Релігієзнавство - Сидоренко О.П. - 6.3. Протестантизм: його зміст і різновиди

На початку XVI ст. в країнах Західної і Центральної Європи виник широкий антифеодальний народний рух у формі боротьби проти зловживань католицького духовенства (торгівлі індульгенціями, інквізиції) і католицької церкви в цілому. Цей рух отримав назву Реформація.

Розпочався він у Німеччині 31 жовтня 1517 p., в день виступу відомого мислителя і суспільного діяча того часу Мартіна Лютера (1483—1646) з 95 тезами проти основ католицизму (тези накреслені на північних дверях Замкової церкви Віттенберга).

Ось деякі з них;

• Христос, проголошуючи: "Кайтеся, тому що наблизилося Царство Небесне", тим самим засвідчував, що життя віруючих від початку й до кінця повинно бути невпинним покаянням.

• Покаяння не полягає в одній лише сповіді перед священиком. (У перших тезах Лютер стверджував, що справжнє покаяння — тривалий процес, а не одноразова дія.)

• Папа може зняти лише ту кару, яку сам накладає на грішника, або на підставі церковного статуту, але жодної небесної кари церква позбавити не може.

• Канони покаяння (настанови про те, які накладати єпитимії на тих, хто покаявся) повинні визначатися лише для живих. (Тут і в деяких наступних тезах заперечується влада Папи над чистилищем.)

• Вченню Христа суперечать ті регламентації католицизму, в яких ідеться про те, що немає потреби в покаянні для грішників, які купують індульгенцію для душі. Тим, хто по-справжньому кається, Господь прощає гріхи і звільняє від вічних мук. На це грішник може уповати і без папської грамоти. (У деяких тезах Лютер підкреслював, що християнин, котрий воістину покаявся, "не уникає небесного покарання".)

• Істинний, справжній скарб церкви — священне Євангеліє слави і благодаті Божої. Лютер пояснював, що існування "скарбниці добрих справ" вигідно багатим, а не бідним; скарби ці повинні діставатися грішнику не завдяки милості Папи. Бажання подібними засобами умилостивити Бога називав ілюзією.

• Справжній християнин прагне рушити слідом за страстотерпцем Христом не через дозвільну грамоту, а через щиросердне покаяння, що є шляхом до спасіння, стверджував Лютер.

Тези відіграли роль сигналу до виступу всіх опозиційних сил за релігійну і національну незалежність Німеччини. Католицька церква на Реформацію відповіла контрреформацією. Розпочалися жорстокі релігійні війни. Один із вождів селянської війни в Німеччині того періоду Томас Мюнцер (1490—1525) виступив проти католицизму з позицій пантеїзму. Він доводив, що Бог — це світ у цілому, що Ісус Христос не є історичною особою і виявляється через віру і лише завдяки їй, а тому його рятувальна місія може бути виконана і без офіційної церкви. Мюнцер вимагав від політичних і релігійних діячів установлення "Царства Божого" на землі, розуміючи під таким "Царством" суспільство без класових відмінностей і без чужої для народу державної влади. У "Проповіді перед князями" (1524) він відверто заявив про те, що влада може вважатися законною лише за умови, що вона діє від імені народу і в його інтересах.

З Німеччини Реформація поширилась на Швейцарію, Голландію, Швецію, Англію, Данію та багато інших країн. Скрізь вона сприяла ліквідації релігійного монополізму католицької церкви і утвердженню нового напряму в християнстві — протестантизму.

Отже, історія протестантизму розпочинається з Мартіна Лютера. Він першим розірвав стосунки з католицькою церквою, сформулював і відстояв основні положення протестантської церкви. День 31 жовтня, коли у 1517 р. були опубліковані тези Лютера, відзначається протестантами як свято.

Видатним діячем Реформації був також швейцарець Жан Кальвін (1509—1564). Його головна праця "Настанови у християнській вірі" була надрукована у 1536 р. На той час протестантизм уже сформувався як релігія. Цей твір став основою нової релігійної течії, тепер уже в протестантизмі, що отримала назву "кальвінізм". На відміну від діячів ранньої Реформації, для Кельвіна центром уваги були не Євангелія, а Старий Завіт. Кальвін розробив вчення про абсолютну визначеність, що за нею всі люди, відповідно до непізнаванної божественної волі, поділяються на обраних і приречених. Ані вірою, ані добрими справами людина не може змінити своєї долі: обрані призначені для спасіння, приречені — для вічних мук. Учення про визначеність базувалося на твердженні, що Ісус Христос теж був визначений Богом страждати за наші гріхи. Послідовники протестантських церков кальвіністської орієнтації (кальвіністи) мали великий вплив у Шотландії, Нідерландах, на півночі Німеччини, у Франції.

Реформація в Англії мала дещо інший характер, ніж у Німеччині чи Швейцарії. У 1534 р. англійський парламент оголосив незалежність своєї церкви від Папи і прийняв рішення вважати її головою короля Генріха VIII. З часом вплив протестантизму на англіканську церкву посилився, що спричинило більш глибоке її розмежування з католицизмом. Вона перейняла протестантські догмати про виправдання вірою і про Святе Письмо як єдине джерело віри і відхилила вчення католицизму про індульгенції та шанування скульптур. Водночас вона визнавала, хоч і з певними застереженнями, католицький догмат щодо рятівної місії церкви. Були збережені також літургія і деякі інші характерні для католицизму обряди, залишився недоторканним єпископат.

Однак у зв'язку із загостренням соціальних суперечностей наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Англії сформувалася опозиція абсолютистському режимові. її не задовольняла королівська Реформація. Результатом активних дій опозиції стало поширення в країні кальвінізму, прихильників якого називали пуританами (від лат. — чистий). Вони вимагали рішучого впровадження в Англії ідей Реформації, що мали протестантську спрямованість. Помірковані пуритани обмежувались вимогами встановлення пресвітеріанської церкви (від гр. — старійшина), тобто звуження влади короля у церковних справах, тоді як індепенденти (незалежні), радикальне крило пуритан, повністю заперечували принцип державної церкви; на їхню думку, кожна релігійна громада має залишатися вільною у виборі віросповідання. Активізація демократичних елементів у суспільному житті Англії привела до виникнення релігійних сект конгрегаціоналістів (від лат. — об'єднання, громада) — течії в кальвінізмі, представники якої виступали за надання автономії місцевим релігійним громадам баптистів, квакерів тощо.

Таким чином, у період Реформації у Німеччині і Швейцарії, а потім, за часів буржуазних революцій, в інших країнах, перш за все в Англії, сформувалися основні течії, що представляють протестантизм і в наш час. Головними з них були і залишаються лютеранство, англіканство і кальвінізм. Всі інші протестантські напрями лише варіюють основні принципи цих течій.

На початку XIX ст. протестантське відгалуження християнства було строкатим і розмаїтим утворенням. У подальшому ця строкатість збільшилась у результаті дроблення його основних течій (лютеранства, кальвінізму й англіканства) і за рахунок появи нових деномінацій, що іменуються сектами: "адвентистів", "Армії спасіння", "християнської науки", "свідків Єгови" і т. ін. Набули подальшого розвитку баптизм, менонітство, методизм, квакерство тощо.

Протестантизм — це третій і наймолодший, після католицизму і православ'я, значний різновид християнства з численними самостійними віросповіданнями і церквами. Поділяючи основні постулати християнства, тобто вірячи в існування Бога, безсмертя душі, потойбічний світ і т. ін., протестанти, подібно до католиків і православних, уявляють Бога як Трійцю: триєдиного Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Ісуса Христа вони ототожнюють із другою іпостассю цієї Трійці. Разом із тим протестантизм має певні особливості, що відрізняють його від православ'я і католицизму. Протестанти поклоняються тільки триєдиному Богові (у них немає культу святих і Богоматері), і особливо Христу, вважаючи його істинним главою своїх церков у цілому, а також громад.

У християнстві не викликає сумнівів положення про те, що основним джерелом його віровчення є Біблія. Але в Біблії багато суперечностей, що потребують тлумачень і пояснень. У католицизмі право такого тлумачення належить тільки церкві, а мирянам навіть заборонено без керівництва з боку духовенства читати Біблію. З приводу тлумачення останньої "отцями церкви" і богословами-схоластами написано величезну кількість творів, прийнято безліч визначень і постанов церковними соборами, а римські папи обнародували цілу бібліотеку булл і всіляких непогрішних, на їхню думку, послань. Всю цю літературу в сукупності з тим, чого навчають у проповідях і усних настановах служителі церкви, названо Священним Переказом. Згідно з ученням католицизму, Святе Письмо можна правильно розуміти лише у світлі Священного Переказу. Цілком зрозуміло, яку силу надавало папству таке вирішення питання про джерела віровчення. Щоб ослабити папство, протестантизму було необхідно позбавити його монопольного права тлумачити Біблію за допомогою Священного Переказу і власного свавілля. Для цього він і проголосив право кожного віруючого не тільки самостійно читати, а й тлумачити Біблію. Щодо Священного Переказу, то протестантизм повністю відмовився визнавати його джерелом віровчення. "Тільки Біблія!" — стало основним його гаслом. Дозволяючи використовувати філософське мислення як своєрідний додаток до віри, протестантизм вважає останню єдиним критерієм істинного сприйняття біблійного одкровення. Віра, що її протестантизм поставив у центр свого вчення, перетворилась у нього на особисте переживання, що за своєю суттю не піддається поясненню і контролю.

Протестантське вчення завдало удару католицькому духовенству і в тій сфері, що стосувалася впливу його молитов на земні долі людей. Якщо віруючому-католику, щоб уникнути якоїсь неприємності або, навпаки, досягти життєвого успіху, досить було помолитися за допомогою священика Богородиці або будь-якому святому, то, згідно з протестантизмом, людська доля не залежить ані від молитви, ані від діяльності людини, і тому вся величезна споруда католицького культу не має, по суті, ніякого життєвого сенсу.

Культові нововведення протестантизму здійснювалися, в основному, у напрямі "здешевлення" церкви і церковного ритуалу. Шанування біблійних святих залишалося непорушним, але було позбавлене тих фетишистських за суттю політичних форм, що їх взагалі набув культ святих у католицизмі. Протестантизм відмовився і від інших елементів культу — поклоніння мощам, реліквіям, хресту, скульптурам, іконам. Він вважає таке шанування ідолопоклонством.

Серед різних відгалужень протестантизму не було єдності стосовно певних питань, пов'язаних з культом, зовнішнім убранням церков і т. ін. Лютерани, наприклад, зберегли у своїх церквах розп'яття, вівтар, свічки, органну музику; кальвіністи від усього цього відмовились. Месу відхилили протестанти майже всіх напрямів. Богослужіння стали вести національною мовою; воно тепер складалося з проповіді, співу молитовних гімнів і читання тих або інших розділів Біблії, переважно Нового Завіту.

Таїнства, що вважалися у католицизмі ядром богослужіння, протестантизм піддав рішучому перегляду. Так, лютеранство залишило із семи таїнств лише два — хрещення і причастя, а кальвінізм — тільки хрещення. При цьому тлумачення таїнства як обряду, в процесі здійснення якого відбувається чудо, у протестантизмі стало дещо спрощеним. Лютеранство зберегло певний елемент чудодійного у витлумаченні причастя. У вирішенні питання: "Чи відбувається під час обряду чудодійне перетворення хліба І вина на плоть і кров Спасителя?", воно зайняло середню позицію між католицизмом, з одного боку, і цвінгліанством та

кальвінізмом — з іншого. Щодо хрещення, то протестантизм не прийняв позицію анабаптистів (від гр. — знову занурюю, тобто охрещую вдруге), залишивши таїнство хрещення немовлят. Особливе значення мала відмова протестантизму від таїнства освячення і поділу суспільства на духовенство і мирян. Вчення про те, що будь-яка людина може безпосередньо спілкуватися з Богом, стало підставою для утвердження ідеї "всезагального священства" віруючих.

Отже, протестантизм ґрунтується на трьох нових для християнства принципах.

По-перше, на принципі спасіння особистою вірою. Догматика протестантизму дотримується положення, що первородний гріх спотворив природу людини, позбавив ц здатності творити добро, тому вона може забезпечити собі спасіння не папськими "добрими справами", не таїнствами, не аскетизмом, а тільки особистою вірою у спокутну жертву Христа.

По-друге, на принципі священства всіх віруючих християн. Священство отримує кожний із них, тобто має можливість надприродного спілкування з Богом. Право на проповідування божественного одкровення і здійснення богослужіння без духовенства і церкви теж має кожен із віруючих. Це є ознакою того, що протестантизм не розрізняє священиків і мирян, змушує священиків звітувати громаді, позбавляє їх права сповідати і відпускати гріхи, скасовує церковну ієрархію, догмати про чистилище і целібат.

По-третє, на принципі виняткового авторитету Біблії. Переклад Біблії державними мовами, її вивчення і тлумачення визнаються у протестантизмі найпершим обов'язком віруючих, а не гріхом, як у католиків.

Загалом суть протестантизму виявляється у тому, що божественна благодать дарується без посередництва церкви, а спасіння людини відбувається лише через її особисту віру у спокутну жертву Ісуса Христа. Миряни не відрізняються від духовенства, священство поширюється на всіх віруючих. Із таїнств визнаються тільки хрещення і причастя. Віруючі не підкоряються Папі Римському. Протестанти не визнають культ Богородиці, заперечують чернецтво, хресне знамення, священне убрання, ікони.

Організаційна і віросповідно-доктринальна картина протестантського напряму християнства залишається у XXI ст. приблизно такою ж, як і в попередньому столітті: відбуваються ті самі постійні процеси його роздрібнення й об'єднання, пошуку джерел єдино правильного вчення. Форми організації сучасного протестантизму дуже різноманітні: від церкви як державної установи (наприклад у Швеції) — до повної відсутності будь-якої організації, що об'єднує віруючих (наприклад у квакерів); від великих конфесійних (наприклад, союз баптистів) і навіть міжконфесійних об'єднань (екуменічний рух) — до дрібних ізольованих сект.

Найбільш поширеним відгалуженням сучасного протестантизму є лютеранство. Лютеранські церкви існують у багатьох країнах, у тому числі в Ісландії, Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Німеччині. Багато лютеранських церков в Америці. Найбільшою вважається лютеранська церква Бразилії. У країнах Азії лютеран мало, найбільший їхній вплив спостерігається у таких країнах Африки, як Ефіопія, Судан, Камерун та ін. Лютеранські церкви також функціонують в Естонії, Латвії, Казахстані, Киргизії і деяких інших пострадянських країнах.

Основним джерелом віровчення лютерани вважають "Аугсбурзьке віросповідання" і "Апологію", що були написані Люте-ром і відомим проповідником протестантизму Філіппом Меланхтоном (1497—1560). За ними, центральною ланкою лютеранського віровчення є постулат про виправдання вірою, Лютер чітко розмежував релігійну і суспільну сфери життя. Суть першої становлять віра, християнська проповідь, діяльність церкви; другої — буденна діяльність, громадянська позиція, держава і розум. Сучасне лютеранство продовжує стверджувати, що людину врятує тільки особиста віра в Бога, а не надприродні діяння святих і добрі справи на користь церкви; заперечує наділення духовенства благодаттю посередника між Богом і людиною; скасовує чернецтво, поклоніння святим і їхнім мощам, надмірну розкіш в облаштуванні й убранні церков.

Після Першої світової війни в лютеранській теології сформувалася і до сьогодні залишається найвпливовішою школа, що має назву "Діалектична теологія". Відомими її прихильниками були К. Барт, Е. Бруннер, Р. Бультман та ін. Провідна ідея школи полягає у тому, що християнська віра не може бути обґрунтована зовні. Становлення віри відбувається тільки за допомогою аргументів розуму. Вона виникає з "внутрішньої безпосередньої зустрічі" з Богом. Справжня релігія — релігія одкровення. Прихильники "Діалектичної теології" апелюють до Євангелій як до єдиного джерела християнської віри.

Розмитість і невизначеність протестантської ідеології з її суб'єктивним тлумаченням і сприйняттям Євангелій роблять можливим досить широке розмежування політичних позицій всередині протестантизму і, зокрема, всередині його лютеранської течії. На сьогодні у світі близько 80 млн лютеран. Приблизно 50 млн із них об'єднує Всесвітній лютеранський союз. Головна увага у проповідницькій діяльності лютеран приділяється тлумаченню питань суспільного життя і, особливо, його моральних проблем. Лютеранські церкви беруть участь в екуменічному русі (від гр. — Всесвіт), спрямованому на об'єднання християнських конфесій.

Друге місце після лютеранства за чисельністю прихильників посідає, як і раніше, кальвінізм. Жан Кальвін у 1536 р. оселився в Женеві, де фактично став диктатором міста і домігся підкорення церквою світської влади. Заснована ним система протестантизму підтримувала найбільш активну частину тодішньої буржуазії. Кальвінізм виправдовував буржуазне підприємництво епохи первісного нагромадження капіталу. Це знайшло відображення у тому, що найкращими доброчинностями він оголошував поміркованість і заощадливість, проповідував режим побутового аскетизму. Для Кальвіна була характерна релігійна непримиренність до інакодумців, зокрема за його наказом у 1533 р. був спалений вчений Сервет. У своїх працях Кальвін стверджував: якщо людину в її справах супроводжує успіх, то це означає, що Бог допомагає своєму обранцю, перед яким розкриваються ворота до Раю. Якщо ж людину переслідують невдачі, то це свідчить про немилість Божу, що неодмінно приведе невдаху до пекла.

Кальвінізм розгалужується на три течії: реформатство, пресвітеріанство і конгрегаціоналізм. Разом узяті вони охоплюють майже 50 млн віруючих.

Реформати — прихильники кальвінізму континентально-європейського походження. їхнє віровчення базується на Біблії та працях Кальвіна. Богослужіння у них зводиться до проповіді, читання Біблії і співу псалмів. Окремі громади реформатів обирають на певний термін підзвітних їм пасторів і пресвітерів (старійшин). Служителі культу кількох сусідніх громад становлять пресвітерії, що входять до провінційного і національного синодів. Очолює церкву суперінтендант (єпископ), якого теж обирають. Реформатські церкви є в Західній Україні, Швейцарії, Німеччині, Франції, Угорщині, Чехії, СШЛ та інших країнах. Існують міжнародні організації реформатського спрямування, наприклад, створений у 1875 р. Всесвітній альянс реформатських церков.

Головним принципом конгрегаціоналістів є повна віросповідна і організаційна автономія кожної конгрегації. Представники цієї течії кальвінізму — суворі пуритани. Вони залучають до проведення служб і проповідництва всіх мирян, дотримуються принципу мирського і релігійного колективізму, тому адресатом благодаті вважають всю громаду. Конгрегаціоналізм поширений у США, Великобританії та її колишніх колоніях.

Пресвітеріани — помірковані пуритани. На чолі їхньої церковної громади стоїть пресвітер, якою обирають її членами. Громади об'єднуються у місцеві й державні союзи. Обряди зводяться до молитви, проповіді пресвітера, співу псалмів. Літургія не визнається, не читаються ні "Символ віри", ні "Отче наш". Святами вважаються тільки вихідні дні. Великого поширення пресвітеріанство набуло в Шотландії. її парламент у 1592 р. прийняв рішення про оголошення цього вчення державним. Воно й сьогодні залишається там впливовим.

Таким є короткий аналіз змісту трьох основних різновидів (течій) кальвінізму. З нього видно, що соціальна функція кальвінізму полягає у закликах до смиренності і покірності віруючих. Від них Кальвін вимагав життя, гідного Раю. Таке життя влучно характеризується його заповітом: "Молись і працюй.". Будь-який протест проти негараздів життя — неприпустимий. На того, хто насмілювався заперечувати вчення Ж. Кальвіна, чекало покарання і навіть смерть. Тому за часів Ж. Кальвіна його рідне місто Женева жило розміреним життям. О двадцять першій годині у всіх вікнах гасло світло і пізніше цього часу ніхто не мав права з'являтися на спорожнілих вулицях. Кальвіністів здебільшого впізнавали за зношеним одягом і стоптаним взуттям. Звідси і їхня назва "пуритани" — поборники чистого життя.

Ж. Кальвін висував і політичні ідеї. Він доводив, що государі поставлені Богом над народами для покарання людей за їхні гріхи. Однак Бог може наставити на розум народних представників і обійтися без монархів. За таких умов народ, взявши владу у свої руки, може вершити богоугодні діла. Тож не дивно, що учасники ранніх буржуазних революцій (XVI ст. у Голландії і XVII ст. в Англії) вели боротьбу під гаслами кальвінізму — вчення, що виправдовувало боротьбу молодої буржуазії проти феодального абсолютизму.

Суттєве місце у протестантизмі досі посідає англіканська церква. Після припинення її відносин з Ватиканом і підкорення королівській владі у 1534 р. богослужіння стало проводитись англійською мовою, були скасовані пости, вилучені ікони й образи, припинилась безшлюбність духовенства. За кілька століть склалося вчення "середнього шляху", проміжного між римським католицизмом і континентальним протестантизмом. Основи цього віровчення викладені у Книзі спільних молитов. Англіканські церкви існують у 16 країнах, у тому числі у США та Індії. З 1867 р. англіканські церкви, зберігаючи самостійність, об'єднуються Англіканським союзом церков. Главою церкви залишається король (королева) Англії. Збережена також ієрархія, що нагадує католицьку. Єпископів, через прем'єр-міністра, призначає король. На чолі духовенства двох графств — Кентерберійського і Йоркського — стоять архієпископи. Зовнішній обрядовий бік католицизму в англіканській церкві майже не реформований. Головне місце у богослужінні посідає літургія, що характеризується складною обрядністю та урочистістю.

У США англіканство представлене Протестантською єпископальною церквою США. її очолює голова, що обирається довічно з числа єпископів. До керівного синодального органу церкви входять представники кліру і прихожан. Єпископальна церква США проводить значну місіонерську діяльність у країнах Азії, Африки, Латинської Америки.

Крім трьох розглянутих течій, протестантизм представлений також чималою кількістю сект, наприклад, сектою старокатоликів. Підставою для її виникнення була опозиція рішенню Ватиканського собору 1870 р., що прийняв догмат про непогрішність Папи. На сьогодні старокатолицизм представлений кількома самостійними церквами. Основні його центри — Німеччина, Австрія, Швейцарія, Нідерланди. Старокатолицькі церкви об'єднані у Міжнародний старокатолицький конгрес і входять до Всесвітньої ради церков. Віровчення старокатоликів посідає проміжну позицію між католицизмом і протестантизмом. З одного боку, старокатолики зберігають певні риси католицького культу, а з іншого — не визнають верховенства Папи Римського, заперечують шанування церковних реліквій, відкидають обов'язковий целібат для духовенства. За цими позиціями вони близькі до англіканців, з якими підтримують постійні контакти.

До різновидів протестантизму, що сформувалися ще за часів Реформації, належить також секта менонітів. Вона виникла у Північній Німеччині. її засновником був голландець Менно Сімонс (пом. у 1561). Джерелом віровчення менонітів є написаний ним "Фундамент істинної християнської віри". Догматика й обрядовість менонітів здебільшого запозичені в анабаптистів. Меноніти не вірять у присуд долі. Вони віддають перевагу особистій вірі, що, згідно з їхнім вченням, має перевагу навіть над Святим Письмом. До основоположних канонів менонітського вчення належать: покаяння у гріхах, хрещення за вірою, обмивання ніг, відлучення від церкви, відмова від військової служби і низка інших догматів, що призводять до самоізоляції менонітів від суспільства і від держави. У наш час секти менонітів існують у багатьох країнах, переважно Північної Америки і Європи, і налічують близько півмільйона осіб. Вони мають мережу шкіл і семінарій для підготовки місіонерів і пропагандистів. Місіонерську діяльність секта здійснює досить давно і надає їй великого значення; менонітські місії можна зустріти майже у всіх країнах світу.

Значне місце у системі протестантських церков посідає баптизм. Поділяючи загальнохристиянські догмати про Трійцю, божественне походження Христа і т. ін., баптисти разом із тим заперечують роль церкви як посередника між Богом і людьми, проповідують принцип "виправдання вірою". Подібно до кальвіністів вони вірять у присуд долі людини. Значно спрощений у них культ. Вони відкидають шанування ікон, хреста, віру в святих; богослужіння замінюють молитовними зібраннями; обряд хрещення здійснюють над дорослими людьми і ставляться до нього не як до таїнства, а як до процесу, що символізує посвячення людини у члени церкви. Джерелом віровчення баптисти вважають Біблію (перш за все Новий Завіт). Вони не визнають святих, чернецтво, зосереджують увагу на Ісусі Христі — єдиному посередникові між Богом і людьми, який своєю жертвою врятував грішників. їх головний принцип: "Жити у світі, але бути не від світу цього", тобто підкорятися земним законам, але серце повністю віддавати "Небесному Нареченому" — Христу. Особливого значення баптисти надають проповідям своєї віри, що їх зобов'язаний здійснювати кожен член секти (принцип всезагального священства), насамперед серед дітей і молоді. Позиції баптизму сьогодні особливо сильні у США, Великобританії, Бразилії, Канаді, Мексиці, М'янмі, Індії та інших державах. На базі баптистських сект цих країн у 1905 р. був створений Всесвітній союз баптистів. Зараз у світі налічується майже 70 млн прихильників цієї течії.

У 40-х роках ХVІІІ ст., після того, як в Англії було засновано організацію "Товариство друзів і внутрішнє світло", до неї приєдналося багато баптистських груп. Членів цієї організації стали називати квакерами (ті, що трясуться). Основу віровчення квакерів становлять уявлення про те, що Бог знаходиться у серцях людей; істину варто шукати у "внутрішньому світлі", що сяє у людині і свідчить про присутність у ній божественного начала. Осяяння "внутрішнім світлом" означає також перемогу над гріхом, над силами темряви. Щоб опанувати "внутрішнє світло", слід рухатися "правильним шляхом", і перш за все потрібна молитва. Квакери повністю відкидають зовнішню обрядність і церковну ієрархію, у них немає суворо регламентованого церемоніалу богослужіння, вони не визнають таїнств, не хрестяться і не причащаються. "Внутрішнє світло", згідно з їхнім вченням, втілене у Біблії. Вона — джерело релігійної істини. У своїй вірі квакери керуються реальним досвідом богопізнання, в тому числі тих, хто жив у попередні століття. Шлюби між квакерами здійснюються на підставі обітниці вірності, що дається у присутності старійшин. Квакери розробили доктрину абсолютно безкомпромісного пацифізму, категорично заперечують насильство навіть як засіб самозахисту, відмовляються брати у руки зброю. Вони виступають проти зовнішньої розкоші, чиношанування, не дають клятв, прагнуть максимальної простоти у мові, одязі, поведінці, вимагають безумовної правдивості і чесності у всьому, не визнають розваг, досить широко практикують благодійництво. Упродовж століть квакери проводили послідовну й енергійну боротьбу проти рабства, смертної кари, безграмотності, проституції, расизму.

Одне з найбільших церковних утворень у протестантизмі — методизм, що сформувався у XVIII ст. на базі англіканства. Крім традиційних центрів у США і Англії, методистські церкви існують також в Австралії, Новій Зеландії, на о. Фіджі, у Південно-Африканській Республіці та інших країнах. Найбільшою є методистська церква США.

Методизм за віровченням і культом близький до англіканства. Його культ надзвичайно спрощений. З обрядів зберігаються лише хрещення і причастя. Розглядаючи причастя як таїнство, методисти заперечують присутність тіла і крові Христа в елементах причастя. Вони повністю відкидають католицьке вчення про чистилище, заперечують необхідність сповіді. Характерна риса методизму — суворий централізм. Більшість методистських організацій сучасності входять до Всесвітньої методистської ради.

У 1830 р. у США була створена секта мормонів, які називають себе "святими Судного дня". її основоположником був Дж. Сміт (1805—1844). Він з дитячих років відзначався здатністю до "бачення", і націй підставі оголосив себе пророком. Сміт видав "Книгу мормона", що стала Біблією для його послідовників. У ній містяться особисті одкровення і заповіт останнього ізраїльського пророка Мормона. 13 статей "Символу віри" мормонів підтверджують їхню вірність традиційним канонам християнського вчення про Трійцю, спокуту покарання, спасіння і т. ін.

Вчення мормонів поруч з елементами християнства містить певні ознаки ісламу. У 1843 р. Сміт проголосив можливість багатошлюбності і необхідність створення теократичної організації. Мормони проповідують обов'язковість праці, що приносить людям добробут за земного життя; чекають на швидкий прихід на землю тисячолітнього "Царства Божого"; вірять в існування крім єдиного Бога також нижчих богів і духів. Для того щоб стати одним із них, людська душа повинна звільнитися від кайданів плоті. Ієрархія мормонів включає вищих священиків ("генеральні авторитети"); вищим священикам підкоряються колегія дванадцяти апостолів, патріархи, єпископи, священики, вчителі і диякони. Основними центрами діяльності мормонів є США, Англія, країни Скандинавії, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Нова Зеландія, Австралія.

У 30-х роках XIX ст. у США виникла секта адвентистів (від лат. — прихід, пришестя). Основоположником секти був У. Міллер (1782—1849). Він сповістив про друге пришестя Ісуса Христа, який встановить тисячолітнє царство і піддасть грішників Страшному суду. Віра в це є основою вчення секти. Адвентисти вважають, що після смерті душа людини нібито занурюється в сон. У Судний день душа має прокинутись, щоб знайти вічне блаженство або бути остаточно знищеною. Вічне блаженство буде даровано тим адвентистам, які знайшли справжню віру. Адвентисти зберігають обряди хрещення і причастя, хрещення здійснюють над дорослими. Обов'язковою для членів секти є сплата десятини, тобто десятої частини заробітку, в касу громади. Остання здійснює активну місіонерську діяльність, проводить "санітарну реформу", згідно з якою кожен член секти має піклуватися про своє здоров'я. Єдиним джерелом віровчення визнається Біблія. Адвентисти поділяються на кілька угруповань, найбільш впливовим з яких є секта "сьомого дня". Вона керується "одкровенням" американської проповідниці Єлени Уайт про сьомий день тижня — суботу як день відпочинку, про падіння всіх церков, крім адвентистських, про доручення адвентистам проповідувати заповіді Бога. Поруч з адвентистами сьомого дня існують адвентисти-реформісти, адвентисти-християни, товариство другого пришестя.

Секта "свідки Єгови" виникла у другій половині XIX ст. у США. її засновник Ч. Руссель провіщав близькість приходу Христа і загибель усіх людей, за винятком єговістів, в Армагеддоні — останній війні між Христом і сатаною. Для свідків Єгови характерна невіра у потойбічне життя, у божественну суть Христа. Він, за їхніми уявленнями, — "уславлена духовна сутність", яка виконує волю бога Єгови. Свідки Єгови заперечують догмат про Трійцю, але визнають всі її три іпостасі, і тлумачать їх майже так, як і інші течії християнства. Джерелом усього живого, його творцем і т. ін. вони визнають бога Єгову. Керує сектою Бруклінський центр, до складу якого входять 95 філій. Президент секти наділений необмеженою владою. Секта має друковані органи: "Сторожова башта", "Насторожі", "Прокинься!". Література видається 163 мовами народів світу.

У 1865 р. у Лондоні методистський проповідник Буж започаткував рух за моральне відродження суспільства. З 1878 р. він набув специфічних організаційних форм секти, і його стали називати "Армією спасіння". Згідно з організаційною структурою, на чолі секти стоїть генерал, який обирається Вищою радою. У масштабах тієї чи іншої країни "Армія" складається з "дивізій", "корпусів" і "форпостів". Виникнувши на базі методизму, "Армія спасіння" поділяє основні постулати його віровчення, особливо про спасіння. Хрещення і причастя не вважаються необхідними умовами для досягнення вічного блаженства. Релігійна доктрина "Армії спасіння" базується на євангелістській вірі, хоча заперечуються всі таїнства і наголос робиться на моральному вченні християнства. Засновник секти стверджував, що варто піклуватись не тільки про спасіння душі й потойбічне існування, а й про полегшення життя нижчих верст суспільства. Відділення "Армії спасіння" надають гуманітарну допомогу лікарням, дитячим будинкам, багатодітним сім'ям і всім, хто її потребує* Вони допомагають біженцям, жертвам міжнаціональних конфліктів. На свої кошти секта утримує їдальні та нічліжні будинки. З Лондона вона поширила свою діяльність на СІЛА, Канаду та інші країни.

У 1866 р. Мері Бекер (1821—1910) заснувала церкву "Християнської науки", прихильників якої також називають сцієнтистами. М. Бекер вдалося нібито відкрити "Христовий метод зцілення". Він ґрунтується на твердженні, що крім Духа у світі нічого немає. Все інше — лише примара. Тому шлях до зцілення від гріха і смерті пролягає тільки через припинення думки про недуги, гріх і смерть. Послідовники секти стверджують, що все зло і всі нещастя є породженням людської фантазії. У наш час існує близько 1600 сцієнтистських церковних громад. На їхніх богослужіннях читаються уривки з Біблії і "Книги тестів" — головного твору М. Бекер.

Одне з найпізніших утворень протестантизму — п'ятидесятництво. Секта виникла у СІНА на межі XIX—XX ст. Із самого початку в ній утворилося багато течій, що називаються в основному іменами їх засновників (воронаївці, шмідтівці, мурашкінці та ін.). Існують й інші, дрібніші її складові: п'ятидесятники-сіоністи, п'ятидесятники-суботники, євангельські християни (смородинці). Воронаївці і їхні прихильники називаються християнами євангелічної віри (ХЄВ), шмідтівці — християнами віри євангелічної (ХВЄ). Проте суттєвих відмінностей у їхніх віровченнях і культах немає.

Основою віровчення п'ятидесятників є міф про "зішестя Святого Духа" на апостолів п'ятдесятого дня після воскресіння Христа, внаслідок чого вони отримали "дар пророцтва" — говорити іншими мовами. Дух Святий для п'ятидесятників є вищою істотою, яка наповнює віруючого силою, що належить Богові. Продемонструвавши цю силу, Дух Святий нібито залишає віруючого для того, щоб знову зійти з небес і засвідчити свою прихильність до нього. Тому п'ятидесятники, крім водного хрещення, вважають за обов'язок хрещення Святим Духом, під час якого, через сильне емоційне збудження, віруючі здебільшого доводять себе до психічних потрясінь, і в них може виникнути ілюзія особистого спілкування з надприродними силами. Містичне переживання присутності Святого Духа знаходиться в основі віровчення п'ятидесятників про інтуїтивне пізнання Всевишнього.

Також у п'ятидесятництві особливе значення надається так званим біблійним "духовним дарам". Віруючі зазвичай поважають десять із них: "слово мудрості" — дар правильного розуміння біблійної мудрості; "слово знання" — мистецтво проповідувати; "віру" — дар посередництва Святого Духа у процесі набуття істинної віри; "дар зцілення" — здатність "чудодійн