Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Монастирі й чернече життя після прилучення Київської митрополії до Московської патріархії

Сприятливі для своєрідного розвитку монастирської життєорганізації та богослужбової практики умови в Україні почали поступово згортатися з переходом Київської митрополії під церковну юрисдикцію Московської патріархії у 1686 р. Під приводом уніфікації з церковно-монастирської практики вилучалося все, що нагадувало про національну своєрідність, особливий історичний шлях українського чернецтва. Катерининська секуляризація монастирських маєтностей в Україні 1786 р., матеріально ослабивши монастирі і поставивши в залежність від великоросійського центру, прискорила перехід їх від зацікавленої, дійової участі в справах української суспільності до пасивного, безвільного прямування в руслі чужої нашому народу самодержавної церкви. На кінець XVIII ст. втратила своє колишнє непересічне значення для українського народу Правобережжя навіть та невелика група так званих закордонних монастирів на чолі з відомим по Коліївщині Мотронинським Свято-Троїцьким монастирем (нинішня Черкащина), що за умов найжорстокіших польсько-католицьких гонінь і репресій залишилася вірною православ'ю.

Внаслідок трьох хвиль секуляризації (1764, 1786, 1795) в Україні скасовано близько 45 монастирів з 85, у тому числі такі відомі, як Києво-Софіївський, Києво-Братський Богоявленський, Києво-Кирилівський, козацький Межигірський, Густинський Троїцький та ін. Після приєднання уніатських віруючих Київщини, Поділля, Волині до "первенствуючої й панівної" православної церкви в 1839 р. частину місцевих монастирів закрито, їхні церкви перетворили на парафіяльні, а інша частина діяла далі в статусі штатних або позаштатних монастирів. Українським монастирям було продемонстровано: бути їм чи не бути відтепер залежало не від них, не від місцевого церковного керівництва, не від волі мас віруючих, а від самодержавної влади. Традиція навіть відносної національно-церковної автономії монастирів мала відійти у вічність. Допускався лише безумовний послух і підпорядкування державно-синодальним властям.

Василіанські греко-католицькі монастирі Правобережжя, котрі чинили опір переведенню на православ'я, підлягали ліквідації з висланням ченців у віддалені великоросійські монастирі. На українських землях монастирі греко-католицької орієнтації збереглися лише в Галичині, яка внаслідок переділів Польщі відійшла до Австрії. Проте і тут внаслідок секуляризаційних заходів Йосипа II у 1785 р. значну частину їх було ліквідовано (з 2000 було закрито 1300 православних, греко-католицьких та католицьких монастирів).

У 40—70-і роки XIX ст. тактика Синоду щодо українських православних монастирів Правобережжя, Поділля, Волині, котрі діяли в умовах польсько-католицьких впливів, змінюється: вживаються централізовані заходи із зміцнення цих монастирів як опорних пунктів Російської православної церкви. Мета Синоду переорієнтувати українські монастирі у великоросійсько-синодальних інтересах проглядається і в здійсненні монастирської кадрової політики. При переважно українському складі рядового чернецтва на керівні посади (архімандритів, ігуменів) призначалися здебільшого росіяни. Згодом це значною мірою спричинило спрямування українського чернецтва у фарватері самодержавного православ'я, унеможливило національно-культурну самодіяльність вітчизняних монастирів. Далося взнаки і тривале кадрово-інтелектуальне виснаження українських монастирів, рекрутування найбільш підготовленого чернецтва до Великороси, що невдовзі обернулося для самої України кроком назад від традицій освіченого, інтелектуального чернецтва Київської Русі та України Мотилянської доби. Досить поширеним явищем серед чернецтва, особливо провінційного, стала малограмотність, а це значно звужувало місіонерські, апологетичні, полемічні, проповідницькі, релігійно-освітні можливості монастирів в Україні.

Тенденції розвитку й діяльності українських православних монастирів у XIX ст. загалом збігаються з характером процесів, які відбувалися в православній церкві України в цей період. Внаслідок систематичного насадження в Україні ієрархії російського або неукраїнського походження, зросійщення всієї системи освіти та виховання кадрів духовенства в Україні, впровадження довготривалих самодержавно-синодальних заходів антиукраїнського характеру основну масу чорного та білого духовенства, архієреїв було тут або національно деморалізовано, або ж вони слухняно, запопадливо виконували синодальні укази, розпорядження. Масштаби й результати такої не завжди очевидної антиукраїнської церковної політики зі всією повнотою виявилися згодом, на початку XX ст., коли навіть за умов відносної демократизації та лібералізації в державі мало хто з монастирських або церковних діячів в Україні наважувався на відстоювання повноправного релігійного життя для українців — мати україномовне Святе Письмо, викладання Закону Божого в школах, навчальних предметів у семінаріях, проповідувати рідною мовою тощо.

Закономірно, що й надалі, в період гострих соціальних потрясінь перших двох десятиліть XX ст., українське чернецтво, як і православна ієрархія, котра діяла в Україні, займали в своїй масі проімперські позиції, підтримували царський уряд, монархічні, шовіністичні організації на кшталт "Союз русского народе" і відчужено ставилися до прагнення українського духовенства та віруючих створити автокефальну, самостійну церкву.

Контрольні завдання і запитання

1. Назвіть спільні риси й відмінності вітчизняних монастирів та їхньої східнохристиянської моделі.

2. Які основні віхи можна виділити в історії українських монастирів?

3. Поясніть причини, що призвели до поступової втрати українськими монастирями національних особливостей.

Тематика рефератів

1. Православні монастирі та їхня роль у духовній культурі України.

2. Особливості інституту монастирів в Україні.

Рекомендована література

1. Болховітинов Є. Вибрані твори з історії Києва. — К., 1995.

2. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви: В 4 т. — Вид. 2-е. — Нью-Йорк; С. Бавнд-Брук; Київ, 1990.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Львів, 1913; Київ, 1991.

4. Історія релігії в Україні. — К., 1999. — Т. 3: Православ'я в Україні.

5. Літопис руський. — К., 1988.

6. Нарис історії василіянського чину св. Йосафата. — Рим-, 1992.

7. Очерки истории Киево-Печерской Лавры и Заповедника.

— К., 1992.

8. Студитське чернетство в Українській католицькій церкві.

— Львів, 1991.

9. Целевич Ю. Історія скиту Манявського. — Львів, 1993.

Розділ III. РЕЛІПЙНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ЧАСІВ КОЛОНІАЛЬНОЇ НЕВОЛІ
1. УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я ПІД ВЛАДОЮ МОСКОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Перехідний стан української церкви: від незалежності до втрати самостійності
Особливість православного собору (1685) в Києві. Стурбованість української ієрархії і кліру
Чинники, які сприяли втраті самостійності Київської митрополії
Обмеження й ліквідація особливостей православної церкви в Україні
Правовий стан православного духовенства в Україні під час царювання Єлизавети
Антиукраїнська політика Катерини П. Уніфікація церкви на московський кшталт, зросійщення духовенства, витравлення національно-релігійних традицій
Централізація, бюрократизація, одержавлення церковної системи
Наслідки антиукраїнської церковної політики російського самодержавства
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru