Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Социніанство

Тенденція, котра відображалася в прагненні до примирення з феодальною дійсністю, набрала подальшого розвитку у Фауста Социна (1539—1604) — італійського емігранта, одного із представників пізнього Відродження, котрий прибув у Річ Посполиту в 1579 р. і став тут активним діячем руху антитринітаріїв.

У деяких аспектах вчення Ф.Социна спостерігався ідейний компроміс між шляхетським та демократичним напрямками в антитринітаризмі. Якщо в 60—70-х роках і демократичні, і прошляхетські ідеологи цього руху висували на передній план соціально-політичні проблеми, то Ф.Социн намагався ігнорувати ці питання, бо не вважав їх важливими для "спасіння". На перше місце у своєму вченні він висунув релігійно-філософські та етнічні погляди, які націлювали на гуманізацію міжособистих стосунків.

Така компромісна позиція в цілому відповідала інтересам та потребам шляхтичів-антитринітаріїв. Це можна прослідкувати, розглядаючи вирішення Ф.Социном питання про участь "істинних християн" у військових діях. Ф.Социн, як і радикальні ідеологи антитринітаризму 60—80-х років, стояв на позиціях пацифізму, але при цьому допускав у окремих випадках участь шляхтичів у військових діях.

Систему своїх релігійно-філософських поглядів Ф.Социн виклав у "Теологічних лекціях" (1592). Теологію Ф.Социна з релігійними поглядами провідних ідеологів антитринітаризму 60—80-х років. (Петра із Гоньондза, Григорія Павла із Бжезін, Мартина Чеховіца) зближувала критика християнської догматики, насамперед заперечення догмату Трійці. Радикально настроєні антитринітарії 60—80-х років висували гасла аскетизму, часто вимагали від своїх прихильників "втечі від світу". При цьому вони, як і лютерани й кальвіністи, говорили про гріховність світу та гріховну природу людини. Ф.Социн, навпаки, намагався виправдати людину. У цьому аспекті його погляди не вписувалися в рамки реформаційної ідеології, а більше відповідали духу ренесансного гуманізму.

У 80—90-х роках теологічні та суспільно-політичні погляди Ф.Социна значно поширилися в середовищі антитринітарі їв. У кінці 90-х років XVI ст. Ф.Социн стає їхнім провідним ідеологом. Приблизно з того часу його погляди (так зване социніанство) перетворилися на офіційну ідеологію антитрині тарі їв Речі Посполитої.

Центром социніанського руху став відроджений на початку XVII ст. Раків. З 1600 по 1638 рік тут відбувалися синоди антитрині тарі їв, діяла школа (так звана Раківська академія), що мала авторитет не лише в Речі Посполитій, а й за її межами. Серед учнів цієї школи було чимало вихідців із України. У Ракові також працювала одна з найкращих друкарень у Європі. Деякі її видання розраховувалися виключно на українських читачів.

Після того як офіційною ідеологією антитринітаріїв стало социніанство, представники цієї течії завоювали чимало прихильників серед українських шляхтичів. Позитивне вирішення Ф.Социном питання про участь у війні імпонувало українським шляхтичам-антитринітаріям, котрі змушені були часто воювати. "Арійська шляхта Волинського та Київського воеводств, — писав польський історик академік Я.Тазбір, — з радістю прийняла заяву Социна..., що боротьба на захист вітчизни не належить до самих тяжких гріхів".

У деяких районах України (на Волині й Київщині) шляхтичів-антитринітаріїв було так багато, що вони мали помітний вплив і не боялися репресій державної влади. Деякі з них навіть здійснювали профанацію храмів, які належали уніатам. Так, у 1599 р. капітула луцької церкви Іоанна Богослова скаржилася, що володимир-волинський писар Станіслав Кандиба в с.Водиради (Одеради) "церковь всю до кгрунту спустошиль, аператы церковные, книги и звоны, образы по-псоваль, побрать и фалу Божию, будучи самь геретикомь ари-яномь, вьничивь обернуль...", а в 1638 р. уніатський митрополит Рафаїл Корсак подав скаргу на антитринітарія Івана Стремецького, котрий позбиткувався над святинями Жидичинського монастиря.

Цілком справедлива думка Я.Тазбіра, що якби не було Ракова, роль социніанського центру могла б взяти на себе якась громада антитринітаріїв в Україні. Це фактично сталося в 1638 р., коли католицьке духовенство добилося ліквідації Раківського центру, звинувативши студентів місцевої академії в здійсненні святотатства, оскільки ті розбили камінням хрест, що стояв недалеко від Ракова. Цікаво зазначити, що головними винуватцями в цій справі визнали двох учнів родом із Волині.

Після закриття Раківського центру значна частина социніанських лідерів переїхала на Волинь, де їм велику допомогу надали шляхтичі Юрій, Андрій, та Олександр Чалличі. Головним осередком социніанського руху на Волині стало містечко Киселин. Тут у 1638, 1639, 1640 рр. відбулися социніанські з'їзди.

З 1614 р. в Киселині працювала школа. Завдяки педагогам Матвію Твердохлібу, Якову Гриневичу-Гіжановському (Яну Трембицькому) та Луці (Іоахиму) Рупневському вона після ліквідації Раківського центру перетворилася на вищий навчальний заклад (академію) з філіалом у Береську. Про її демократичний характер засвідчує той факт, що тут навчалися молоді люди різних станів.

Збереглися також свідчення про існування на Волині социніанських громад у Бабині, Берестечку, Гощі, Дожві, Галичанах, Іваничах, Камені-Каширському, Кременці, Ляхівцях, Милоставі, Одередах, Острозі, Острополі, Рафалівці, Собіщині, Сокулі, Старокостянтинові, Тихомлі, Шпанові, Щенятові.

У 40-х роках XVII ст. чимало прихильників социніанства мешкало в Київському воєводстві. Серед місцевої шляхти було так багато послідовників цього віровчення, що вони часто складали домінуючу партію на місцевих сеймиках. Є дані про існування социніанських громад у Шершнях, Ушомирі та Черняхові.

В українських громадах антитринітаріїв діяло чимало відомих теоретиків социніанства. Серед них передовсім треба назвати провідних ідеологів цієї конфесії всередині XVII ст. Самійла Припковського (1592—1670) та Андрія Вишоватого (1608—1678).

С.Припковському належало близько 50 творів. Це богословські трактати, полемічні статті, апології, біографії, панегірики, гімни, елегії тощо. До найбільш відомих його творів належить виданий у Голландії трактат "Про мир та згоду в церкві" (1638), в якому обґрунтовувалося вчення про віротерпимість. У ньому захищалася думка, що теологічні дискусії не мають відігравати суттєвої ролі як у розвитку християнської церкви, так, тим більше, і при вирішенні державних справ. С.Припковський був прихильником відокремлення церкви від держави, відстоюючи при цьому думку про примат державних справ над інтересами церковними.

Серед творів А.Вишоватого виділяється трактат "Про релігію, відповідну розумові" (1678). У ньому відстоювався принцип, згідно з яким релігійна віра мала підлягати суду розуму. Продовжуючи раціональний підхід, котрий намітився у Ф.Социна в ставленні до Святого Письма, А.Вишоватий вважав, що розум сам визначає, які теологічні твердження можна, а які не можна віднести до "істин одкровення". Використовуючи засоби формальної логіки, а також висновки, котрі випливали із вчення р.Декарта про вроджені ідеї, автор трактату "Про релігію, відповідну розумові" піддав критиці католицьку догматику і висунув концепцію "натуральної релігії", що нібито відповідає "здоровому людському розумові".

Соціальний склад социніанських громад на Україні був неоднорідним. Провідна роль у них належала шляхтичам, але представники цього стану не переважали в кількісному порівнянні. Социніани проводили активну пропаганду серед українських міщан. На користь цього засвідчує драматичний твір "Трагедія руська", надрукований социніанами близько 1609—1618 рр. Використовувався він для поширення в міщанському середовищі антицерковних ідей. Одного із покровителів социніанства на Волині Ю.Чаплича звинувачували в тому, що він деяких священнослужителів православної церкви та своїх підданих "на тую блюзнерскую секту арианскую приводиль и привел" (Архив Юго-Западной Россіі. — Ч.І., т.VI. — С.795). Реєстр киселенської громади антитринітаріїв підтверджує, що до її складу входили не лише шляхтичі, а й міщани українського походження, а також селяни.