Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Зміна методів боротьби з релігією. Обновленство

На початку 20-х років політика компартії щодо церкви стає більш гнучкою, до цього її спонукали тисячі селянських виступів проти відвертого пограбування храмів під прикриттям порятунку голодуючих. Православну церкву вирішили розкласти зсередини шляхом підтримки так званої прогресивної частини церковників й утиску "реакційної". Прогресивними, на погляд державних чиновників, у 20-х роках були обновленці, поява котрих вважалася протестом релігійних мас проти антирадянської позиції, зайнятої патріархом Тихоном, реакційним духовенством (староцерковниками) в ставленні до соціалістичних перетворень у радянській державі.

Зародилося обновленство на початку 20-х років у Росії як один із виявів пристосування церкви до нових суспільних умов, що виникли в країні. Відчувши підтримку влади, головний ідеолог руху О.Введенський та його однодумці в травні 1922 р. зажадали від патріарха Тихона зречення. Уже в квітні 1923 р. завдяки активній допомозі владних та партійних органів відбувся помісний собор обновленців, на якому засуджено і позбавлено сану патріарха, прийнято постанови, за якими дозволено одружений єпископат, повторні шлюби духовенства, заперечено святість і поклоніння мощам тощо.

Влітку 1922 р. обновленські громади появилися і в Україні під виглядом "Живої церкви". Нові громади одразу опинилися під захистом органів ДПУ, інших партійно-держав них органів. Всіляке заохочення обновленців проходило на фоні утисків вірних патріарху Тихону кліриків. Однією із перших жертв у кампанії розгрому тихонівців в Україні став екзарх Михайло (Єрмаков). Незважаючи на його особисту лояльність до радянської влади, але зважаючи на виступ проти "Живої церкви", його усунули від керівництва церквою 3 січня 1923 р. А через два дні екзарха заарештували органи ДПУ й вислали в Москву, а згодом заслали в Туркестан. За чинення перешкод у розвитку обновленства було засуджено до страти полтавського єпископа Василя (Зеленцов) та ін. Подібна доля спіткала багатьох кліриків церкви.

Владою практикувалися насильні передачі обновленським громадам православних храмів, часто всупереч бажанню основної маси віруючих. Архівні документи засвідчують активне втручання силових та партійних органів України в справу організації нових громад "Живої церкви", проведенню її єпархіальних соборів. Не без допомоги ДПУ в Києві організовано Всеукраїнське церковне управління, яке на початку 1923 р. переїхало до Харкова й розпочало активну роботу з організації обновленського помісного собору, що відбувся в жовтні 1923 р. Собор проголосив утворення Української синодальної церкви (мала синодальну форму управління) на чолі з митрополитом всієї України Пименом (Пєговим). Собор підтвердив свою лояльність до радянської влади і засудив тихонівців. Влада відповідала взаємністю. Наприклад, у парафій тихонівської орієнтації всі види податків стягувалися в максимальних розмірах (не менше як 1 %), аз обновленських — у мінімальних (не вище ніж 0,25 %). Незважаючи на це, позиції тихонівців в Україні залишалися ще досить міцними. На початок 1925 р. їх кількість становила майже 6 тисяч громад, у той час коли в обновленців було близько 2900 громад.