернецтва. Витоки чернецтва

Український монастир поставав насамперед як духовне об'єднання однодумців, що, спонукувані християнським ідеалом, обрали для себе життєве кредо відречення від світу (миру), присвяту себе Богу, особисте спасіння, буття, за словами Василя Великого, "без граду, без дому, без багатства, без співтовариства, (буття) нестяжательне, без речей для життя потрібних, недопитливе, не зв'язане угодами (з миром)".

Одна з важливих причин обрання такого шляху вбачається в усвідомленні релігійною меншістю, якою були перші християни, неможливості на стадії свого становлення духовної перебудови іновірного, інакшедумаючого суспільства відповідно до бажаних цій меншості ідеалів. Звідси прагнення створити відносно замкнуту спільність (у розумінні не дії тут неприйнятних законів, ідей, цінностей), де панували б істинні, з погляду релігійної меншості, світоглядні ідеали, спосіб життя тощо. Добровільне зречення світу кваліфікувалося як духовний подвиг очищення душі від земних помислів і передбачало досить конкретний шлях реалізації цієї мети: молитву, піст, бідність, безшлюбність, ізольовану від зовнішнього "гріховного" світу спільножитність, некорисливість та ін. Квінтесенцією істинного чернецтва стали бідність, доброчестя, послух. Зорієнтованість чернецтва на суворі, багато в чому екстремальні норми життя, на аскетизм не була самодостатньою, а являла собою лише прояв більш загальної зорієнтованості на подвижницьке утвердження християнських ідеалів. З цього погляду і західно-, і східнохристиянські монастирі з їхніми насельниками в історії церкви постають як переконані, непохитні адепти свого бачення християнства, як його опорні пункти.

Невипадково опозиція християнству, зокрема православ'ю, в усі часи зосереджувала свій вогонь саме на монастирях, вважаючи, що перемога над ними стане запорукою загальної перемоги. Історія православної церкви в Україні, наприклад, дає непоодинокі випадки, коли православні монастирі, оточені пануючим іновір'ям, і далі відстоювали свої релігійно-церковні позиції, тим самим стаючи підвалиною для майбутнього відродження.

Стародавні джерела та найновіші дослідження церковних і світських вчених, що розглядають історію чернецтва взагалі і вітчизняних монастирів зокрема, сходяться у висновку: колискою християнського чернецтва (як усамітненого, так і слільножитного) був християнський Єгипет. Звідси ідеї зречення світу, подвижництва, аскетизму поширилися на Палестину, Сирію, Грецію, Візантію, Болгарію, де набули подальшого розвитку, поглиблення, розбудови на грунті християнського вчення і через Константинополь, Афон досягли Київської Русі.

Монастирі Київської Русі. Звернення Феодосія Печерського до уставу Студійського монастиря

Ідеї чернецтва з їхнім ригористичним зреченням світу й присвятою себе аскетичному земному життю почали активно поширюватися в Київській Русі разом з прийняттям християнства, але окремі ченці, як і християнські віросповідники, відомі тут раніше 988 р. На відміну від поодиноких анахоретів (усамітнених), чужих і своїх, монастирі вже як громади ченців, об'єднаних спільними ідеями та певним укладом життя, виникли пізніше. Митрополит-русин Іларіон у "Слові про Закон і Благодать" повідомляв, що монастирі утворилися у нас ще при Володимирі ("монастиреве на горах сташе"). "Повість врем'яних літ" відносить появу й поширення вітчизняних монастирів до часів Ярослава Мудрого. "При ньому, — засвідчує літопис за 1037 рік, — черноризьци почаша множитися, и монастьіреве починаху бьіти". Деякі історики, посилаючись на стародавні перекази, датують виникнення у нас монастирів ще IX ст.

Що стосується кількості, то відомий церковний історик Є.Голубинський нараховував у домонгольську добу в Київській Русі 68 монастирів, про які збереглися хоч якісь письмові згадки, в тому числі в Києві — 17, в Галичі — 5, у Чернігові — 4.

Спочатку вітчизняні монастирі, очевидно, мало нагадували візантійські прототипи, вже не говорячи про монастирі доби Пахомія Єгипетського чи Василя Великого. Певного поширення набули монастирі з дещо полегшеними умовами чернечого буття — так зване келіотство (одноосібне проживання в келії), яке практично не регулювалося монастирськими уставами, а чернець організовував своє життя виключно за власними уявленнями про аскетизм і чернече життя загалом. Засуджене ще в часи Юстиніана, келіотство в наступні періоди не лише існувало, а й знайшло для себе сприятливий грунт у Київській Русі, по суті, експлуатуючи благодійницькі чи покровительські почуття щиросердних мирян. Невипадково майбутній засновник Печерського монастиря Антоній, обійшовши всі діючі в Києві монастирі і не уподобавши жодного, вирішив розпочати все з початку, з фундації в XI ст. печерного монастиря за власним розумінням чернецтва як такого. Невдоволення порядками в київських монастирях бачиться і в дорученні Феодосія Печерського привезти з далекого Студійського монастиря устав, відомий своєю детальною розробкою богослужбової сторони діяльності монастиря та досить суворими приписами щодо чернечого життя. Підкреслимо: щоб такий суворий монастирський устав, устав, тривалий час забутий і самою Візантією, склався на українських землях, потрібна була особистість рівня Феодосія Печерського з його релігійною переконаністю, вимогливістю, подвижництвом. Принагідно зазначимо, що невдовзі по смерті Феодосія відчувся брак монастирських організаторів його гатунку: заданість на високий рівень печерського чернецтва феодосієві наступники не втримали, тож із часом славнозвісному Києво-Печерському монастирю навіть довелося вчитися істинного чернецтва в інших.

Зверненням до уставу Студіоса монастирі Київської Русі здавалося б уникли загрози повторити гірші зразки грецького чернецтва. Дальший розвиток вітчизняних монастирів показує, що суворість, крайній аскетизм, взагалі крайнощі східнохристиянського чернецтва, за винятком ліченої кількості фактів, у цілому так і не стали тут нормою монастирської життєорганізації. Верх взяли й прижилися пом'якшені, помірковані правила чернецтва, які жорстко не пов'язували істинно чернечого життя з надмірностями посту, затвору, стовпостоянням, юродством, обітницею мовчання і т.п. Східний аскетизм, умертвління тіла, за оцінкою М.Грушевського, "у свіжій, молодечій руській суспільності... грунту не мав". Після Феодосія Печерського втримати чернецтво України в межах суворих приписів з різним успіхом намагалися Іов Почаївський, Іов Княгиницький, Іван Вишенський та деякі інші, але більш-менш широкої підтримки вони не отримали, так і залишившися в історії українського чернецтва подвижника-ми-одинаками, котрі викликали шанобливе ставлення, проте не прагнення ретельного наслідування.

Незважаючи на пом'якшені форми буття вітчизняних монастирів, на них дивилися як на уособлення нової віри, центри релігійної духовності, наочні зразки організації побожного способу життя, що не завжди можна було бачити навіть у тогочасних церквах. Відгородженість від мирських спокус, аскетизм ченців, їхні духовні й тілесні подвиги породжували у віруючих, здебільшого не готових особисто до таких життєвих обмежень, почуття поваги, шани не лише до насельників монастирів, а й до самого християнства. Такий наочний, зрозумілий, переконливий спосіб поширення, утвердження нової віри серед недавніх язичників, очевидно, багато в чому визначав прихильне ставлення влади до монастирів, чернецтва.

Ймовірно, що, орієнтуючись на сприятливу реакцію на монастирі, а не лише керуючися власними інтересами й розрахунками, давньоруські князі сприяли будівництву їх. Більшість вітчизняних монастирів у домонгольську добу збудовано з ініціативи і на кошти князів. З Києва, Київської землі практика монастирського будівництва поширилася на північ.

Київ став відправним пунктом у поширенні на Русі й врегульованого уставами чернечого життя, монастирської богослужбової практики. З явною гордістю літописець констатував пріоритет Києво-Печерського монастиря у справі поширення уставного чернецтва: "Тъем же почтень есть монастырь Печерьскый старей всъхь".

Показово, що вже в добу літописання наші предки досить диференційовано підходили до якісної характеристики монастирів, розрізняючи їхній авторитет, цінність, можливо навіть "справжність" залежно від походження. " Багато монастирів царями, боярами, багатими людьми влаштовано, але не такі вони, як ті, що поставлені сльозами, постом, молитвою, безсонними ночами" — писав літописець, явно віддаючи перевагу другим і, конкретно, Києво-Печерському монастирю, збудованому з ініціативи чернецтва.

Особливістю вітчизняних монастирів стало будівництво їх у містах, селах чи поблизу них. Практика християнського Сходу засновувати монастирі у віддалених від цивілізації місцях (пустелях, глухих лісах, пущах та ін.) поширення, за незначним винятком, не набула.

Свідченням критично-творчого переосмислення на києво-руських землях східнохристиянської моделі монастирів стала їхня активна включеність у суспільне життя. У них вбачали інститут необхідний, корисний не лише в поширенні нової віри, а й у зміцненні держави, суспільства, сім'ї, моралі, піднесенні освіти, науки, культури, письменництва тощо. Безперечно, поштовхом до включеності вітчизняних монастирів у подібну діяльність стала відносно висока концентрація тут грамотних людей, що йшла від богослужбових, богословських, проповідницьких, місіонерських потреб, від можливостей ченців, не завжди обтяжених пошуками хліба насущного, вчитися грамоти, вивчати мови, читати всіляку літературу, переписувати книги тощо. Більшість видатних пам'ятників вітчизняної духовної культури цього періоду пов'язана з іменами авторів-ченців — Ларіона, Феодосія Печерського, Нестора, Якова Мніха, Клима Смолятича, Кирила Туровського та ін.