Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Національне відродження України і православ'я

Національне відродження України і православ'я

Будь-яка нація здатна актуалізувати свої духовні й державотворчі потенції не інакше, як приймаючи виклик часу відповідно до реалій суспільно-політичної доби. Наші історичні попередники чудово розуміли фундаментальну сутність релігії та її можливості в сприянні розбудові національної держави. Початок XX ст. приніс могутній сплеск національних рухів. Національна піднесеність концентрувалася в політичних партіях і відображалася в їхніх документах. Релігії й церкві в Україні присвячено цілі розділи їхніх програм і постанов. Більшість з них вважали релігію, як і освітню справу, "річчю незайманою, святою", звичайно, за умови відділення церкви від держави. Незаперечними були засади: 1) церква українська має бути незалежною і українською за своїми історичними традиціями; 2) службу Божу належить відправляти українською мовою (Багатопартійна Українська держава на початку XX ст. // Програмні документи перших українських політичних партій. — К., 1992. — С.70).

Політичні й інтелігентські кола України вже тоді, зважаючи на немічність українського духівництва та агресивність деяких віросповідань і церков щодо української нації, домагалися, щоб "до того часу, поки широкий загал українського народу не стане свідомим своїх національних і державних інтересів і поки український народ на своїй землі не змінить свого економічного становища, релігія українського народу мусить бути взята під державну опіку і охорону проти агресивних заходів і намірів інших релігій на Україні" (Там само).

У тій страшній фантасмагорії при зародковій формі розбудови Української держави церковне будівництво не було обійдене чи обділене увагою ні з боку прихильників України, ні з боку її ненависників і ворогів. Гетьман всієї України Павло Скоропадський 29 квітня 1918 р. підписав "Закон про тимчасовий державний устрій України", другий розділ якого називався "Про віру". Там визначалося, що "первенствуюча в Українській Державі є віра християнська, православна", але кожен, хто не належить до неї, користується "повсемістно свобідним відправленням їх віри і Богослуженням по обряду оної" (Конституційні акти України. 1917—1920 // Невідомі конституції України. — К., 1992. — С.84).

У проекті "Основного Державного Закону Української Народної Республіки" також йшлося про православну церкву. Як відомо, ця традиція йде ще від запорізьких козаків і руських князів. Проект Основного Закону УНР чітко визначав, що "Православна Церква в межах Української Держави є автокефальною, з Патріархом у Києві на чолі". Окремий державний закон подавав загальні основи організації Православної церкви в межах Української держави, застерігаючи її внутрішню автономію та не порушуючи канонічних постанов, визначав її правові відносини з державою. Навіть такий побіжний аналіз основних документів УНР показує безпідставність тлумачень про упереджене ставлення провідників Української Народної Республіки до іновірців і релігії взагалі. Разом з тим він ще раз засвідчує, наскільки вони цінували значимість релігії для духовного розвою нації і держави.

В українському суспільстві нині починає утверджуватися плюралізм світоглядів, розуміння об'єктивності й необхідності буття релігії, ЇЇ позитивного впливу та значення для долі нації. Вивчення етноконфесійної специфіки релігії переконує в тому, що в Україні має бути своя національна церква, подібно до того, як мають бути свої національна школа, національне військо, національний Театр тощо.

У суперечках про національні церкви в Україні обстоюються різні погляди: необхідність єдиної власної автокефальної помісної православної церкви або наявність кількох національних церков, абсолютна незалежність національної церкви або підкорення її якомусь єдиному релігійному центрові (наприклад, Римові чи Москві). На користь цих поглядів наводяться вагомі аргументи та серйозні свідчення світової історії, включаючи багатостраждальну історію України. Предметом палких дискусій є проблема того, яка церква має зайняти чільне місце і хто з церковних ієрархів має удостоїтися честі бути першоієрархом Української національної церкви.

Коли в демократичних країнах з високою культурою між-церковних відносин давним-давно мирно, цивілізовано вживаються десятки й сотні різних конфесій та деномінацій, то релігійне життя України тільки тепер, вивільняючись від чужих політичних і релігійних центрів, вдосконалює свої національні форми поряд із становленням державності української нації. Справляючи благотворний вплив на розширення й зміцнення національної самосвідомості та на розбудову Української держави, Українські церкви й самі набирають сили від могутнього припливу національної ідеї та поступу українського державотворення.