Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Трансформації адвептистської організації в роки радянської влади

Біля витоків адвентизму в Україні стояли меноніти, які після запрошення Катериною II на поселення в XVIII ст. розселилися в степовій частині України. Першими людьми, котрі поширювали ідеї адвентизму в Україні, були Л.Конраді і Г.Перк. Перші громади адвентистів виникли в Таврійській губернії в Криму (1886 р.) і в селищі Тараща Київської губернії (1870 р.). Якщо у 1886 р. в Криму було ЗО адвентистів, то в 1890 р. кількість їх подвоїлася.

Спочатку громади підпорядковувалися Середньоєвропейській раді громад, пізніше — Східноєвропейському місіонерському полю. На початку XIX ст. українські громади структурно входили в Середньоєвропейське місіонерське поле і управлялися Південно-російським союзом громад (пізніше — Російська унійна конференція).

У зв'язку з відомими політичними подіями 1905 р. та під натиском народного руху російський цар Микола II видає указ "Про свободу віросповідань". Хоча це вимушений акт і особливої свободи чекати не доводилося, але царський уряд зацікавився церквою АСД. На ім'я імператора керівниками церкви було надіслано листа з викладенням пунктів віровчення, а також з повідомленням про всесвітню діяльність цієї релігійної організації, її ставлення до державної влади. Внаслідок цього невдовзі відбулося офіційне визнання організації АСД, закріплене спеціальним урядовим циркуляром від 6 жовтня 1906 р., розісланим усім губернаторам. До певної міри цей документ став "охоронною грамотою" для майбутньої діяльності церкви АСД.

Маніфест про релігійну свободу відкрив нові можливості для адвентистської церкви. В 1905 р. вийшла постанова про реорганізацію структури адвентистських церковних полів і згладжування розподілу за національними ознаками. Створено Північно-Російську Конференцію і три місіонерські поля: Східно-Російське, Північно-Російське та Середньо-Російське, до складу яких входили і громади АСД України, Естонії, Білорусії й Польщі. З 1907 р. церква АСД в Росії стає самостійним уніоном, а його головою згодом — підданий США І.Т.Бетхер.

1910-й рік відомий початком обмеження релігійної свободи неправославних конфесій. Після II Уніонного з'їзду, що відбувся 3—8 березня, Міністерство внутрішніх справ для нагляду за церквою АСД призначає спеціального чиновника. Жодний з'їзд чи важлива нарада не проходили без його участі.

З першого січня 1914 р. церква АСД в Росії ділиться на два самостійні уніони: Східно-Російський на чолі з Отто Рейнке і Західно-Російський, до складу якого входила й Україна. Другий очолював І.Т.Бетхер. У тому ж 1914 р. почалася Перша світова війна. У зв'язку з тим, що основний склад керівників церкви АСД —особи німецького походження, православне духовенство намагалося використати цей факт, щоб налаштувати уряд і громадськість проти адвентистів, називаючи їх німецькими агентами. Почалися арешти, керівний склад церкви було вислано в Сибір, багато молитовних адвен-тистських будинків закрито.

Трансформації адвептистської організації в роки радянської влади

Після буржуазної революції в лютому 1917 р. і наказу Тимчасового уряду про амністію політичних і релігійних ув'язнених вживаються заходи для відродження зруйнованої церковної організації АСД. На арену дій Всеросійської церкви АСД виходить Г.І.Лебсак, він бере на себе відповідальність за Церкву Західно-Російського уніону, до складу якого входили адвентисти в Україні.

23 січня 1918 р. видано декрет, яким проголошувалася свобода совісті і рівні права перед законом усім релігіям. У 1924 р. в Москві відбувся У ювілейний з'їзд церкви АСД, на якому відзначено 50-річчя адвентизму в Європі і 40-річчя — в Росії. З 85 присутніх делегатів 23 представляли Україну. На цей час до складу церкви АСД в Радянському Союзі входило 11500 осіб, об'єднаних в 430 громад. На з'їзді остаточно затверджено Всесоюзну Раду (ВРАСД) на чолі з Генріхом І.Лебсаком. Постанови V Всесоюзного з'їзду АСД, особливо Декларація про ставлення з'їзду АСД до державної влади СРСР, хоча й не суперечили адвентистському вченню, проте викликали незадоволення багатьох членів церкви АСД, а деякі з них взагалі відійшли від організації АСД, створивши незалежні угрупування. Тоді і було покладено початок так званому реформістському рухові: утворилися адвентисти-реформісти.

Керівництво церкви АСД, поступившися перед натиском влади, що взяла курс на знищення релігії, на VI, і, як виявилося, останньому Всеросійському з'їзді (12—19 травня 1928 р.), ухвалило, на думку нинішніх керівників церкви АСД, "украй невірну постанову", яка стосувалася військової повинності. Саме з цієї причини почалося відокремлення від церкви АСД деяких груп. Наслідки тієї постанови відчуваються ще й сьогодні. Державна влада не дозволяла церкві АСД упродовж багатьох років зробити чітку заяву щодо постанови VI з'їзду. Тільки 18—19 травня 1995 р. постановою Ради Євро-Азіатського дивізіону "гріх було названо своїм ім'ям", церква АСД відверто заявила про помилковість постанови 1928 р.

Останній довоєнний розширений пленум ВРАСД відбувся 26—28 грудня 1931 р. Подальші дії комуністичної влади показують, що цей грудневий пленум дозволили з метою виявлення всіх дійсних керівників церкви АСД. Майже всіх 29 учасників пленуму, в тому числі й уповноважених Центральної ради церкви (так було перейменовано ВРАСД), а також сотні активних служителів і членів громад до 1938 р. поступово арештували, засудили й відправили в далекі табори як небезпечних злочинців. Як саму організацію церкву АСД, так і багато її громад було зруйновано.

З 1944 р. відновилася реєстрація релігійних об'єднань (громад) АСД. Архівні дані засвідчують, що до складу церкви АСД у СРСР на той час входило майже 13300 членів, об'єднаних у 300 громад. Проте період з 1954 по 1981 рік був найскладнішим за всю історію існування церкви АСД на території Радянського Союзу. Так, 12 грудня 1960 р. Всесоюзну Раду АСД ліквідовано, а це означало, що церква АСД як організація більше не існує. Наступного дня, 13 грудня, вилучено всю документацію канцелярії, в тому числі і прибутково-видаткові книги, архів Церкви і бібліотеку. На всі кошти, які зберігалися в Держбанку, наклали арешт. З того часу церква АСД у СРСР стала нелегальною організацією, вимушеною піти в підпілля. Керівництво церкви АСД, як засвідчують сучасні адвентистські авторитети, "втратило пильність перед лукавими підступами диявола". Церква АСД почала ділитися на дрібні організації, котрі протидіяли одна одній.

Хоча не завжди служителі і члени церкви АСД розуміли один одного, та всі вони усвідомлювали необхідність об'єднання. Починаючи з 1975 р., представники церкви АСД з Радянського Союзу регулярно беруть участь у роботі всесвітніх з'їздів цієї організації, а з 1980 р. лідери церкви М.П.Кулаков і М.А.Жука люк стають постійними членами Виконавчого Комітету Генеральної Конференції, провідниками ідей всесвітнього керівництва АСД. У 1985 р. організовано тимчасове керівництво церкви АСД — Координаційна Рада на чолі з М.П.Кулаковим і його помічником М.А.Жука люком. Координаційна міжреспубліканська Рада була визнаним церквою АСД у СРСР керівним органом аж до 1990 р.

Шлях уніонної організації в Україні також був не менш тернистим. Після офіційного об'єднання церкви, що відбулося наприкінці 1976 р., потрібно було ще два роки, щоб загоїлися духовні рани служителів і членів церкви. Цей процес "інтенсивної терапії" очолили лідери трьох основних протидіючих сторін: М.А.Жукалюк, О.Ф.Парасей та В.І.Пролінський. В 1979 р. було організовано 11 обласних і міжобласних союзів-об'єднань на чолі зі старшими проповідниками. Знадобилося дев'ять років незвичайної співпраці людей, які мешкали в різних містах України (Київ—Львів—Вінниця), щоб остаточно згладити недовіри і відновити мир у церкві АСД.