Релігієзнавство - Сидоренко О.П. - 6.2.2. Відмінності в організації в католицизмі і православ'ї

Релігійна організація — це об'єднання віруючих, їх громад. У християнстві в її основу покладено церкву (від гр. — Божий дім) — засіб упорядкування відносин усередині релігійних громад, а також зв'язків зі світськими особами й організаціями. (Терміном "церква" позначається також християнська культова споруда з вівтарем та приміщенням для богослужіння.)

Елементами, що конституюють церкву, є: загальне віровчення (Символ віри), релігійна діяльність (культова і позакультова), система управління життям, діяльністю і поведінкою віруючих. У церкві діє специфічна система норм моралі, канонічного права, устрою, цінностей, зразків поведінки і санкцій. Всі віруючі поділяються на духовенство і мирян.

У католицизмі історично сформувались і функціонують єдиний духовний центр — Ватикан і єдиний глава церкви — Папа Римський. У православ'ї такого єдиного центру не існує; немає і єдиного глави церкви. В ньому історично і географічно склалися п'ятнадцять помісних церков. Усі вони вважаються рівноправними, самостійними за внутрішнім устроєм, і тому називаються ще автокефаліями (від гр. — сам і голова).

Згідно з так званим порядком честі, у православ'ї на початок XXI ст. діють такі православні церкви:

• Константинопольська;

• Александрійська;

• Антіохійська;

• Єрусалимська;

• Руська;

• Грузинська;

• Сербська;

• Румунська;

• Болгарська;

• Кіпрська;

• Елладська;

• Албанська;

• Польська;

• Православна церква Чеських земель і Словаччини;

• Православна церква в Америці.

Кожну з православних церков очолює патріарх. Усі вони вважаються рівними серед рівних, однак шаноблива перевага надається патріарху Константинопольської церкви, оскільки вона— родоначальниця православ'я. Він визнається вселенським патріархом, проте не має права втручатись у діяльність інших православних церков.

Патріархом Руської православної церкви з 1990 р. є Алексій П. До нього патріархами цієї церкви були: Іов (з 1589 по 1605), Ігнатій (з 1605 по 1606), Гермоген (з 1606 по 1612), Філарет (з 1619 по 1633), Іоасаф І (з 1634 по 1640), Йосиф (з 1642 по 1652), Никон (з 1652 по 1658), Іоасаф II (з 1667 по 1672), Питирим (з 1672 по 1673), Іоаким (з 1673 по 1600), Адріан (з 1690 по 1700), Тихон (з 1917 по 1925), Сергій (з 1943 по 1944), Алексій І (з 1945 по 1970), Пимен(з 1971 по 1990).

Постійне керівництво Руською православною церквою здійснює Священний синод, очолюваний Предстоятелем Церкви — Найсвятішим Патріархом Московським і всія Русі. Церква має у своєму складі єпархії — окремі церковні області (як правило, вони збігаються з одиницями адміністративно-територіального поділу держави), що ними керують єпископи. Десять — тридцять церков утворюють благочинію на чолі з благочинним — адміністративно-судовою посадовою особою, помічником єпископа з нагляду за церквами і духовенством одного з районів щодо питань дотримання благопристойності. Єпархії мають у своєму складі приходи (парафії) — окремі релігійні організації, що є громадами парафіян того або іншого храму.

До складу Руської православної церкви входять Українська православна церква (із самостійним управлінням) і автономна Японська православна церква. Обидві вони є екзархатами (від гр. — глава, начальник), тобто церковними округами зі своїми єпархіями на чолі з єпископом — патріаршим екзархом, підпорядкованим патріарху Руської православної церкви. Остання має екзархати також у Західній і Центральній Європі, Центральній і Південній Америці. Екзархати є і в деяких інших православних церквах.

До організаційної структури православ'я входять ще дві автономні православні церкви: Синайська (монастир на горі Сіон, чотирнадцять подвір'їв у Єгипті, Греції, Лівані, на Кіпрі; очолює церкву архієпископ, який призначається патріархом Єрусалимським) і Фінляндська (дві єпархії, тридцять два храми, п'ятдесят чотири каплиці, три монастирі, семінарія — в юрисдикції патріарха Константинопольського). Межі самостійності автономних церков визначаються угодами з тією автокефальною церквою, яка надала їм автономію. Глави автономних церков обираються помісними соборами з наступним затвердженням їх патріархом автокефальної церкви.

Будь-які відхилення від офіційної доктрини церкви з питань догматики, культу чи організації вважаються у християнстві єрессю (від гр. — відбір, релігійна секта). Єресі — постійний супутник християнства. На початку його історії вони відтворювали ідеї різних сект — маніхеїв, гностиків і т. ін. В епоху Середньовіччя єресі стали формою прояву станових суперечностей і конфліктів, дуже часто відігравали роль ідеологічного символу соціально-політичних рухів проти існуючого суспільного ладу і релігії, що захищала цей лад.

За соціальною основою і середовищем поширення виокремлювалися селянські, міські, міжстанові єресі. їх форми були різноманітними і численними. Це і аріанство, і несторіанство, і містичний пантеїзм, і богомильство, і багато ін. Вільнодумство деяких єресей сягало визнання вічності і нествореності матерії, одвічності світу; заперечення вчення про Трійцю, Ісуса Христа, Боговтілення, покутування, спасіння, гріховність, культи, таїнства, святість церкви, чернецтва, духовенства; не визнавало проголошення земного світу царством зла, диявола, антихриста.

Церква і державна влада жорстоко переслідували єретиків. Проти них спрямовувалися енцикліки і булли, їх засуджували на Вселенських і помісних соборах (помісні собори у православ'ї — з'їзди автокефальної церкви або її окремої частини для вирішення питань віровчення, культу, церковного управління, дисципліни тощо), їх відлучали від церкви, знищували. Для боротьби з єресями на початку XIII ст. католицька церква створила єпископську, а потім і централізовану папську інквізицію (від лат. — розшук).

Інквізиція — спеціальний трибунал католицької церкви. її члени називалися інквізиторами. Верховним інквізитором вважався Бог, а його заступником — Папа Римський. Інквізитори діяли у згоді з місцевими єпископами, з їх дозволу і в їх присутності проводили слідство і виносили вироки. Вони ж головували на аутодафе (від ісп. і порт. — акт віри) — церемонії виконання вироків інквізиції.

Аутодафе включало: урочисту процесію з участю духовенства, членів трибуналу, їх помічників, ченців, віруючих-католиків, засуджених, одягнутих у блазенське ганебне вбрання; урочистий молебень; оголошення вироку в присутності королівського двору або місцевої влади. Виконання вироку щодо покарання засуджених батогами або спалення їх на вогнищі здійснювалося світською владою. Останнє аутодафе було здійснене у Валенсії в 1826 р.

Інквізиція діяла століттями майже у всіх країнах, населення яких сповідувало католицизм, використовуючи найжорстокіші бузувірські методи: таємне слідство, доноси і лжесвідчення, катування, конфіскацію майна засуджених, поширення осуду на родичів і нащадків аж до третього покоління включно, повне свавілля щодо підслідних. Усі ці методи застосовували також до жінок і дітей. Як покарання, крім шмагання батогом і спалення на вогнищі, практикувалися відлучення від церкви, штрафи, ув'язнення.

На початку існування (XIII—XIV ст.) інквізиція переслідувала представників народних сектантських рухів, які вели боротьбу проти абсолютистських феодальних порядків. В епоху Відродження (XV—XVI ст.) терор інквізиції був спрямований головним чином проти поборників гуманізму, противників папства, вчених, діячів культури. В умовах Просвітництва (XVIII ст.) інквізиція переслідувала, в основному, прогресивну інтелігенцію та прибічників Французької буржуазної революції. В Іспанії її діяльність особливо активізувалася, коли в ній було створено так звану "Нову інквізицію" на чолі з домініканцем Томасом Торквемадою. Вона переслідувала насамперед хрещених євреїв (маралів) за звинуваченням їх у прихильності до іудаїзму, а також мусульман, які прийняли християнство (морисків), за підозрою їх у таємному сповіданні ісламу.

Загальна кількість жертв інквізиції налічує сотні тисяч, а підслідних — мільйони. Серед них — Миколай Коперник, Галілео Галілей, Джордано Бруно та багато інших видатних мислителів і вчених минулого.

Розпочати інквізицію проти Гал і л ся (1564—1642) Пала Римський розпорядився в середині 1633 р. Хворого сімдесятирічного вченого світового рівня доставили у Рим і під загрозою для життя вирвали в нього відмову від поглядів на будову Всесвіту. Ось як виглядало його зречення: "Заперечую, зневажаю і проклинаю від чистого серця і з нелицемірним переконанням усі названі помилки і єресі, а разом і всі інші помилки та єретичні секти, що суперечать святій церкві. Клянуся надалі ні усно, ні письмово не стверджувати нічого такого, що могло б кинути тінь підозри на мене у чомусь схожому; у випадку ж зустрічі з єретиком чи підозрюваним у єресі беру обов'язок указати на нього святому судилищу або інквізитору чи єпископу того місця, де буду знаходитись. Більш того, обіцяю і клянуся точно виконувати всі єпитимії, які накладеш на мене святим судилищем або будуть ним надалі призначені. Якщо ж трапиться так, що я коли-небудь порушу (від чого та позбавить мене Господь) дану мною зараз обіцянку, обов'язок і клятву, то готовий зазнати всі єпитимії і кари, які призначені для подібних злодіїв визначеннями святих канонів та інших загальних і спеціальних конгрегацій; та допоможе мені в цьому Господь Бог і святе Євангеліє, на яке покладаю руки".

Початок скасування інквізиції пов'язаний з протестантським рухом. У Франції інквізицію скасувала революція 1789 р., а Наполеон заборонив її у завойованих ним країнах. Після поразки Наполеона інквізицію в них було відновлено, але згодом її остаточно ліквідували. В іспанській Америці інквізиція припинила своє існування під час війни за незалежність 1810—1826 рр.

Найдовше збереглася так звана папська інквізиція, яка, із втратою світської влади Папою у 1870 р., продовжувала діяти лише методами відлучення від церкви, проклять і включення деяких творів до Індексу заборонених книг, небезпечних з погляду католицької церкви. Під назвою "Конгрегація святої канцелярії" папська інквізиція існувала до 1965 р., коли її було перетворено на "Конгрегацію віровчень". Ця інституція і сьогодні виконує цілу низку колишніх функцій інквізиції, але іншими методами.

Лише у другій половині XX ст. зусиллями деяких римських пап багатьох жертв інквізиції було реабілітовано, але багато з них і донині залишаються поза папським покаянням. У лютому 2000 р. наукова і філософська Італія відзначала чотирьохсотріччя трагічної загибелі від інквізиції великого вченого і мислителя епохи Відродження Джордано Бруно (1548—1600). Філософ, поет і астроном був звинувачений інквізицією в єресі. 17 лютого 1600 р., після 80 днів безперервних знущань у в'язниці замку Святого ангела, його, закутого в кайдани, привезли возом на римську площу Кампо-дей-Фьорі ("Поле квітів"), де на очах у величезної кількості людей, у присутності вищого католицького духовенства, живим спалили на вогнищі. В день його пам'яті, від імені городян столиці Італії, мер Рима Франческо Рутеллі поклав квіти до монумента Бруно (монумент встановлений у 1829 р. на тій же площі, де філософа було спалено. Скульптор монумента Еттгорі Феррарі. Джордано Бруно зображений в одязі ченця з товстенною книжкою у руці). Тридцять відомих італійських і зарубіжних вчених підписали маніфест-некролог, присвячений пам'яті Дж. Бруно. У ньому йшлося про те, що священна інквізиція розправилася з Бруно через визнання ним нескінченості світового простору, що сьогодні вільні уми вдячні йому і вимагають його реабілітації. Текст документа було направлено у різні засоби масової інформації, в тому числі до офіційного органу Ватикану — газети "Оссерваторе романо", але вона відмовилася його надрукувати. Ватикан реабілітував Галілео Галілея, визнав свою вину "перед всіма синами і дочками, які постраждали від інквізиції", проте Бруно не було реабілітовано. Очевидно, причина криється у тому, що Дж. Бруно належав до войовничих антиклерикалів і переконаних атеїстів. Багато його творів і в наш час використовуються в антирелігійній пропаганді. Католицька церква не може забути слова, що їх Бруно сказав суддям: "Ви більше боїтеся оголосити мій смертний вирок, ніж я його почути".

Отже, християнство — це світова релігія, але воно не є цілісною, єдиною течією. Розкол у ньому на католиків і православних зберігається, і суперечності між ними залишаються непримиренними.

Католицизм, крім власне релігійної організації, має широко розгалужену систему різних інститутів: політичних партій, профспілок, молодіжних і жіночих організацій. Для проведення в життя свого вчення він активізує діяльність мирян, намагається перетворити кожного віруючого на активного провідника ідей християнства в економіці, політиці, професійній діяльності.

На позиції нового осмислення сучасних соціально-економічних і суспільно-політичних проблем все більше переходить і православ'я. За останні роки помітно зросла активність його церков, духовенства, церковного активу в різних сферах суспільного життя і культури. Розширилися їх міжнародні зв'язки, підсилилась проповідницька, місіонерська, благодійницька діяльність, значно збільшилась кількість церков і монастирів, релігійних навчальних закладів, недільних шкіл, видавництв. Православні релігійні центри активізують свою діяльність, спрямовану на підвищення професійного рівня духовенства, його орієнтацію на виконання моральних принципів і норм православ'я.