Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Новий наступ влади на релігію

Наприкінці 50-х років новий лідер компартії М.Хрущов висунув тезу: висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів, а зумовлюється незадовільною антирелігійною пропагандою, пасивністю партії в цьому питанні та надмірними свободами, наданими державою релігійним конфесіям. Така оцінка церкви й релігії в цілому була пов'язана з тим, що радянська влада не потребувала сакралізації — комуністична ідеологія сама претендувала на ту роль, яку посідала церква, і зменшення антирелігійних репресій у 40-х роках не означало повної відмови від них. Уже в середині 50-х років державний маховик з "викорчовування" релігії запрацював з новою силою. Почалася чергова хвиля антицерковної істерії, яка звелася в основному до ліквідації матеріальних проявів релігійності — закриття й нищення монастирів, храмів, ікон, книг, до масованого економічного, політичного й морального тиску на духовенство та віруючих.

Методи тиску на релігійних опонентів змінювалися, але не відзначалися оригінальністю — більшовики боролися не з релігійною ідеологією, а з носіями цієї ідеології, примушуючи їх залишати культові споруди, обкладаючи непомірними й обов'язковими державними позиками, обмежуючи громадянські права віруючих, не допускаючи їхніх дітей до навчання у вищих навчальних закладах, практикуючи адміністративні втручання в діяльність релігійних об'єднань тощо. З іншого боку, всебічно гальмувалася система церковної освіти. Слабка підготовка священнослужителів і порівняно мала їхня чисельність спричинялися обмеженнями з боку владних структур до вступу в духовні семінарії.

Численні порушення місцевими органами влади законодавства про культи викликали обурення Й опір віруючих. Незважаючи на лояльність до влади, не могли стояти осторонь цих настроїв і ієрархи — ще у червні 1953 р. чотири західноукраїнських єпископи послали скаргу на ім'я уповноваженого у справах РПЦ, в якій викривали факти неправильного обкладання священиків податками, примусу при підписуванні позик, що набагато перевищували можливості віруючих, виселення священиків без надання житла, відмови дітям духовенства навчатися у вузах, відвертого цькування православної церкви в місцевій пресі тощо. І такі скарги були не поодинокі.

Своєрідною відповіддю на ці скарги стала постанова ЦК КПРС "Про великі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи щодо її покращення" від 31 липня 1954 р., згідно з якою партійні комітети зобов'язані були покінчити із занедбаністю антирелігійної роботи й активніше викривати реакційну суть релігії "методом переконання, терплячого роз'яснення та індивідуального підходу до віруючих людей". Але як насправді втілювалася в життя ця постанова, засвідчує інша, прийнята вже через чотири місяці, "Про помилки в проведенні наукової атеїстичної пропаганди серед населення", в якій йшлося про те, що замість копіткої ідейної роботи з релігією на місцях допускаються образливі випади проти духовенства й віруючих, адміністративне втручання в діяльність релігійних об'єднань, грубе ставлення до духовенства тощо.

У середині 50-х років, після проголошення XX з'їздом КПРС курсу на демократизацію суспільства й відновлення соціалістичної законності, відмінено реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій церков. Нові тенденції знайшли відображення в засобах масової інформації, науково-аналітичних працях. їхнім практичним наслідком стало незначне, але збільшення кількості православних громад та священиків у 1955—1957 рр. Якщо в 1956 р. налічувалося 8540 культових будівель і 6030 кліриків, то в 1957 р. відповідно 8548 і 6072. (Баран В. Україна 1950—1960-х рр.— Львів, 1996.—С.268)