Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Динаміка нового й давнього, "вертикального" і "горизонтального" в релігійних змінах в Україні і світі

Водночас оновлення — стрімке і радикальне — не вичерпуватиме палітру змін повністю. Цілком можливе повернення до давніших, здавалося б, зовсім забутих форм. Тобто поряд із модерними формами церковного життя можна очікувати відродження масових паломництв, поширення містичних, ісихастичних, наприклад, гуртків і семінарів, зростання популярності чудотворних ікон тощо. Взагалі майбутнє православ'я й католицизму в Україні великою мірою залежатиме від здатності поєднати традицію із скерованістю в майбутнє. Тому навряд чи можна очікувати принципової зміни обличчя церкви в наступному столітті: електронна проповідь не замінить тут храмової відправи, а центром історичних церков залишатиметься літургія. Разом із цим до центру підтягуватиметься те, що нині залишається на периферії, — місія, непрофесійна богословська освіта і, нарешті, налагодження повноцінного парафіяльного життя.

Соціальне служіння історичних церков посилюватиметься й урізноманітнюватиметься. Водночас воно дедалі глибше боголовськи обгрунтуватиметься. Цей процес, природно, буде синхронізовано із відновленням церкви в належному їй соціальному статусі, що також є справою не найближчих лише кількох років. Особливо це стосується православ'я, яке не має своєї "теології посттоталітаризму" і досить хворобливо відшукує власний шлях у нових соціальних умовах.

Водночас соціальна активність церкви має межі. Вона не може допустити переважання "горизонтальної" діяльності над "вертикальною" без загрози для дієвості власної місії. Занепокоєння можливістю перетворення деяких церков (зокрема, Англіканської) на своєрідні соціальні служби, а також "горизонталізація" діяльності екуменічних організацій (передовсім Всесвітньої Ради Церков) досить відчутно лунало у виступах ієрархів кінця XX ст. Потреба "молитовної вертикалі" не тільки не зменшуватиметься в майбутньому, а можливо, навіть стане більш нагальною. Очевидно, історичні церкви зосередяться на цьому більш серйозно. їхня спадщина містить величезні багатства духовних практик, які нині практично блоковано формалістичними нашаруваннями. Актуалізація цієї частини спадщини може виявитися потужною відповіддю історичних церков на виклик новітніх релігійних рухів і дати їм нове дихання. Не виключено, що до духовних практик часів нерозділеного християнства звертатимуться і протестанти, даючи навзаєм православним і католикам власний соціальний динамізм та відкритість до світу.

У той час, коли новітні релігійні рухи майже напевно зазнають інституалізації, православ'я й католицизм можуть стати перед загрозою зворотного процесу. Церкви не відмовлятимуться від соціальних послуг, але, разом із цим, вимушені будуть стати менш бюрократизованими і формалістичними, можливо, навіть практикуватимуть менш стереотипізовані богослужіння. У будь-якому разі тенденція, яку (англійською мовою) соціолог релігії Д.Мартін назвав страхом перед інституалізаціею і яка дедалі употужнюється, не може не позначитися і на історичних церквах. Людина постіндустрійного віку, "вписана" у велику кількість організацій з ролевою структурою, поза сумнівом, потребує самовизначення душі, спільноти, яка б конституювалася на цілком вільному виборі, можливо навіть не на раціональному. Церква, у свою чергу, дедалі більше виявлятиме себе у сфері цінностей і символів, а не в близькості чи віддалейності до матеріальних благ або владних структур. Вона стане чутливішою до соціальних змін, хоча збереже власний ригоризм щодо суспільства. Однак здається, що церква йтиме до "відкритого християнства", "теологія страху" залишатиметься позаду; з "рівня влади" церква перейде на "рівень любові" (Ж.Делюмо).

Водночас історичні церкви України не полишатимуть повністю сфери політики. Функція політичної мобілізації навряд чи здатна зникнути взагалі в "політичному світі", там, де йдеться про дію і взаємодію великих мас людей.

Визначальними тенденціями розвитку пізньопротестантських громад України ще деякий час будуть подолання сектантських нашарувань, детермінованих умовами багаторічного тиску на протестантів зовнішнього оточення, ворожого їхнім цінностям, а також пошуки оптимальної моделі громади, яка поєднала б високу внутріцерковну дисципліну своїх членів, виразну релігійну домінанту в їхній свідомості, непроникність для секулярних впливів, консолідованість громади із висхідною соціальною активністю, нарощуванням присутності у "світі цьому" і впливу на нього за допомогою протестантських цінностей.

Очевидно, соціально-демографічна структура протестантських громад уже за досить короткий час стане адекватною суспільній, від якої вона в радянський час з відомих причин відчутно відрізнялася набагато нижчим соціальним статусом, освітнім рівнем тощо. Після цього впродовж деякого часу можна очікувати, що склад протестантських громад стане дещо молодшим, мобільнішим і, назагал, заможнішим, ніж суспільство в цілому. Не виключеним є конгрегаціоналістський шлях розвитку протестантизму в Україні та поява великої кількості автономних громад, створених за етнічними, освітніми, культурними, регіональними ознаками. Вони будуть майже не пов'язані поміж собою. Певно, протестантські громади ставатимуть дедалі більш органічними в українському національному контексті.

Керуючись тенденціями в українському протестантизмі 90-х років, можна прогнозувати подальше поширення так званих неопротестантських рухів, новітніх для України, тобто утворених наприкінці 80 — на початку 90-х років закордонними (здебільшого північноамериканськими) місіями й центрами і не адекватних "євангельському пробудженню" на півдні України другої половини XIX ст. та протестантському рухові в Західній Україні першої третини XX ст. Комплекс чинників, котрі визначили успіх неопротестантів в Україні та в багатьох інших країнах колишнього СРСР, буде, скоріш за все, діяти і на початку наступного століття. До того цілком можливий перерозподіл на їхню користь у загальній чисельності протестантських громад. Неопротестанти (передовсім харизмати) практикують надзвичайно емоційні богослужіння з елементами специфічних афро-американських культових практик, пропонують надзвичайно спрощені, навіть примітивні смисложиттєві конструкції, а також досить специфічну модель молодіжної субкультури, яка виявляється дуже привабливою для юнаків і дівчат мегаполісів, де особливо гостро відчуваються численні проблеми посттоталітарного соціуму.

Поза сумнівом майбутнє неопротестантів значно залежатиме від здатності історичних церков віднайти адекватні відповіді на виклик часу, реанімувати місійну напругу, сприйняти присутність нових конкурентів як реальність, котра спонукає до актуалізації власного сутнісного потенціалу, а не апеляцію до державного протекціонізму.