Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Толерантність, віротерпимість, прагнення до свободи в духовному житті — складові ментальності українців

Ми свідомо акцентували увагу читача на історії виникнення, розвитку, становлення ідеї свободи совісті в Західній Європі, позаяк цей процес прямо стосується поширення ідей релігійної терпимості, свободи релігії, свободи совісті на теренах України. Як справедливо зауважував В.В. Вернадський, "національна самосвідомість українців розвивалася на грунті етнографічних особливостей психіки, культурних тяготінь і нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму" (Вітчизна. — 1986. — №6. — С.172).

Ще візантійські історики засвідчували: наші далекі предки відзначалися наполегливістю, згуртованістю, почуттям солідарності, товариської взаємодопомоги. Вони над усе цінували свободу й нікому не дозволяли нав'язувати рабство, підкорити себе духовно. Любов до свободи робила їх терпимими, змушувала поважати почуття людської гідності навіть у рабів. Кожний племінний союз, який входив до складу Київської Русі, мав своїх богів, свої особливості в традиціях та вірі. Ці відмінності поважалися, не було нетерпимості, зверхності у ставленні до богів інших племен, котрі входили до союзу. Можна стверджувати, що в дохристиянські часи на Україні-Русі ставлення до іновірців, до "чужих" у своїй основі було доброзичливим, толерантним. "Південноруси, — писав М.Костомаров, — з незапам'ятних часів звикли чути у себе чужу мову і не цуратися людей з іншими нахилами". Цю рису в характері українців він назвав "духом терпимості" {Костомаров НЛ. Две русские народности. — К.; X., 1991. — С.46—49).

Підтвердженням зазначеного є факт діяльності громад християн на теренах Київської держави ще задовго до офіційного прийняття християнства. Торговельні та інші зв'язки з народами-сусідами давали нашим предкам можливість познайомитися з різними віруваннями, що також сприяло формуванню віротерпимості. З прийняттям християнства наші пращури не сприйняли візантійської ортодоксії, вони, як стверджував М. Гру шевський, "зісталися на завсігда при певній духовній і релігійній свободі в поглядах на віру і мораль" (Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — К., 1992 — С.13).

Не сприйняло "українське населення" і проповіді грецьких місіонерів про релігійну винятковість християн, а також ту атмосферу непримиренності й нетолерантності, яка їх супроводила.

Теодосій Грек (грецький місіонер), котрий жив і працював у Києві в XII ст., дорікає киянам за те, що "вони з похвалами відзиваються про інші конфесії, ігнорують конфесійні ріжниці та позволяють собі такі вислови, що "і сю віру, і ту Бог дав". Феодосій Печерський, будучи ревнителем православної віри, в своєму посланні-зверненні до князя київського писав: "Ти, чадо, безупинно хвали свою віру..., одначе будь милостив не тільки до своїх християн, але і чужих..., буде це єретик чи латинян, всякого помилуй і вирятуй від біди...". Ці приклади також засвідчують, що наші далекі предки усвідомлювали й шанували принцип віротерпимості.

Не тільки загальна атмосфера толерантності, віротерпимості, яка спостерігалася в Київській державі, була передумовою вільного розвою на її теренах релігійного розмаїття, а й сама віротерпимість як соціально-психологічний феномен живилася, закріплювалася множинністю співіснуючих релігійних напрямів.

Дух релігійної нетерпимості, навіть при переході українського православ'я під юрисдикцію Московської патріархії, дуже слабо прижився в Україні. Не випадково саме тут знаходили притулок старообрядці, прихильники раціоналістичних і містичних сект, котрі зросли на грунті російського православ'я, представники різних єретичних рухів, вигнанці за віру. Саме в Україні започаткували свої громади протестанські віросповідання. У посланні Константинопольського патріарха Іосафа митрополиту Макарію (1561) відзначалося, що "люторське вчення" розбестило Малу Росію".

Український вчений, церковний діяч І.Огієнко, який глибоко знав історію, культуру, релігію, складові менталітету українського народу, мав рацію, коли стверджував, що "український народ і українське духовенство завжди ставилось терпимо до всіх іновірців та чужинців і ніколи не виявляли до них збільшеної нетерпимості" (Огієнко /. Ідеологія Української Церкви. — Холм, 1942. — С.52). Безперечно, цьому слугувало й те, що природна терпимість українців як своєрідна іпостась їхнього характеру підсилювалася культурно-гуманістичними впливами Західної Європи.