Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Свобода релігії, свобода віросповідання, свобода церкви

Важливими є визначення змісту понять свобода совісті, свобода релігії, свобода віросповідань, свобода церкви та співвідносності їх.

Свобода совісті й свобода релігії — поняття взаємопов'язані, але не тотожні. Якщо перше поняття охоплює своїм змістом широку сферу духовного буття людини, в якій вона самовизначається й самореалізується, то друге — свобода релігії — постає як свобода вибору й самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат. Структура поняття свобода релігії має два основних компоненти: свобода віросповідань і свобода церкви.

Свобода віросповідань є складовою свободи совісті і постає як свобода вибору релігії, відправлення релігійного культу і виявляє себе як внутрішня здатність особистості до релігійного самовизначення й самореалізації, як її природне право. А поняття свобода церкви характеризує соціально-правові можливості функціонування церкви, релігійних об'єднань, громад віруючих. Це поняття пов'язане з поняттям свобода совісті, однак не є складовою частиною(елементом) її структури. Свобода церкви — це вид суспільної свободи. Вона включає: свободу створення, управління й функціонування релігійних організацій, свободу господарської, фінансової діяльності їх та ін.

Ці зауваження й пояснення необхідні для більш чіткого осмислення змісту свободи совісті, її структури, форм практичного вияву в контексті розгляду її як категорії права.

Історичні аспекти розвитку свободи совісті як категорії права

Свобода совісті як категорія права, як практична цінність утверджувалася в період буржуазних революцій ХVІII— XIX стст., у ході яких декларувалися рівні права для кожного члена суспільства, які б захищали його як людину, наділену не відчужуваними правами (в тому числі і правом на свободу совісті), зумовлювали б його однакові з усіма відносини до влади, робили автономним, уможливлювали б вільний і самостійний вибір духовних орієнтирів, цінностей, власних суджень і поведінки. Однак, перш ніж стати надихаючим гаслом на прапорі буржуазних революцій, вона (свобода совісті) пройшла складний шлях свого становлення: народжувалася й розвивалася в боротьбі багатьох поколінь людей (нерідко з ризиком для власного життя) за право на свободу думки, переконань, совісті.

У кожну епоху проблема свободи совісті, свободи релігії ставилася й розв'язувалася залежно від змісту та характеру суспільних відносин, від рівня розвитку соціуму, продуктивних сил, від потреб та історичних завдань, які поставали перед суспільством, від інтересів та мети того чи іншого класу і навіть від світоглядних уподобань окремих правителів. Світова історія (особливо в її християнському аспекті) зберігає з цього приводу чимало фактів.

Відомо, що релігійна нетерпимість, нещадне придушення будь-якого інакомислення активно проявилися ще в процесі формування монотеїзму, перетворення християнства на державну релігію, зміцнення союзу "олтаря і трону". Християнська церква активно використовувала всю систему державної влади Римської імперії для боротьби з язичництвом, іновірцями, інакомислячими, єретиками. Скажімо, вже в 391— 392 роках (за правління імператора Феодосія І) виникає на державному рівні інститут, завданням якого було виявлення інакомислячих, боротьба проти єретиків і язичників.

Світський меч активно використовувався християнською церквою в феодальну епоху. Церква на той час органічно вплеталася в суспільно-політичну й економічну систему держави і поставала як "загальна санкція всього існуючого". Це був період цілковитого панування церкви, релігійного насилля й нетерпимості. Для боротьби з єрессю створили інквізицію. За підрахунками французького філософа-просвітителя Вольтера, жорстокість, з якою переслідувалися єретики, релігійні опозиціонери, призвела до того, що населення Європи скоротилося майже на третину. В окремих наукових публікаціях знаходимо дані про те, що загальне число жертв інквізиції становить 9 — 12 мільйонів чоловік (Григулевич И.Р. Инквизиция. — М., 1985. — С.65—100).

У цей складний історичний період активно висувалися й обстоювалися ідеї віротерпимості, релігійної свободи і навіть свободи в релігії (І.С.Еріугена, П.Абеляр, Е. фон Репков, І.Флорський, У.Оккама, Марселій Падуанський та ін.). Ці ідеї, як і вимоги "свободи в поясненні Святого письма", вільного вибору релігії набули розвитку в епоху Відродження та Реформації. І якщо представники Відродження певною мірою дали теоретичне обгрунтування віротерпимості, свободи релігії, свободи віросповідання, то період Реформації характерний спробами перевести ці ідеї в практичну площину. Протестантизм став своєрідним провідником ідей (у тому числі і свободи релігії, совісті) нового класу (буржуазії), що зароджувався. Важливим, спільним як для періоду Відродження, так і для Реформації, було активне заперечення принципу релігійної виключності й протиставлення йому принципів свободи совісті саме як свободи релігійної совісті, як права сповідувати будь-який релігійний культ (Философия эпохи ранних буржуазных революций. — М., 1983, — С.201). Конфесійний плюралізм, який значно поширився в Західній Європі як наслідок Реформації, піддав сумніву ідею державної церкви, активними стали вимоги про відокремлення її від держави.

Свободу совісті (свободу релігії) як категорію права, яка несла в собі вимогу необхідності забезпечення права для людини бути вільною у виборі релігії, здійснення релігійних обрядів, права, що виключало б будь-яке насилля над її совістю, обгрунтовано в працях ідеологів буржуазії, що народжувалася: Т. Мора, Ш. Бодена, М. Монтеня, Б. Спінози, П. Бейля, Ж. Мельє, Т. Гобса, Д. Толанда, А. Коллінза, Д. Локка. Вони справили значний вплив на розвиток уявлень про свободу совісті в її правовому прочитанні. Зокрема, Д.Локк не тільки виступав активним захисником принципу віротерпимості, а й переконливо і всебічно обгрунтував принцип свободи совісті(свободи релігії) як невід'ємного природного права людини. Його "Лист про віротерпимість"(1685) містить чіткі положення щодо суті свободи совісті, вимоги надати громадянам повну свободу у виборі й сповіданні релігії, обгрунтований принципу відокремлення церкви від держави, забезпечення рівноправ'я всіх віросповідних напрямів, егалітарності громадян незалежно від їхньої релігійної приналежності. "Свобода совісті,— писав Д.Локк,— є природне право кожної людини ... і нікого не варто силувати в питаннях релігії законом чи силою" (Локк Д. Письмо о веротерпимости // Избр. филос. произведения. — М., 1960. — Т.2. — С.175).

Найбільш радикальними провідниками ідей свободи релігії, віросповідань, совісті у XVIII ст. були французькі просвітителі Ф. Вольтер, Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Ламетрі, а також німецький філософ Л. Фейєрбах. Характерно, що окремі з них під правом на свободу совісті розуміли не тільки право сповідувати будь-яку релігію, а також і право бути невіруючим, атеїстом. Вони захищали право кожної людини на свободу думки, на суверенне духовне життя. Важливо підкреслити, ідеї свободи совісті, свободи релігії, віросповідання в контексті теорії природного права прогресивними державними діячами США Т. Джеферсоном, Г. Пейном, Б. Франкліном, Дж. Медісоном переведено в практичну площину і вони знайшли своє втілення в біллі "Про встановлення релігійної свободи" і в Декларації незалежності. Вона за своєю суттю, як зазначав Маркс, — перша декларація прав людини. Варто зауважити, що законодавче закріплення права людини на свободу совісті (свободу релігії) юридично оформило те, що давно "дозріло" в умонастроях людей, у суспільній свідомості.

В науково-історичному контексті буде справедливим нагадати і про значний внесок у розробку теоретичних концептів свободи совісті, обгрунтування її принципів, зроблений авторами декрету Паризької комуни про свободу совісті, а також К. Марксом, Ф. Енгельсом та В. Леніним. І хоча ці ідеї у своїй практичній реалізації набули тоталітарно-ідеологічного забарвлення, із значним зміщенням акцентів на атеїзацію громадян, насильницьку ліквідацію релігії, в теоретичній своїй іпостасі вони розкривають справжню суть свободи совісті.

Отже, як бачимо, ідея свободи совісті не є продуктом царства "чистого духу", "чистого розуму", вона не є результат "непорочного зачаття" у сфері філософської, соціологічної чи правової рефлексії, а є "дитя" реального багатоаспектного людського буття, продуктом історичного, соціального досвіду. Саме історія розвитку суспільства "розпорядилася", щоб свобода совісті, закріпившись у гуманістичних ідеях мислителів минулого, конституювалася в законодавчих актах і реальному житті як право, що гарантує недоторканність совісті людини в питаннях її ставлення насамперед до релігії.