Релігієзнавство - Кислюк К.В. - 4.4. ІНДУЇЗМ - РЕЛІГІЯ ДАВНЬОЇ І СУЧАСНОЇ ІНДІЇ

Вішну, Шива, Брахма — верховна трійця індуїстського пантеону

Індуїзм сповідує переважна більшість (понад 80%) багатонаціонального населення сучасної Індії й індуські громади в 160 країнах (найчисленніші з них в Азії, розташовані у сусідньому Непалі, а в Європі — у Великій Британії, міцно пов’язаній з Індією колоніальним минулим). Загальна чисельність прихильників індуїзму наближається до 1 млрд. (840 млн.), що ставить цю релігію на третє місце після таких світових релігій, як християнство й іслам.

Своїми коренями індуїзм сягає II—І тисячоліть до н.е. Тоді найдавніша цивілізація на території Індії, що досягла чи не найвищого для свого часу рівня розвитку матеріальної і духовної культури, була завойована кочівниками-аріями (індоіранцями). Прабатьківщиною завойовників, можливо, були степові і лісостепові райони Причорномор’я — Прикаспію та Приазов’я в межиріччях Дніпра — Дону, Дону — Волги. Ці території на сучасній політичній карті належать Росії, Молдові й Україні. Арії сприйняли досягнення давньої індійської культури, зі свого боку збагативши її власними релігійними уявленнями і пов’язаними з ними міфами, нормами звичаєвого права і соціально-етичними установками. Цей початковий період в історії індуїзму отримав у літературі назву ведизму ("Веди" — чотири збірки священних текстів і ритуальних правил). У середині І тисячоліття до н.е. почався новий етап в історії індуїзму, який дослідники називають брахманізмом ("брахман" — жрець). Він характеризувався остаточним формуванням індуїзму як національно-державної релігії, що в основних своїх рисах збереглася до нашого часу.

Веди

Індуїзм має два джерела, передусім це чотири Веди: "Ригведа" (або Веда Гімнів), "Самаведа" (Веда Піснеспівів), "Яджурведа" (Веда ритуальних заклинань), "Атхарваведа" (Веда Чаклувань). За своєю формою Веди являють собою збірки гімнів на честь численних богів. Основою ведичної літератури вважається "Ригведа", укладання якої належить до 1200— 1000 р. до н.е. її "офіційний" текст містить 1028 пісень середнього розміру в 10 строф (таким чином, загальний обсяг цього збірника —10,5 тис. строф, що приблизно дорівнює разом узятим "Іліаді" та "Одиссеї"). У практиці індуїстського культу кожна Веда була пов’язана з певною групою жерців, які виконували ті або інші функції в обряді жертвопринесення. Скажімо, "Атхарваведа", що містить магічні рецепти й заклинання, можливо, повинна була стати в нагоді брахману—жерцю, який стежив за правильністю всього процесу жертвопринесень.

Існують також спеціальні релігійні пояснення до Вед, найважливіші з них — Брахмани, що містять прозаїчні описи і роз’яснення складних ритуалів жертвопринесень. Ведич ну літературу (Веди і Брахмани ) в Індії називають "шрупгі", або "почуте", оскільки, згідно з брахманістською традицією, зміст Вед і Брахманів був спочатку почутий древніми мудрецями від самих богів, а потім уже дослівно записаний ними. Іноді до ведичної літератури відносять також Пурани (18 епічних сказань).

Друге джерело індуїзму складає вся численна література, створена після Вед і Брахманів. Її найвідомішими творами вважаються епічні поеми "Рамаяна" і "Махабхарата" — останню в самій Індії навіть називають викладом "індуїзму для народу", або "п’ятою Ведою". Річ у тому, що в поемах різноманітні релігійні приписи втілювалися в окремих героях, які виступали носіями "правильних" прикладів поведінки, гідних наслідування. Саме в "Махабхараті" (точніше, вії шостій книзі — "Бгагавад-Гіті") була вперше викладена в систематизованому вигляді най відоміша на Заході риса індуїзму—вчення про переселення душ. Друге джерело індуїзму одержало назву "смріті", тобто "запам’ятоване", оскільки його зміст старанно вивчається в Індії і в родині, і в школі.

Крім зазначених поем, велике практичне значення для постійного втілення вжиття обрядово-культових розпоряджень індуїзму мали дхармашастри — збірки найважливіших звичаїв, традицій, правових норм, призначені для постійного нагадування віруючим про праведний спосіб життя. Найвідоміша пам’ятка цього типу — "Закони Ману", укладання яких традиція приписувала міфічному прабатьку людства Ману.

До головних особливостей індуїзму належить тісний зв’язок із традиційною соціальною структурою індійського суспільства — його розподілом на варни і касти. Варі і и (які досить часто плутають 3 кастами) — це основні прошарки індійського суспільства, що утворилися після арійського завоювання Індії і зберігають свій соціальний вплив донині. Існує чотири варни: жерців-брахманів, кшатріїв, або воїнів і чиновників; вайш’їв, або торговців, ремісників і хліборобів; шудр — людей, які виконують найнекваліфікованіші і брудні роботи. Приналежність до варни визначається народженням і окреслює коло занять, соціальних прав і обов’язків її членів. Касти є професійними об’єднаннями, яких налічується кілька тисяч. Кастова приналежність будь-якого індуса також визначається його народженням. Історично склався перелік каст, до яких може входити брахман, кшатрій, вайш’я або шудра. Член варни (касти) з моменту народження і протягом усього життя належить до неї і може бути ви ключений тільки за невиконання або порушення кастових законів. Перехід з однієї варни (касти) до іншої в принципі неможливий.

Зв’язок між кастами і варнами та індуїзмом слід вважати взаємним. З одного боку, приналежність до тієї або іншої касти і варни обумовлює не тільки коло божеств, певний релігійний напрямок, ай сам спосіб сповідання релігії для їхніх членів. Тому релігійна практика вищих каст концентрувалася на пізнанні божественних істин шляхом переважно філософських міркувань і йогівської медитації, нижчі касти зосередили своє релігійне життя навколо правильного виконання всього ритуально-церемоніального комплексу індуїзму. З другого боку, пов’язані з кастами та варнами правила—заборона міжкастових шлюбів, спільного прийняття їжі, відправлення релігійних обрядів, поведінки члена кожної касти, стосунки між кастами — все це здавна отри мало форми релігійних канонів. Ця обставина сприяє міцності варно-кастового устрою в сучасній Республіці Індія.