Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Роль українських монастирів в національно-культурному процесі кінця XVI — першої половини XVII ст.

Татаро-монгольське нашестя, на думку аторитетних вчених, відбилося на церковному та монастирському устрої слабо, хоча матеріально церкви й монастирі, як уся Києворуська земля, також зазнали лиха від загарбників. За деякими джерелами, в Києві було зруйновано 10 (з них 4 жіночих), на Правобережжі — 6, на Лівобережжі — 3 монастирі. Разом з тим збереглись архівні документи — ханські грамоти (ярлики), які засвідчують, що невдовзі татаро-монголи звільнили духовенство (біле, чорне) від будь-яких податків та повинностей за умови молитися за татаро-монгольських правителів перед християнським Богом. Під страхом смертельної кари недоторканними оголошувалися церковно-монастирські піддані та маєтності. Ймовірно, що і в цей період будувалися нові, хоча й невеликі ( на два-три ченці) монастирі, переважно на заході й північному заході, що були скоріше сховищами для біженців, аніж релігійними чи культурними осередками.

У литовсько-польські часи, з ослабленням гніту татаро-монгольських наїзників, кількість монастирів, чернецтва невпинно зростає. У XIV—XVI стст. прискореним збільшенням монастирів виділяються Галичина (Львівський св. Юра, Уневський Успенський, Галицький св. Трійці та ін.) та Волинь (Луцький, Кременецький, Дубненський монастирі св. Спаса, Пересопницький Богородиці, Дерманський, Острозький св. Трійці, Почаївський Успенський та ін.). Нові монастирі зводились князями, багатими українськими родами (Вишневецьких, Острозьких, Сангушок, Корецьких та ін.), козацькою старшиною і лише зрідка — міщанами, ченцями. Спроба київського собору 1640 р. обмежити подальше збільшення числа монастирів, не дозволяючи фундацію їх з кількістю ченців менше 6—8, успіху не мала. Велика кількість монастирів на українських землях, однак, не завжди свідчила про високий рівень релігійно-церковного життя й своїм буттям значною мірою відбивала кризу в православній церкві, яка зі всією очевидністю проявилася в XV — XVI стст. Неврегульованість богослужбової практики, посилення впливу єресей, неправославних віросповідань, деморалізація духовного чину, його низький освітній рівень, аморальність, користолюбство, кар'єризм у церкві — все це не могло не позначитися й на українських монастирях, з яких церковна верхівка, за словами І.Вишенського, "фольварки поробила". Феодосієві правила чернечої спільножитності настільки забули, що архімандрит Києво-Печерського монастиря Є.Плетенецький на початку XVII ст. змушений був, долаючи опір своїх ченців, впроваджувати тут скитський устав Іова Княгиницького, який ще зберігав зорієнтованість на стародавній афонський аскетизм. Архіви, монастирські хроніки, перекази XIV—XV, більшої частини XVI ст. невипадково майже не зберегли свідчень про подвижників і подвижництво цього періоду, бо їх, за незначним винятком, не було.

Роль українських монастирів в національно-культурному процесі кінця XVI — першої половини XVII ст.

Наприкінці XVI ст. в духовному житті України виникла нова ситуація. Потреби релігійної боротьби, що розгорнулася після прийняття частиною православних ієрархів, кліру, віруючих унії з Римом (1596 р.), включення в цю боротьбу чернецтва, монастирів обох релігійних орієнтацій викликали небачене національно-культурне піднесення серед українського народу. Тривалий період застою, занепаду, зубожіння в церкві, коли чи не єдиним активним заняттям монастирів були їхні судові тяжби за маєтності, змінився різким якісним оновленням цілого ряду сфер національного життя — релігійної, наукової, культурної, літературної, освітньої, книгодрукарської. Потреби захисту віри спричинили прискорений розвиток богословської, релігійно-полемічної літератури, проповідницької діяльності, церковного права, книгодруку. Разом з ними в Україні "раптом прокидається сильний культурний і просвітницький рух" (М.Грушевський), навколо монастирів, як і братств, гуртуються літературні, освітні, наукові, мистецькі сили. На якісно новий рівень виходять література, зокрема полемічна, публіцистика, освіта, книгодрукування, перекладацька справа, гравірування та малярство, архітектура. Формується національна літературна мова. Усе це, разом узяте, було гідною відповіддю тим, хто засуджував Україну на національну смерть, говорив про неї як про "дурну Русь", заперечував можливість мати свою національну культуру. Цей могутній національно-культурний стрибок було зроблено в значній мірі українським чернецтвом.

Провідник українського відродження київський митрополит Петро Могила, як і його ідейні попередники, в реалізації своїх нововведень у релігійно-церковній, національно-культурній сферах незмінно спирався на монастирські структури, на той тонкий прошарок ченців-інтелектуалів, який, на противагу консервативно-ортодоксальній чернечій опозиції, реально міг сприяти забезпеченню українській народності, церкві самовартостей європейського народу. У подібних підходах проявилася загальна закономірність, властива християнській церкві як Сходу, так і Заходу. В кризових ситуаціях, перед реальною загрозою своїм основам церква незмінно шукала опору в своєму найбільш монолітному, відмобілізованому духовному загоні — в чернецтві.

Тісна вплетеність українських монастирів у реалії тогочасного життя була умовою і, водночас, причиною того, що навіть первісно релігійна за метою їхня діяльність набувала часто громадського звучання, ставала суспільно значимою, мала істотні наслідки не лише для релігійного, а й для соціально-політичного, національного, культурного життя народу. Тому, наприклад, принципова й героїчна боротьба провінційних православних монастирів Правобережної України проти польсько-католицького прозелітизму, за вірність православ'ю у XVIII ст. і пізніше виходила далеко за межі суто міжцерковного протиборства, робила таку позицію монастирів патріотично, національно, соціально значимою, була вагомим вкладом чернецтва в національно-визвольну боротьбу українського народу. Таким же національно значимим був надалі опір і частини греко-католицького чернецтва прагненням латинізувати цю церкву, ліквідувати її національні особливості.

Масштаби релігійно-духовного, національно-культурного служіння українських монастирів залежали від багатьох факторів. Одні можливості були в Києво-Печерського монастиря з його 500—800 ченцями, величезним релігійним авторитетом у християнському світі, могутнім матеріально-фінансовим становищем і десятками тисяч підданих; інші — у нечисельних (по 3—5 ченців), незаможних монастирів, де насельники весь свій вільний від релігійних занять час змушені були витрачати не на літописання чи письменництво, а на добування засобів для існування — орати, сіяти, косити, молотити тощо. Такі невеликі монастирі на українських землях становили більшість. Стереотип масово багатих і жируючих монастирів, створений фрондуючою щодо церкви та монастирів інтелігенцією Росії в кінці XIX — на початку XX ст. і згодом підхоплений атеїзмом 20—60-х років, не відповідає історичній правді.