Релігієзнавство - Кислюк К.В. - 8.5. ОСОБЛИВОСТІ РЕЛІГІЙНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ. ОСНОВНІ ТЕЧІЇ В ІСЛАМІ

Релігійна організація ісламу помітно менш централізована, ніж церковна організація в християнстві. Досить часто дослідники називають її "неінституціал ізованою", тобто такою, де відсутні єдиний центр, виділення духівництва в окремий прошарок, єдині для усіх віруючих релігійні постанови на зразок рішень Вселенських соборів або папських енцикліку християнстві.

Наділі розходження між християнською і мусульманською релігійною організаціями є більш принциповим. Християнська віра будується на принципі особистого зв’язку між людиною і Богом, Церква ж виступає своєрідним посередником між ними. Для мусульман їхня релігійна громада є єдиним колективом, духовні зв’язки між членами якої не менш міцні, ніж колись кревно-родинні відносини.

Як і в буддизмі, основу релігійної організації мусульман складає громада віруючих — умма, не тільки духовним, а й політичним керівником якої є імам. Однак незалежно від географічної розбіжності між різними ісламськими громадами, їхні члени повинні вважати себе, за метафоричним порівнянням Пророка в одному з ха-дисів, єдиним цілим, частини якого зміцнюють один одного подібно пальцям зчеплених рук. Стосунки між ними повинні базуватися на основі братерства: якщо мусульманин зустріне мусульманина, повчав Пророк, він повинний вітати його; якщо мусульманин запросить іншого мусульманина до себе — треба обов’язково прийняти запрошення; якщо мусульманин просить в іншого мусульманина поради — слід дати йому добру пораду; якщо один мусульманин занедужає, інший зобов’язаний відвідати його; якщо один мусульманин умре, іншому належить супроводити Його в останню путь^*74. У межах ісламської громади допускається соціальна і майнова нерівність (2:254), однак досить помірна (4:134). На ранніх етапах свого розвитку іслам визнавав інститут рабства, але наполягав на гуманному ставленні до рабів, рекомендував по можливості відпускати їх на волю (90:13). Син мусульманина і рабині ставав вільним, на що не завжди погоджувалося законодавство інших країн.

*74: {Сунна пророка Мухаммада // Наука и религия.- 1998.- № 8.— С. 37.}

У Корані підкреслюється, що Бог створи із людей парами (7:189, 30:20,39:8 і ін.), чоловіку і жінці однаково гарантується потойбічна віддяка (9:72—73, 16:99, 40:43). У той же час чоловік вважається в ісламі пищим за жінку "за ступенем свого достоїнства" (2:228), тому юридичні і майнові права останньої обмежені: при розподілі спадкоємного май на чоловік одержує частину, що дорівнює часткам двох жінок (4:175), у суді свідчення двох жінок заміняють свідчення одного чоловіка (2:282), грошовий штраф за убивство жінки в два рази менший, ніж за вбивство чоловіка. Разом з тим жінка має певну економічну самостійність, вправі володіти майном, отриманим як до шлюбу, так і накопиченим у шлюбі, утому числі внаслідок підприємницької діяльності. Таким чином, хоча становище жінки в ісламі, можливо, й не відповідає стандартам західної емансипації, проте воно помітно поліпшилося порівняно з становищем жінки в доісламсько-му суспільстві.

Коран визнає право на існування як конфесіональних меншостей євреїв і християн за умови сплати ними особливого податку і визнання свого підлеглого становища щодо мусульман (9:29).

Релігійним центром, місцем проведення культових заходів є мечеть (араб, масджид). Забезпечення проведення обрядів лежить на муедзинох і проповідниках — хат и бах. При головних регіональних культових будинках існує ціл и й розгалужений штат служителів. Важливою офіційною особою в мусульман є муфтій. Так називається знавець шаріату, що має право давати роз’яснення його основним положенням і приймати обов’язкові рішення із спірних питань. Зараз у кожній ісламській країні є верховний муфтій, який здійснює релігійний контроль над діями уряду. У країнах СНД так прийнято називати глав мусульманських громад у межах великих територій.

Класична мечеть — це будинок з куполоподібною покрівлею, що спирається на колони. Поруч з мечеттю розташовані високі вежі — мінарети, з висоти яких 5 разів на день звучить ритуальний закликдо молитви. Усередині мечеті — зал з колонадою і балконом. У тій стіні мечеті, що звернена до священного міста Мекка, знаходиться особлива ніша (міхраб), де зберігаються Коран і релігійні книги. Праворуч від ніші - кафедра (мінбар), з якої промовляються проповіді. Якправи-ло, мечеті прикрашаються різьбленням по каменю або дереву, мозаїчною інкрустацією або орнаментал ьни м розп исом з єдино дозволеними рослинними мотивами.

Мечеть в Стамбулі. Зовнішній вигляд

План мечеті в Дамаску:

1—мінарети;

2—міхраб;

3—мінбар;

4—вісь кибли;

5—молитовний зал;

6— двір з фонтанами для омовіння

Якщо для християн храм є своєрідною "священною зоною" мирського простору, вступаючи в яку віруючий немов виходить за межі буденного життя і занурюється у світ релігійних образів, символів, речей і дій, то в ісламі мечеть із самого початку була не тільки місцем для богослужіння. За невеликими винятками двері мечетей (особливо міських) відкриті і вдень, і вночі, щоб надати притулок жебракам, мандрівникам і прочанам. У проміжках між богослужіннями мечеті теж рідко пустують. Для громади віруючих мечеть служить місцем народних зборів, відправлення правосуддя, у ній ведеться збір милостині й пожертвувань. У мечетях полюбляють збиратися вчені, літератори, філософи. Неподалік від мечеті завжди розташовано безліч крамниць і закусочних. Отже, не буде перебільшенням сказати, що для більшості мусульман мечеть—це свого роду другий будинок.

При мечетях створюються школи — мектебе, у яких викладають мулли (араб, маула), що є в ісламі одночасно і служителями культу, і наставниками дітей. У цьому немає нічого дивного, якщо врахувати, що і для першого, і для другого потрібне знання Корану. При великих мечетях існують аналоги православних духовних академій —медресе, де у леми готують майбутніх священнослужителів, богословів і правникі в. Така система освіти в країнах ісламу склалася ще в середньовіччя. У мектебе дітей навчали, головним чином, тих віршів з Корану, які були необхідні для виконання релігійних обрядів. Разом з тим діти одержували елементарні навички читання, писання і рахування. Курс навчання в медресе містив у собі такі дисципліни, як граматику, логіку, риторику, правознавство й філософію. Однак богослов’ю, вивченню й трактуванню Корана, хадисів про життя Мухам мада, шаріатського права приділялося 75% усього навчального часу.

В ісламі, на відміну від інших світових релігій, немає чіткого розподілу на мирян і духівництво, не існує також і інституту чернецтва, навіть проповідь індивідуального або колективного аскетизму, як уже відзначалося вище, не вітається. Усе це прямо випливає з загальної помірності позиції ісламу щодо співвідношення між земним і небесним: "Кращий з вас не той, хто заради небесного зневажає земним, і не той, хто чинить навпаки,—підкреслював Пророк Мухаммад, — кращий з вас той, хто бере від обох".

Певним винятком з цього правила може вважатися хіба що суфізм (араб, суф — вовна, суфій — людина, одягнена у грубий вовняний одяг аскетів), представники якого закликали цілком відмовитися від усього земного і повністю присвятити себе Богові. На початковому етапі розвитку суфізму це виявлялося в посиленні вимог щодо обрядово-культової складової ісламу: збільшення кількості молитов, дотримання додаткових постів і суворих обітниць стримування від надмірностей в їжі, питті, одязі,—мовляв, задовольняйся тим, що послав тобі Аллах, Суфії створили власні братства, що нагадують ордени християнського чернецтва. По всьому ісламському світі братства суфіїв побудували спеціальні будинки для мандрівних суфіїв — дервішів (перс, бідняк), що служили разом з тим і школами, і місцями зустрічей і диспутів між суфіями, і приміщеннями для проведення особливих суфійських обрядів. З часом у суфізмі склалася й містична традиція, була розроблена власна мова, у якій загальновідомі слова наповнювалися зовсім іншим змістом, були вироблені особливі обряди і вправи, що сторонньому спостерігачу нагадували танець. Виконання цих вправ у поєднанні з багаторазовим повторенням молитовних формул, спеціально підібраним музичним супроводом, уживанням тонізуючих напоїв, на дум ку суфіїв, пови нне було при вести до зре -чення від земного світу і наближенню до божественної реальності.

Окрім суфізму, в ісламі існують й інші течії. "Яблуком розбрату" для них є суперечка про принципи співіснування релігійної і світської влади. Пророк, якого обрав безпосередньо Аллах, помер. Його спадкоємці — халіфи—повинні були піклуватися проте, щоб люди жили відповідно до Корану і Суни. Із самого початку серед мусульман розпалювалися жорстокі суперечки про те, хто ж здатний очолити мусульманську громаду. Так виникли дві основні течії в ісламі — сунізм та шиїзм. Зрозуміло, що на тій стадії культурного розвитку арабів, на якій з’явився іслам, у ньому просто не могло бути "неземних" приводівдлявнутрішньоконфесійнихчвар. Це християнство, за плечима якого стояв синтез тисячолітніх античної та близькосхідної культурних традицій, могло дозволити собі догматичні суперечки, наприклад, про "подібносутність" (грецьк. гомоусія) або "єд и посутність" (грецьк. гомоюсія) Бога-Отця і Бога-Си на.

Послідовники игаїзму (араб, аш-шиа - прихильники) вважали, що главою мусульман — імамом — може стати тільки кревний родич Мухаммада, тому що саме на нього може зійти божественна благодать, яка осяяла засновника ісламу. На думку шиїтів, таким був Алі ібн Абу Таліб—двоюрідний брат Пророка, який узяв шлюб з його дочкою Фатимою, четвертий "праведний" халіф (656—661). Імам Алі й дотепер користується в середовищі шиїтів винятковою славою і вшануванням. Шиїти додають до Корану особливу суру- "Два світила" (Пророк Мухаммад і імам Алі), а до основного положення символу віри "Немає ніякого божества, крім Аллаха, а Мухаммад — Посланник Аллаха" — слова "І його товариш Алі". Існує і специфічне тлумачення Корану, де з’ясовується божественність Алі. Одна з течій шиїтів доходить до безпосереднього обожнювання свого імама.

Після загибелі Алі від руки вбивці шиїти вважали, що влада повинна перейти до онуків Пророка — Хасана й Хусейна. Але доля нових імамів виявилася такоюжтрагічною—вони загинули у боротьбі за владу.

Ці три перших імами поклали початок династії шиїтських імамів. Хоча вони не мали реальної політичної влади, проте вважалися духовними лідерами шиїтської! громади в різних країнах. Імамат (верховна релігійна влада) переходив з покоління в покоління серед нащадків перших трьох імамів. Останнім, дванадцятим, імамом ставу XII ст. нащадок Пророка також на ім’я Мухаммад. Раптово цей імам безвісти зник за таємничих обставин. Тоді й виникло вчення про "схованого імама", якого Аллах сховав до певного часу в недосяжному місці. Він може повернутися на землю в призначений час і відновити справедливість. Ніхто не знає, коли це відбудеться. Шиїти шанують схованого імама як свого єдиного главу, і всі шиїтські керівники, вищі духовні наставники (наприклад, аятоли в Ірані) вважаються представниками "схованого імама".

У шиїтських імамах живе передана від Мухаммада "пророча душа". І мам Алі одержав пророчу душу від самого Аллаха, і тому шиїти не визнають Суну, а мають власні перекази (хабар, або ахбар), що містять мудрі висловлювання імама Алі, свідчення про його життя, і вважаються авторитетним джерелом шиїтського віровчення.

Найбільш відоме шиїтське свято—Ашура, траурна декада, присвячена пам’яті шиїтських мучеників.

Головні святині шиїтів знаходяться в Іраку. Це міста Куфа, де було вбито халіфа Алі, розташований неподалік Неджеф, де його поховано, Кербела, центр вищої духовної освіти, місце останнього притулку імама Хусейна, онука Пророка Мухаммада.

В ісламському світі шиїти й інші близькі до них течії складають меншість (менше чверті від загальної кількості мусульман), але вони дуже активні і значно впливають на мусульманський рух не тільки на Сході. Шиїзм поширений переважно в Ірані й Іраку, Лівані, Йе-мені, Бахрейні, Азербайджані.

Сунізм—це ортодоксальний напрямок в ісламі. Суніти відрізняються від шиїтів тим, що за їхнімиуявленнями Суна — це одне з джерел мусульманського віровчення і права поряд з Кораном. Сунізм також відрізняється і ставленням віруючих до спадковості верховної і духовної влади — халіфа-імама. Світського і духовного главу мусульман повинні обирати члени громади. Точніше кажучи, ніяких всенародних виборів в арабському світі ніколи не існувало, обрання завжди відбувалося у вузькому колі осіб, наближених до Пророка або його спадкоємців, а мусульманській громаді належало підтвердити факт, шо здійснився. Але навіть таким "недемократичним" (на наш погляд, зрозуміло) способом людина могла стати халіфом не завдяки походженню, а завдяки власним здібностям. Не дивно, що історія арабського халіфату знає численні випадки, коли абсолютну владу захоплювали сини рабинь, а по кілька відсторонених від влади й засліплених колишніх халіфів одночасно жебракували поблизу столичних мечетей.

Суніти наполягають на тому, що саме вони точно слідують Корану, вказівкам Мухаммада і його сподвижників. Оголосивши себе послідовниками "істинної віри", суніти розглядають всіх іновірців як "заблудлих". Сунізм поділяється на чотири релігійно-правових школи (мазхаби) — ханіфіти, шафіїти, малікіти і ханбаліти. Всі сунітські мазхаби вважаються правовірними, рівноправними, і тому мусульмани можуть дотримуватися кожного з них.

У середовищі ханбал ітів склався ваххабізм, що виник у середині XVI11 ст. в Аравії на основі вчення Мухаммада ібнАбдаль-Ваххаба, який проповідував суворе дотримання монотеїзму, відмову від поклоніння святим людям і місцям, очищення ісламу від нововведень і повернення до початкової чистоти. Послідовники цього "ісламського протестантизму" завжди відрізнялися надмірним радикалізмом у визначенні засобів своєї боротьби; свого чаісу вони спробували розтрощити Чорний Камінь Кааби як язичницький пережиток.