Релігієзнавство - Кислюк К.В. - Релігійна організація індуїзму

Основні елементи релігійної організації індуїзму — громада, каста і родина. До XX ст. сільська громада була автономним територіальним об’єднанням для більше як 90% індусів. Саме в цих розкиданих серед непрохідних джунглів об’єднаннях кипіло організоване релігійне життя, оскільки кожна громада вважала за необхідне мати власний храм і служителів відповідних культів. Переважна більшість каст традиційно також підтримує культ окремих богів або певний напрямок, школу, секту в індуїзмі і з цієї причини є причетною до релігії. Найважливіші питання в житті цих суспільних установ вирішують общинні і кастові ради — панчаяти, спираючись при цьому в своїй діяльності не на цивільне або карне право, а саме на освячені релігією норми і правила.

Родина в Індії, як правило, складається з кількох поколінь родичів, що зі своїми дружинами і дітьми живуть під одним дахом. Кожна заможна родина і кілька родин середнього статку мають персонального домашнього жерця, який стежить за їхнім релігійним життям і допомагає в проведенні всіх необхідних обрядів.

За народними повір’ями, існує 3 333 333 божества, хоча точну їх кількість ніхто, зрозуміло, не рахував. Очолюють пантеон індуїзму три тісно пов’язаних між собою божества — Брахма, Вішнута Шива (цю трійцю ще називають Трішурті). Вони утворюють органічне ціле, яким уявляється нескінченний космічний цикл нашого світу:

Брахма — людиноподібне вираження абстрактної першооснови, що створи в весь світ і постійно підтримує Його циклічне існування. Він зображується у вигляді красивої червоноликої людини з чотирма обличчями та вісьмома руками, в яких він тримає чотири Веди, жезл, кухоль з водою з Гангу, жертовну ложку, іноді намисто з перлин, лук і квітку л отоса.

Шиві приписується здатність підтримувати ритм Всесвіту, періодично руйнуючи світ і з такою ж періодичністю відновлюючи його.

Шиву символізують три атрибути: тризуб, з яким він найчастіше зображується; лінгам (фалос, чоловічий статевий орган у напруженому стані); третє око, яким він спалив бога любові Каму, коли той заважав його медитативним вправам.

Вішну відповідає за нормальне функціонування сонця, виступаючи уособленням світлого начала (на противагу темному началу Шиви), охоронцем усього живого на землі. Щоб мати можливість зразково виконувати свої нелегкі обов’язки, бог Вішну завжди при-бирав якогось вигляду — тварини або людини. Коли ж він залишається самим собою, то уявляється молодою людиною надзвичайно красивої зовнішності в царському вбранні з чотирма руками, в яких він три має свої атрибути: мушлю, булаву, лотос та диск-чакру — метальну зброю в постійній боротьбі зі злом.

Шанувальники Шиви та Вішну створюють два основних напрямки індуїзму. Однак спільного між шиваїтами та вішнуїтами набагато більше, ніж розбіжностей. У жертву Шиві ("п’ять дарів від корови" — молоко, масло, кисляк, сеча, гній) додають попіл — на згадку про криваві жертвопринесення, найбільш бажані цьому богові. Мирному Вішну потрібні тільки безкровні жертви — сир і варені овочі, квіти, молоко і масло. Культ Шиви більш поширений на півдні Індії, де йому присвячено багато храмів, а культ Вішну переважає на півночі країни.

Найбільш повним перевтіленням бога Вішну вважається Кришна. Відповідно до сюжету "Махабхарати" Кришна був царевичем в одній здержав Північної Індії, якому загрожувала неминуча загибель у династичній боротьбі за владу. Щоб врятуватися, Кришнідовелося з дитинства жити серед пастухів. Але божественне походження далося взнаки: він здолав багато демонічних створінь, що дошкуляли стадам, і перетворився на вродливого юнака, в якого закохані юні пастушки й взагалі всі жінки на Землі. Кришні присвячено багато храмів, в яких він найчастіше виглядає як темношкірий (точніше, синьошкірий) юнак із флейтою в губах. Палкі прихильники Критий вшановують свого кумира й у вигляді маленького хлоп чи ка-си на, не менш милого серцю кожної жінки. Від міфів, пов’язаних із Кришною, бере свій початок індуїстська традиція вважати чорний колір кольором кохання.

Іншими шанованими божествами в древньому індуїзмі:

Варуна—цар богів і людей, володар Всесвіту, творець неба і землі; владика природних стихій. Часто Варуну зображували із зашморгом в руці, призначеним для відлову грішників.

Aгнi — бог вогню. Бог Агнідля індусів — світло й тепло, що несуть із собою сонячні промені в момент народження нового дня, вогонь, за допомогою якого вони відвойовували в джунглів клаптики землі для землеробства, домашнє вогнище, де готують їжу, вогонь у печі гончаря або коваля.

Індра — бог грому і вітру, володар рік. Індру індуїсти уявляли в вигляді воїна, що майстерно володіє булавою і з особливим задоволенням нищить за її допомоги демонів.

Ганеша — бог-заступник підприємницької діяльності, мистецтва й науки. Його описують і зображують як симпатичного товстуна з чотирма руками і головою слона, в супроводі миші.

Богиню Шакті можна вважати втіленням жіночності, жіночого начала, особливоїенергії й сили — то доброї й плідної, то злої й смертоносної. Тому вона персоніфікувалася в незліченних образах окремих богинь з обмеженими функціями. Найчастіше з них зустрічаються такі:

а) втілення жорстокості Шакті набуває вигляду богині Дурги — також вродливої світловолосої жінки, але зі зброєю в руках поруч з улюбленою твариною—левом або тигром;

б) як богиня смерті Калі вона перетворюється на чорношкіру жінку з червоними очима і вистромленим червоним язиком, зі зброєю в кожній з десяти рук, розпатланим волоссям, намистом з людських голів на шиї і кобрами замість одягу.

Бог Ганеша

Для кожної з цих іпостасей Шакті склалися власні культи. Особливо вражає європейців культ Калі у сповіданні тсагів, що вшановували богиню тим, що душили людей спеціальною білою хусткою-стрічкою, а потім закопували жертви в землю за допомогою особливого білого заступа.

Богиня Лакшмі ("сяюча", "прекрасна") — дружина бога Вішну, уособлює ідеальну дружину і матір, подекуди вшановується як богиня родючості. Ця щаслива подружня пара має сина — бога кохання Каму (ім’я останнього для європейця завжди асоціюється з "Кама-сугрою").

Поруч з богами індуїсти вшановують мудреців-ріші, предків-пітрі, камені і гори (особливо Гімалаї), річки (особливо Гангу), священних тварин (особливо корову), рослини (особливо "сому" — ефедру, з якої готували жертовний п’янкий напій сонячного відтінку). Важливо відзначити, що всі згадані культи не існують відособлено один від одного. Богів і богинь зображують разом із тваринами, яких вважають їх атрибутами, їм приносять у жертву воду й рослини, поминають разом з ними в молитвах мудреців-ріші і предків-пітрі, демонів і духів, а самі моління намагаються здійснювати на берегах свя -щенних водоймищ.

Разом з тим, в індуїзмі відсутнє поняття "диявола" як втілення абсолютного зла. В індуїстському пантеоні є і біси, і демони. Вони справді страшні на вид, ведуть злочинний спосіб життя, сповнені поганих думок, але вони ніколи не виступають абсолютною протилежністю добрим божествам.

Розглянутий вище і малозрозумілий, на перший погляд, "асортимент" священних об’єктів має своє пояснення. Формування індуїзму відбувалося значною мірою штучним шляхом, коли первісні вірування більшості доарійського населення Індії", державні боги найбільш значних доарійських цивілізацій Індії і язичницькі вірування кочовиків-аріїв були злиті воєдино. В інших відомих історії релігії випадках, коли запозичувалися більш розвинуті релігії, ніж вірування місцевого населення (припустимо, при хрещенні Русі), останні поступались їм місцем (зрозуміло, не за роки, а за століття).

У1995 р. Верховний суд Індії визначив сім вихідних характеристик, що засвідчували "індуїстськість" їхнього носія. У них, крім офіційного визнання релігійної аморфності, надзвичайної широти й невизначеності об’єктів і форм релігійного вшанування, усе віровчення індуїзму було зведено до положення про циклічний устрій буття і його проекції на буття окремої людини у вигляді вчення про переселення душ.

Індуїсти вірять, що кожний світовий цикл за тривалістю дорівнює одній добі в житті Брахми (2 млрд 160 млн років). За цей час світ устигає пройти шлях від "золотого віку" до стану, подібного сучасному, коли в ньому зберігається не більше четвертої частини чеснот. "З кожною югою (періодом) зменшується тривалість життя людей, (слабшають) їхня мужність, розум, сила, духовна міць... Змішаються між собою брахмани, кшатріїта вайш’ї, і (всі) вони уподібняться шудрам, зневажаючи істину і покаяння" (Махабхарата, кн. III, гл. 188:9— 19). Після цього все гине у вогні, апотім Брахма (відпочивши "уночі", що триває стільки ж, скільки і "день Брахми") знову створює світ. Цей процес згідно з індуїстською традицією триватиме 100 років життя Брахми, після чого весь Всесвіт повернеться до первісного стану першоматерії.

Відповідно, душа людини перебуває у нескінченному колі тілесних перероджень — сансарі. Порядок перероджень визначається непорушним для всіх живих істот, утому числі богів, законом Кармы — законом моральної відплати. За законом Карми, перевтілення людини прямо залежить від суми хороших або поганих діянь, зроблених нею у минулих і нинішніх життях: ту людину, яка в якому-небудь вигляді заподіювала шкоду живим істотам, переслідуватимуть хвороби, ту, яка крала їжу, очікують проблеми з травленням, наклепника буде легко впізнати зі смороду з рота тощо (Закони Ману, XI І). Як бачимо, суть індуїстської Карми насправді досить далека від її європейського розуміння як присуд згори, що людина не владна змінити. Навпаки, завдяки Кармі людина сама визначає свою долю, незмінним та непорушним є тільки сам принцип Карми (див. текст 4.2).

Завдання людини у цьому контексті визначається поняттям Дхарма. Дхарма — це той універсальний порядок речей у Всесвіті, внаслідок якого людина народжується у певному соціальному прошарку і належить до конкретної релігійної системи, а тому має поводитися відповідним чином — дотримуватись освячених традицією релігійних звичаїв, приписів та обрядів. Осягнення Дхарми — справа усього життя людини, яке поділяється на чотири періоди. У перший період (учнівства) людина повинна під керівництвом наставника дізнатися зі священних текстів про сутність буття й своє призначення у світі, пройти належну аскетичну практику для того, щоб отримати знаряддя для його виконання. Однак уся увага людини у цей період прикута до коми — чуттєвих насолод. Другий період життя (домохазяїна) вважається сповненим сімейних радощів і турбот, нескінченних ритуальних обов’язків. У цей період свого життя людина орієнтується на артху, тобто "придбання і множення (мирських) пізнань, землі, золота, худоби, зерна, начиння, друзів та ін.". Лише на схилі віку, коли людина на власному досвіді зрозуміє плинність усього мирського, вона свідомо може залишити дім, дружину, дітей, родичів і стати лісовим пустельником, який опікуватиметься лише Дхармою. Нарешті, людина повинна стати аскетом, мандрувати дорогами Індії, навчаючи інших людей і допомагаючи їм дотримуватись Дхарми. Тільки так людська душа не отримає нового перевтілення, а зможе навічно злитися зі світовою душею, досягти, нарешті, справжньої мети—мокші, "утечі" від земного світу (Камасутраї, 2:7—12).

Слід підкреслити, що тут йдеться про ідеал, щодо якого життя звичайних віруючих обмежується компромісом — спробою досягти життєвого успіху і насолодитися любов’ю в "цьому" житті й одержати краще перевтілення в інших життях в обмін на більш-менш суворе дотримання дхармічних настанов, так би мовити "зовнішнього боку Дхарми". У цих настановах можна умовно виділити три основних компоненти (умовно, оскільки в реальному житті всі компоненти виступають як єдине ціле).